Оповiдання - Вовчок Марко - Страница 5

Положила Горпина дочку в колисцi, перехрестила та й пiшла плачучи.

Як там її лаяли, як на неї сварились — i не слухає, аби їй до вечора дождати! Перемучилась день. От сонечко вже за синю гору запало, от уже й вечiр. Бiжить вона додому, бiжить… Убiгла в хату: тихо й темно. Вона до колиски, за дитину, — дитина холодна лежить: не ворухнеться, не дише.

IV

— Тату! — крикнула.

— А чого, дочко, мене лякаєш? Я був задрiмав. Мала спить i досi.

Горпина й слова не промовить, обхопила дочку руками та наче й замерла. Старий iзнов задрiмав.

— Свiтла! Свiтла дайте! — скрикнула. — Тату! Свiтла! Старий викресав огню. "Що се з нею подiялося?" — думає, та як засвiтив, глянув, так i прикипiв на мiсцi. Стоїть серед хати Горпина, аж почорнiла i страшно дивиться, а на руках у неї мертва дитина.

— Дочко, — промовив старий, — дочко!

— А що, — одмовляє, - бач, як помоглося! Затихла моя дитинка, не кричить!

А далi як заплаче, як затужить, — де тi й сльози беруться! Так i ллються струменем.

Почули люди, прибiгли, говорять, вмовляють. Вона мов i не чує, i не одiрвуть од дитинки. Чоловiк ходить сам як не при собi; свекор аж занедужав.

Стали похорон ладити. От уже й домовинку принесли новеньку, всипали квiтками пахучими та зiллям.

— Горпино, — кажуть, — дай дитину.

Не дала. Сама обмила її й положила. Час уже й нести, а вона стоїть — дивиться. Люди до неї говорять — не чує, не слухає.

Одвели якось, узяли й понесли. Глянула вона тодi вперше округи, перехрестилась i собi пiшла. Куди люди не ступлять, i вона слiдком за ними, за тою домовинкою; йде, словечка не промовить. I в церквi достояла мов спокiйна, та як стали ховати, боже мiй милий! так i кинулась за дитям у яму. Ледве вхопили її та принесли додому, мов неживу.

Хорувала вона тяжко тижнiв iзо три. Якось господь помилував, вернув здоров'я, та розум не вернувсь! Така вона стала, якась не при умi. Цiлiсiнький день ходить мовчки та городнiй мак iзбирає; а спитати, нащо? "А се, — каже, — для моєї дитинки".

Взимку то все плаче: "Нема макiвокi Чим менi донечку рятувати!"

Аби почала перша макiвочка бринiти, вже й угледить, i зараз вирве й любує єю, не натiшиться. То ще дiло робить, порається, а тiльки зацвiтуть маки в городах, вона й хату покине i не вийде з тих макiв. Iдеш понад городами, то й бачиш: сидить мiж повними макiвками в бiлiй сорочцi, гарно убрана, у намистi, й сама ще молоденька, — тiльки як крейда бiла; сидить та перекидається макiвочками, i всмiхається, як дитина… А маки процвiтають, i бiлим, i сивим, i червоним квiтом повно.

СЕСТРА

I

Мати вмерла — я ще малесенькою була, добре й не запам'ятаю. Тiльки менi наче сниться, що хитав мене хтось у колисцi i спiвав надо мною тихесенько.

Як поховали панiматку, батько не хотiв удруге оженитись. Не буде вже над мою першу милу, — було, каже. — Коли господь її прийняв, нехай уже дiточки господарюють!"

Батько наш був дуже добрий: жалував нас обох рiвно, i брата й мене. Жили ми при достатку, всього було доволi; що, було, собi задумаю, те й зроблю: все менi вiльно було. Що яке-то моє дiвування було розкiшне й веселе, то й згадать любо! Нехай мiй батенько царствує!

Погуляла дiвчиною рокiв зо три; сватають мене. Я все не хочу. а батько не силує, хоч там якi були й багатi, й пишнi женихи. Аж ось послав i менi господь до пари й до любовi. Мiй жених був хороший такий, господи! Чорнявий, ставний… Так-то вже я його сподобала! Тiльки й на думцi, що Павло; як би то хутче побачитись! А вiн не з нашого села був, геть iз чужого. Побачу — й веселенька, а не побачу, то такий уже сум мене вiзьме, такий жаль обiйме, що й свiт менi не милий! Спiзниться вiн на гуляннячко, я й очi виплачу. "Може, — думаю, — в його друга є дiвчина". Коли так по Семенi, другого дня, i не сподiвалась, i не снилось менi, та й посватався вiн. Батько поблагословив. Дарма що чужестороннiй, та господар був добрий такий, хазяйствував, що й на сторонi його всяке знало.

