Украдене щастя - Франко Иван Яковлевич - Страница 3

Микола. Питай ти мене, а я тебе буду. За нiзащої З доброго дива мене вчепився, бодай його той учепився, що в болотi сидить.

Анна (все ще оглядає його). Та не клени, Микола не гнiви бога! Ой господи, та з тебе тут кварта кровi зь йшла! От iще недоля моя! Давай я обмию. Десь тут iще тепла вода лишилася. (Iде до печi.)

Микола (кричить). Нi, не треба! Я його до суду завдам! Я завтра, ось так як є, до самого пана судiї пiду. Най пани побачать! Не мий!

Анна (наливає в миску води i наближається). Iди, iди, бiдна ти голово! Не роби з себе смiховище людське! Вiйтовi нiчого не зробиш, тiлько з себе смiх зробиш.

Микола. Як то нiчого не зроблю? То цiсарське право позволяв отак над людьми збиткуватися? Як вiн вiйт пiдприємець вiд довозу дров на жупу, то йому вiльно з чоловiка й душу вигнати?

Анна. Ти, певно, знов полiна продавав?

Микола. Ну, та певно, що мусив продати. Бiйся бога, чоловiк намучився в лiсi, намерзся, як собака, крейцарика при душi не має, а треба прецiнь чимось душу пiдкрiпити.

Анна. Ей, Миколо, Миколо! Кiлько разiв я тобi говорила: радше притерпи, а не роби сього! А тепер ще до суду хочеш iти! Адже вiйт тебе за таке до арешту борше запакує, нiж ти його!

Микола (глядить на неї з острахом). Агiй, жiнко! Та се ти правду кажеш! А менi се i в голову не прийшло. Ну, на, мийi

Анна (миє його). Я би не знати що за се дала, що ти не тiлько полiна продав, а ще й сам вiйтовi якесь згiрдне слово сказав.

Микола. Я? Та скари ж то мене господи, що нi! Вчепився мене, що латер неповний. Я, як звичайно, остатнiй накладав, а вiн до мене. Вже там хтось мусив мене прискаржити, що я пару тих дурних полiн продав.

Анна. А може, вiн i сам видiв?

Микола. А дiдько його знає, може, й видiв. Досить, що вiн до мене. "Я тобi, - каже, - не заплачу, поки латер не буде цiлий". А я кажу: "Який був у лiсi, такий тут є". А вiн менi каже: "Брешеш, ти п'ять полiн продав". А я йому кажу: "Як продав, то не сам продав. I iншi продають". А вiн до мене пристав: "Хто продає?" Та й хто, та й хто? Що я мав йому казати? По правдi, чоловiк нiчого не бачив, а так на першого-лiпшого говорити стидно. От я возьми та й скажи йому: "Та й ви самi, доки-сте не були пiдприємцем, то-сте продавали". Не встиг я йому се сказати, а вiн як не кинеться на мене, як не почне гаратати мене палицею! Та через голову, та куди попало. То вже я й нестямився, коли, i хто, i як мене вiдборонив та на сани посадив.

Анна (хитає головою). Я так i думала, що ти щось таке мусив ляпнути. Вiйт не такий чоловiк, аби когось задармо вчепився.

Микола (гiрко). О, та певно. У тебе кождий чес' ний, кождий розумний, коби. тiлько не твiй чоловiк.

Анна. Я тобi честi не уймаю, але полiн не треба було продавати.

Микола. Л мерзнути та о голодi бути треба!

Анна. Було собi з дому взяти пару крейцарiв на горiвку, коли вже без неї не можеш обiйтися. Адже ж ми вже не такi остатнi.

Микола. От таке! На заробок їхати i ще грошi з дому брати!

Анна. Ну, коли так, то маєш заробок, якого-сь хотiв. (Застелює стiл i заходиться давати вечерю.) Ну, але де ж ти так довго барився?

Микола (гнiвно). А тобi що до того? Не твоє дiло! Коли я тобi такий нелюбий, то не питайся мене нi про що!

Анна (ставить миски на стiл). Ну, коли так будеш зо мною говорити, то певно любiший не будеш.

Мовчанка. Микола тарабанить пальцями по вiкнi, Anna заставляє вечерю. Микола обертається i починає мовчки їсти. Втiм чути стукання до вiкна. Анна здригається, Микола випускає ложку з рук.

Анна. Свят, свят, свят! А се що таке?

Микола. Хтось до вiкна стукає! В таку пiзню годину, в таку негоду - ой, може, яке нещастя!

Голос за вiкном. Гей, люди, створiть, не дайте душi загинути!

Анна. Хтось, певно, з дороги збився. Бiжу створити.

Микола. Анно, стiй! Може, яка зла душа?

Анна. Ба, та що? Дати чоловiковi загибати? Та й що нам зла душа? Взяти у нас нема що, нiкому ми нiчого не виннi, то чого нам боятися? (Виходить. Чути калатання засувiв.)

