Украдене щастя - Франко Иван Яковлевич - Страница 11

Микола (опирає голову на лiкоть). Слаба голова, кажеш. Правду кажеш! I без твого вишняку вона менi ходором ходила, а тепер ще гiрше. Знаєш, Михаиле, що я тобi скажу, так, по приязнi, по старiй знайомостi?

Жандарм. Ну, що?

Микола. Може би ти перестав у мене бувати?

Жандарм. А то чому, Миколо? Надоїли тобi мої вiдвiдини?

Микола. Надоїли, не надоїли, а так. Менi здається, що воно б було лiпше, якби ти не показувався.

Жандарм. Не можу, братчику, їй-богу, не можу. Служба моя така, що все попри вашу хату моя дорога йде. А при тiм, серденько моє, ще одна рiч припутана.

Микола. Яка?

Жандарм. Хоч то нiби урядова тайна, але що вже робити, скажу тобi. Але насамперед випиймо! Най усе зле минає! (Наливає, п'ють.) Так ось яка рiч, небоже. Тебе нiбито пустили з кримiналу…

Микола (сканується). Нiбито?.. Як то нiбито?

Жандарм. Ну, ну, ти бо зараз усе так береш на правду, мовби ти справдi почувався до вини! Е, Миколо! Адже ж ти сам почуваєш себе невинним, правда? (З притиском.) Власне сумлiння каже тобi, що ти невинний? Правда? (Глядить йому просто в очi.)

Микола (змiшаний, крикливо). Богом небесним свiдчуся, що правда!

Жандарм (насмiшливо). Ну, ну, Миколо! Так не говори! Особливо перед шандарем з такими словами не вихапуйся. Бо мiж нами, шандарями, брате, така думка, що як на кого пiдозрiння паде, а вiн починає бога на свiдка кликати, то значить, що у нього сумлiння не зовсiм чисте. Щось там у нього негарно.

Микола (переляканий). Так… значить… ти думаєш, що я…?

Жандарм (смiється i клепле його по плечах). Ха, ха, ха! Дитина ти, Миколо, ось що я думаю! Леда чим тебе застрашити можна. Не бiйся! Не такий чорт страшний, як його малюють. Те, що тобi тепер видається таким страшним, також не таке. До всього чоловiк привикне!

Микола. Ти се про що закидаєш? Якось не зовсiм я розумiю тебе.

Жандарм. Порозумiєш, братчику, порозумiєш, як на те час прийде. А тепер знаєш, що я би тобi радив?

Микола. Ну, що?

Жандарм. Будь спокiйний. Не роби нiякого галасу. Жий собi тихо, смирно, як бог приказав, i нi про що не дбай, що довкола тебе твориться.

Микола. Нi про що не дбати? А думаєш, що се можна?

Жандарм. А чому би не можна? Певно, що можна. Повiр менi, друже! Я багато свiту сходив, багато дечого видiв i знаю. Так ось що я тобi скажу: тисячi людей живуть от так, як ти, i не питають навiть, як воно склалося, вiдки пiшло, хто тому винен? Де би чоловiковi голови стало, щоби се все розiбрати? Сталося, склалося - що порадиш? Треба брати життя, яке є, треба жити, як можна.

Микола. Iз розбитим серцем?

Жандарм. Дурниця серце. У кого воно цiле?

Микола. I на людськiм посмiховищу?

Жандарм. Наплюй ти на людей! Чого тобi вiд них потрiбно? А як ти з них будеш смiятися, то вони з тебе не будуть. Ще самi до тебе прийдуть.

Микола (в задумi). Що ж, мудра рада. Тiлько, мабуть, замiцна на мою слабу голову. (Хапає себе руками за голову i починає ридати.) Ой, замiцна, замiцна! Не видержить моя голова!

Жандарм. Не бiйся, видержить. Я тобi поможу. Я кождому голову скручу, хто би посмiв з тебе смiятися.

Микола. Багато буде скручених голiв.

Жандарм. Не бiйся, се вже моє дiло! А тепер, друже мiй, Миколо, знаєш що?

Микола. А що таке?

Жандарм. Я бачу, що ти дуже ослаб. Сон тебе клонить. Пiди собi на тiк та засни.

Микола. А ти?

Жандарм. Про мене не турбуїйся. Я також троха вiдпочину, а потiм пiду додому.

Микола. То, може би, Михаиле, ти сам пiшов на тiк i там заснув?

Жандарм. Ну, ну, не роби комедiї! На тобi кожух (бере з жердки кожух i кладе йому на плечi), подушку i верету. (Стягає з постелi подушку i верету i також кладе на його.) Iди! (Випихає його за дверi. Мовчанка. За сценою чути важке зiтхання i повiльнi кроки Миколи).