Привiз мене чоловiк на своє господарство. Боже мiй милий! Як-то жили ми любенько! Та не дав йому господь довгого вiку… Тiльки всього два роки була я за ним. Такий вiн був люб'ячий до мене! В хату то й заглянуть весело: як у вiночку. Сидимо, робимо чи так говоримо, усе собi вкупцi.

Коли тут — лихо менi тяжке — рознедужався Павло мiй. Кидалась я й до знахарiв, i до лiкарiв — нiхто нiчого не врадив! Смерти, кажуть, не одперти… помер Павло…

Приїхав за мною батько та й до себе взяв. Чоловiкову хату продали i худобу всю.

— Живи в мене, дочко! Чого ти маєш у чужому селi одинока сидiти! Хiба ти сирота, нехай бог милує!

II

А брат мiй тими часами оженився, узяв таки з нашого села дiвчину; моторна така, чепурна, що й годi! I дитинка в їх була, дiвчинка, як ясочка, свiжа й повна, як гурочок.

Не поплакала я ще й пiвроку за своїм Павлом а тут i батька ми поховали. Кажуть люди: як одна бiда йде то й другу за собою веде. — то недурно й кажуть! До якого с часу ми добре жили; далi зубожiв мiй брат: то хлiб не вродив, то худоба вигинула; а п'ятеро дiток бог дав: двi дiвчини й три хлопцi. Журиться так брат, аж в'яне. Невiстка смутная ходить, i дiтки навiть посумiли. Таке вже настало що й хлiба нi за що купити.

— Сестро! — каже брат. — Коли твоя ласка, позич менi грошей! Як буду жив, зароблю — оддам, а вмру, то бог тобi оддасть!

Я й прзичила йому тi грошi, що за хату й за худобу взяла, та нiби в нас i в хатi повеселiшало: i брат заговорить, i братова всмiхнеться, й дiтвора бубонить, регочеться. Я радiю: "Слава господовi, що i в нас, як i в людей благодатно!" Купив мiй брат худобу, став потроху розживаться.

Ми з братом щиро любилися зроду, змалку. Щоб посваритись або скривдити одно одного, крий боже! Вже як там не погодимось на чому, то подаруємось.

I небожата мене дуже жалували, аж за мене було змагаються мiж собою: "Се моя тiтка!", а той собi тягне: "Моя!" Та як учепляться цiлувати, то було й роботу з оук вихоплять, i хустка з голови спаде.

Тiльки братова багацько гордувала. Вже ж я й годила як малiй дитинi, та нi, не вгодила! "Братова, серце! — було раджу їй. — Зробiмо так да отак, то добре буде". Там чи купити що, чи продати, — зроду-вiку не послухає; хоч шкода з того видима буде; вона свого докаже. Перед нею затихну, поплачу нишком, та й годi. Не хотiла брата турбувати; знов до неї з ласкавою мовою пiдiйду.

Якось розсаду з нею садимо в городi. Я говорю до неї; вона, мов не чує, одiйшла собi геть. Важко менi на серцi — заспiвала собi; спiваю, а сльози так з очей i ллються… Коли чую: "Боже помагай, i день вам добрий!" Дивлюсь — се наша сусiда. Перехилилась через тин та й кланяється. Я хутенько втерла сльози.

— Добридень, — кажу, — сестрице!

— А я оце до вас iду.

— Та милостi ж вашої просимо!

— Чи не продали б ви менi розсади трошечки?

— То вже для чужого продати, а для сусiди й так треба дати.

— Коли ваша ласка, серце! — i простягає менi глечичка.

Я набрала скiльки там у глечичок та й дала їй. Подякувала та жiнка та й пiшла собi. Братова на мене й накинулась.

— Се, — каже, — як усi господарюватимуть, то й господарство моє рознесуть чисто! Такi й золоту гору розiмчать!

Як почала, як почала… Мати божа милостива! Я тiльки слiзьми вмиваюсь…

— Братова, — кажу, — не жалувала я для вас нiчого, поки що мала! Грiх вам буде, що ви мене хлiба куском тепер дорiкаєте! — Покинула робити й вийшла з города.

Тяжко й важко менi. Узяла собi таку думку: "Покину їх, пiду служити!" Зiбрала своє добро; що в тлумочок склала, а що покликала братових дiвчаток та їх обдiлила. У мене було всякої одежини й не злiчити, а все добра, нова. Скiльки полотна було, хусток, плахот, юпок! Дiти радiють; зараз дiвчатка й почали вбиратись. "А чи менi гарно, тiтусю?" — "А менi?" — "Як оддамся, то зав'яжу оцю червону хустку", — говорить, а сама ще така, як узлик. Джергочуть коло мене, а менi вже так жалко, що й словечка не скажу; за слiзоньками свiту божого не бачу! I дiти помiтили — жалують мене: "Тiточко-любочко! Чого ви журитесь? Може, хто вас налаяв? Може, ви нездужаєте?" Обсiли мене, як дрiбнi пташенята. "Не плачте", — вмовляють та менi рученятами очi затуляють.