ЯВА ШОСТА

Микола, по хвилi входить Жандарм з карабiном, увесь присипаний снiгом, за ним Анна.

Жандарм. Дай боже добрий вечiр!

Микола. Дай боже здоровля!

Жандарм. Перепрашаю, що в таку пiзню пору неПрошений до вашої хати набиваюся. Але там такастоашна буря, куревiльниця, щоне дай господи! Я з дороги збився думав уже, що або замерзну де в заметi, або вовкам на зуби попадуся.

Анна (хреститься). Господи!

Жандарм (озирається на неї, витрiщуе очi, потiм перемагає себе). А так! Недалеко вже було до того. Там пiд лiсом чути, як вони виють. Кождої хвилi могли, бестiї, зо мною привiтатися!

Микола. Та роздягнiться, пане, сiдайте! Адже ж тепер, пiд нiч, далi не пiдете.

Жандарм. Та куди вже! Нiг своїх не чую, так промерз та змучився! Ой, господи тобi слава, що з душею з того снiгового пекла вихопився! (Обтрiпується зо снiгу i починає роздягатися. Микола придивляється йому ближче.)

Микола. А ви вiдки, пане шандаре?

Жандарм. Та ходом з мiста.

Микола. Ну, так, ходом. Але родом? Даруйте, але менi здається, що я вас десь колись бачив.

Жандарм (смiється). Ну! Чи не ще! Миколо, старий побратиме! Хiба ж ти не пiзнав мене? (Клепле його по плечi.)

Микола. Михайло Гурман! Так се ти! А ми гадали… Анно, ба, а ти хiба не пiзнала Михайла?

Анна (зовсiм забувшися, стоїть кiнець столу i, не дивлячись на них, шепче молитву). I остави, i ослаби, i вiдпусти, господи…

Жандарм (регочеться). Анно! Господине! Що се вам на побожнiсть зiбралося? Що ж то, не привiтаєтеся зо старим знайомим?

Анна (подає йому руку). Як ся маєте, пане шандар?

Жандарм (хвилю пильно глядiв на неї, потiм пустив її руку, зцiпив зуби i вiдвернувся, говорить далi тiльки до Миколи). Ну, нинiшньої ночi не забуду, доки життя мого. Знаєте, як я почув крiзь вiтер тi вовчi голоси, та й то так недалеко - ну, гадаю собi, вже по менi! I так менi нараз мовби хто приском поза плечима посипав. I в тiй самiй хвилi я побачив збоку свiтло. Зразу подумав, що то вовк очима блимає, але далi бачу, що стоїть на мiсцi… I вже я нiчого бiльше не думав, не мiркував, тiлько як не пущуся бiгти пiвперек снiгiв, через якiсь рiвчаки, замети та плоти. I бог його знає, вiдки в мене стiльки сили набралося. Гримнув чоловiк собою з десять разiв, то правда, але богу дякую, що. хоть костi цiлi!

Микола. Ну, що ж, богу дякувати! Але скажи ти менi, будь ласкав, що се з тобою? Вiдки ти взявся? Адже ж казали, що ти…

Жандарм (регочеться). Ха, ха, ха! Що я що такого?

Микола. Ну, та що ти погиб, умер…

Жандарм (смiється ще дужче i пiдходить до нього. Микола цофаеться). Ха, ха, ха! Та се й правда! Адже ж я небiжчик. Не вiриш, Миколо? Я вмерлий! Я з гробу приходжу.

Микола (переляканий, хреститься). Свят, свят, свят!.. (Слабо всмiхається.) Ну, що ти дурницi говориш, Михаиле? То не годиться з такими рiчами жартувати.

Жандарм (грiзно). Ти думаєш, що я жартую? Ану, на, доторкнися мене! (Простягає руку, Микола вiдскакує) А видиш! Та проте дарма! Знаєш, Миколо, пощо я прийшов?

Микола. Ти? До мене?

Жандарм. Еге! По твою душу. (Регочеться.) Ха, ха, ха! Ото налякав! Ну, не бiйся, бiдолахо! Твоя душа не така-то дуже цiнна рiч, щоб аж мерцi з гробу по неї приходили. Не бiйся, ади, я живий чоловiк, такий, як ти! (Плеще його по плечi.) А вiдки я тут узявся, се я тобi зараз скажу. Вернувши з вiйська, я продав грунт i хату i вступив до Жандарм iв, ось уже три роки служу. Зразу на границi був, пачкарiв ловив, а отеє пару недiль тому перенесли мене в сей повiт.

Микола. I чи не можна було вiдразу се сказати? А то на тобi! Взявся страшити мене небiжчиком. Ей, Михаиле, Михаиле! Ти, як бачу, все ще такий збиточник, як був колись. (Хитає головою.) Ну, сiдай та от вечеряй разом з нами.