ЯВА П'ЯТА

Жандарм (обнiмає Анну). Ну, тепер ми самi.

Анна. Цить! Я боюсь, щоб вiн там собi якого лиха не заподiяв.

Жандарм. Не бiйся! Вiн тепер занадто ослаб, розкис! Зариється в солому i засне.

Анна (припадає до нього). Михаиле, Михаиле! Що буде з нами? До чого воно дiйде? Чим воно скiнчиться?

Жандарм. Дурна! Ось вона чим турбується! Нiбито хтось у свiтi знає, чим що скiнчиться i до чого дiйде? Жий та дихай, доки жиєш! Зле тобi? А коли не зле, то дякуй богу. Як буде зле, тодi час буде думати про те зле! Чим скiнчиться! Нiчим не скiнчиться. Будемо жити, доки можна. Будемо любитися, доки можна. Будемо людям в пику смiятися, доки можна, доки вони нас пiд ноги не вiзьмуть. А потому? Потому один кiнець: всi помремо i чорту в зуби пiдемо. Ось чим воно скiнчиться, коли хочеш знати. (Обiймає її.)

Заслона спадає

ДIЯ П'ЯТА

Хата Миколи. День. Стiл вiдсунеiiпй, за столом i на ослонi селяни i жiнки, мiж ними Бабич i Настя. Микола, пiдпитий, з келишком у руцi, серед хати. На столi велика пляшка горiлки i хлiб та сiль.

ЯВА ПЕРША

Селяни (п'яними голосами спiвають журавля):

Ой там у лiсi, ой там у лiсi плужочок,

Плужочок-чок-чок-чок (2), плужочок.

Ой виорав вiн (2) ланочок,

Ланочок-чок-чок-чок (2), ланочок.

Ой насiяв вiн (2) конопель,

Конопель-пель-пель-пель (2), конопель.

Та впронадився (2) журавель,

Журавель-вель-вель-вель (2), журавель.

Ой я, я тому (2) журавлю,

Журавлю-влю-влю-влю (2), журавлю

Та бучком ноги (2) поломлю,

Поломлю-млю-млю-млю (2), поломлю.

Селяни i селянки при остатнiх куплетах похитуються, торкають однi одних плечима та кивають головами, позираючи на Миколу, що стоїть зi звiшеною головою i держить чарку в тремтячiй руцi. Коли спiв скiнчився:

Микола. Ну, куме, дай боже здоровля! (П'є.)

Бабич. Дай боже всього доброго!

Микола. Нi, сього не кажiть! Чого доброго? Я доброго нiчого у бога не прошу. Досить уже того доброго зазнав, буде з менеї (Наливає i передає чарку Бабичевi.) Ну, прошу!

Бабич. Дякуємо красно. Нi, кумцю, не гнiвiть бога! Що бог дасть, то не напасть. Не раз чоловiк гадає, що не знати яка на нього бiда впала, аж за день, за другий озирається, а воно вже йому на добро вийшло. Ваше здоровля, сусiдо! (Обертається до iншого селянина i п'є.)

Перший селянин. Дай господи й вам!

Микола. Ну, вже ви менi сього не кажiть. Уже я то на своїй шкiрi витрiбував, яке воно добро виходить. Нi, кумове чеснi, вiрте менi чи не вiрте, а менi здається, що пан бiг часом собi смiх iз нас робить!

Селяни. Бiйтеся бога, куме, що ви говорите! Таже то образа божа!

Микола (махає рукою). Одно мене ще в свiтi держить - отся живиця! (Бере чарку, наливає i п'є.)

Настя (пiд вiкном до другої жiнки, киваючи голо вою). Я то знала, що до того воно дiйде. Бiйтеся бога, тога жiнка анi стиду не має, анi серця.

Перша жiнка. Ой та певно. Мiй старий казав, що буде в радi о тiм говорити, аби її при всiй громадi рiзками висiчи, най не дає злого прикладу.

Настя. Певно, що варто би. Адже й нинi в церквi. -Бiйтеся бога! Таж такого ще свiт не бачив. З чужим парубком аж до самої церкви прийшла, а потому як сама стала, то щоби вам до образiв, до вiвтаря святого лицем обернулася! Де там! До нього обернулася, до нього, 'окаянна, молитви шепче. Жiнки довкола неї повiдступалися, таке вам колесо зробили, мов вiд зараженої тиснуться, а вона нiчого, мов i не бачить. Так усю хвалу божу й вистояла. Та не всю, бо скоро "Достойно" проспiвали, мiй Вiандар iз церкви, моргнув на неї, та й вона за ним вийшла.

Перша жiнка. Та куди ж вони потяглися?