Перехресні стежки - Франко Иван Яковлевич - Страница 54

— Пане Рафалович, не будемо говорити про се. Прошу, дайте руку. Будьмо приятелями!

Рафалович глядів на нього зачудуваними очима, але руки не подавав.

— Прошу вашу руку! — мовив староста. — Зробіть мені одну маленьку річ, про яку буду отcе просити вас. Добре, прирікаєте?

— Не знаю, чи зможу зробити те, чого хочеться пану старості?

— Але зможете, зможете! Чому ні? Се ж від вас одного залежить.

— Що ж се таке?

— Але обіцяйте наперед!

— Дарують пан староста, я хоч молодий чоловік, але на гру в піжмурки таки застарий.

— А то упертий русин! — мовив староста, маскуючи свою злість добродушним усміхом. — Ніяким способом його не підійдеш. Ну, що діяти, треба говорити просто з моста. Так ось слухайте, пане меценасе, про що я хотів просити вас. Зробіть се для мене, спеціально для мене: відложіть се своє віче на пізніше, ну, так на весну або на петрівку.

— Не можу, пане старосто! — рішучо мовив Євгеній.

— Чому не можете?

— Важні справи наспіли тепер у повіті, треба обговорити їх, пояснити народові.

— Думаєте про реформу каси?

— Між іншим і про се.

— А якби я власне задля сього заборонив се віче?

— Задля сього?

— Так, щоб не викликати в повіті роздразнення.

— Але ж ся справа вже тепер викликає роздразнення, а коли віче буде задля сього заборонене, то весь народ готов сказати, що політичні власті покривають некоректне поступування ради повітової. Чи се причиниться до вспокоєння повіту, пан староста осудять самі найліпше.

— Прошу мене не вчити! Я знаю, що роблю, і заявляю вам, що ваше віче не відбудеться.

— Чи се формальна заборона? — запитав Євгеній встаючи.

Пан староста був невдоволений із себе, що так вихопився і, схилившися над своїм бюрком, почав перебирати якісь папери, бурчачи щось під носом. Вкінці переміг себе.

— Н-ні. Резолюцію дістанете на письмі. До побачення.

— Моє поважання!

Євгеній уклонився і вийшов. А коли пролунали його кроки і за ним замкнулися двері старостинського передпокою, пан староста написав кілька слів на урядовій півчвертці паперу, подзвонив на возного і, подаючи йому сей папір, мовив остро:

— Зараз бігай до Мотя Парнаса! Се для нього визвання. Нехай зараз прийде сюди!

Мотьо Парнас був властитель заїзду, у якого Євгеній наняв був шопу, де мало відбутися віче.

Другого дня пополудні до Євгенія прибіг Мотьо Парнас і, кладучи перед ним на столі п’ятку, мовив якось несміло:

— Перепрошаю пана меценаса…

— А вам що, пане Парнас?

— Звертаю пану завдаток.

— Завдаток?..

— Ну, адже пан меценас дали мені завдаток на винайм…

— Ну, так що ж з того?

— Звертаю пану завдаток. Не можу пану винаймити.

— А то чому? Чи вам ціна занизька?

— Е, що ціна! Чи я з паном меценасом торгувався за ціну? Що пан дали, то я взяв.

— Ну, так чого ж не стало?

— Знають пан… боюся… знають пан, то деревляна шопа… там буде багато народу… з люльками, цигарами… не дай Боже нещастя…

— Але ж, пане Парнас! З люлькою ані з цигаром нікого не пустимо.

— А все-таки я боюся. Знають пан, то стара халабуда… Ану ж завалиться…

Євгеній зареготався.

— Ну, а може, ще земля не витримає та затрясеться, що?

— Бодай пан здорові жартували! Ну, ну! Але я прошу взяти назад завдаток. Бігме, не можу винаняти!

— Не можете? Чому?

— Що я пану буду говорити, — мовив жид, моргнувши хитро. — Пан і без того знають.

— Староста заказав?

— Я того не говорю.

— Але не перечите. Ну, а якби ви не послухали заказу?

— Ах, пане меценасе! Як же я можу? Адже я бідний чоловік. Пан староста і пан комісар можуть мене знищити. Дуже мені жаль, що не можу пану меценасові служити, але, бігме, не можу — бігме, не можу!

Євгеній узяв свій завдаток і, попрощавшися з Парнасом, пішов у місто шукати іншого локалю на відбуття віча. Він мав таке чуття, як чоловік, що в пітьмі натрафить на стіну і не знає, де й як її перелізти або обійти.

Переходячи попри Вагманів дім, Євгеній побачив здалека, як перед звісною йому хвірткою стояла бричка, запряжена парою шпаків, а в хвіртці стояв Вагман, раз у раз кланяючися графові Кшивотульському, що про щось ласкаво толкував із ним. Та поки Євгеній наблизився, граф щиро стиснув руку Вагмана, сів на свою бричку і за хвилю щез, лишаючи за собою легеньку куряву змерзлого снігу.

— Здорові, пане Вагман! — мовив Євгеній, порівнявшися з Вагманом. — А я й не знав, що пан граф також ваш кундсман.

— Знають пан, лихвар і ксьондз заглядають найліпше в людські душі. Обом люди говорять таке, чого не скажуть нікому іншому.

— Але графа Кшивотульського всі вважають грошовитим.

— Що ж, вільно людям уважати його, яким хочуть. Куди пан меценас ідуть?

— Знаєте, пане Вагман, клопіт маю.

— Ну, який клопіт? — зацікавився Вагман.

Євгеній розповів йому свою розмову з Парнасом і згадав про свій намір — шукати іншого локалю на віче.

— Гм, шкода вашої праці, пане, — мовив Вагман. — Коли пан староста схоче, то кождий інший жид зробить вам те саме: завдаток візьме, а потім зверне. Навіть у остатній хвилі зверне.

— Що ж його робити? Хіба йти на передмістя і замовити яку стодолу у передміщанина?

— Трудно буде. Ще стодоли повні соломи, не пообмолочували.

— Може, де найду, — мовив Євгеній, не тратячи надії, і пустився шукати фіакра, щоб їхати на передмістя. Вагман ішов обік нього і мовчав хвилю, очевидно, перебираючи щось у своїх думках. Нарешті зупинився.

— Ні, пане меценасе! Я вам щось пораджу.

— Ну що таке?

— Лишіть ви мені сю справу. Я вам ще сьогодні, а найдалі завтра подам відомість. А властиво… ну, та вже побачимо. А коли би з мойого плану нічого не вийшло, то ще завтра маєте час шукати шопи на передмісті.

— Завтра остатній день. Адже про новий локаль знов треба завідомити староство. Ну, а що ж ви думаєте зробити?

— Що се пана обходить? Я маю свій план. Най пан меценас ідуть додому і чекають. Маю надію, що все буде добре.

Євгеній не допитувався далі і пішов додому, а Вагман подався до помешкання пана бурмістра.

— А, пан Вагман! Рідкий гість! Прошу, сідайте! — мовив бурмістр, приймаючи Вагмана в своїм кабінеті. Вони були товариші ще з дитинячих літ, але пізніше їх дороги розійшлися, і хоч жили в однім місті, вони здибалися рідко, тим більше, що належали навіть яко жиди до різних таборів: бурмістр, цивілізований жид, держався партії т[ак] зв[аних] німецьких жидів, між якими було декілька таких, що так, як і бурмістр, грали ролю польських патріотів, — а Вагман належав до жидів-старовірів, хуситів. Та проте бурмістр занадто добре знав Вагмана, а особливо його грошову силу, щоб мав дивитися на нього ворожо або з презирством, а Вагман зі свого боку був певний, що німецька одежа і польський патріотизм не вистудили у бурмістра жидівського серця.

— Чим можу вам служити, пане Вагман? — мовив бурмістр, коли Вагман сів, а він заняв місце напротив нього. — Що вас приводить до мене?

— Маленький ґешефтик.

— Дай Боже, щоб він був добрий! — з усміхом мовив бурмістр, мимоволі якось впадаючи в тон жидівської розмови.

— Знають пан бурмістр: для багача нема злого ґешефту, а для бідного нема доброго ґешефту. А я приходжу з дуже бідним ґешефтом.

— Ну, жартуйте!

— То би багато говорити. То запутана історія. Так збоку подивитися, то дурниця — тьфу! А придивившись ближче, то вона сягає дуже глибоко. То мозок чоловікові сохне, коли вдуматися. Чули пан бурмістр, що там у Росії роблять? Як там на жидів кидаються? Ай, ай, страшно подумати!

Се було якраз в часі перших антижидівських розрухів на Україні[64], розрухів, які серед галицьких жидів зробили були величезне вражіння.

— Ай, ай! — повторяв Вагман, хапаючися за пейси. — Жінок, дітей, старців, хорих викидають на мороз, майже голих, голодних! А що маєтків понищено, порабовано!