Борислав смiється - Франко Иван Яковлевич - Страница 46

I менi здаєся, що доки ми будемо держатися купи, доти богачам не вдасться взяти верх над нами. Отже, треба тепер поперед усього поставити їм такi жадання, щоби опiсля наша громада не тiлько не розпадалася i не була розбита, але, противно, — змiцнювалась чимраз бiльше. Щоби наша робiтницька каса не випорожнювалась, а все бiльшала. Бо добре то якийсь сказав: де добре громадi, там добре й бабi; як буде наша громадська сила мiцнiти i розвиватися, то при тiм i кождому поєдинчому буде лiпше, бо громада зможе його в кождiй бiдi зарятувати, i жиди будуть мусили нас боятися i не посмiють зламати свого слова, не посмiють обходитися з робiтниками, як з худобою, або й ще гiрше.

— Так, так! — загомонiли кругом робiтники. — Але чого ж на такий спосiб жадати?

— Я би гадав ось чого: по-перше, розумiвся, щоби платню нам пiдвищено: тим, що до ями йдуть, найменше дванадцять шiсток, тим, що наверха, — ринського, а найменше вiсiм шiсток; по-друге, щоби нiхто не смiв побирати нiякого касiєрного; потретє, щоби до робiтницької запомогової каси, крiм робiтникiв, давали вкладки також i пани, кождий найменше по ринському мiсячно; дальше, щоби в разi нещасливого випадку, смертi, калiцтва обов'язанi були платити за шпиталь i лiки, а також рятувати осиротiлу родину робiтницьку хоч через пiвроку. Я гадаю, що се жадання не надто великi, а для нас i з них вийшла би значна пiльга.

— Так, так, — крикнули гуртом робiтники. — Того тримаймося! А як у нас буде вiдтак своя каса, то й пiзнiше будемо могли дальших уступок добиватися.

Жиди не знали нiчого о тiй нарадi. Чим ближче до ночi, тим бiльший страх огортав їх перед робiтниками. Хати були позамиканi. На улицю рiдко хто показувався. Тiльки глухий гомiн, i шепiт, i тривожна дрож ходили по Бориславi, мов пошибаюча тисячi людей зараза, мов осiннiй стогнучий вiтер по гаю.

XV

Фаннi, Леонова одиначка, сидiла самотньо в задумi на м'якiй софi в пишнiм покої. Вона час вiд часу позирала на годинник, що тикав обiч неї пiд кришталевим дзвоном на мармуровiм столику.

— Третя година, — сказала вона знудженим голосом. — Як поволi той час iде! Батько поверне аж по п'ятiй, а ти, Фаннi, сиди сама!

Як много годин, як много днiв вона просидiла вже отак сама на тiй м'якiй софцi, побiч мармурового столика з годинником пiд скляним дзвоном! Як много разiв нарiкала вона на той лiнивий хiд часу! Чи у неї в руках була яка робота, про котру знала, що вона нiкому не потрiбна i нiкому нi на що не здасться, чи книжка, котра її нiколи не могла заняти, — все тота нестерпима нуда, тота самота давили її, всисались їй усiми порами в тiло, немов гризька багнюка, її жива, кровиста натура нидiла i сохла в тiй холоднiй, бездiльнiй самотi. В жилах кипiла молода кров, фантазiя ще додавала їй жару, а мiж тим кругом самота, холод, одностайнiсть. їй бажалось любовi з чудовими, романтичними пригодами, палячих устискiв якогось героя, догробної вiрностi, безграничного посвячення. А мiж тим дрогобицьке товариство, а ще товариство дрогобицьких «панiв еманципованих», глупих а зарозумiлих жидкiв, було для неї тим, чим холодна вода для огню. Вона ненавидiла їх з їх вiчними, з книжок вивченими комплiментами, з їх малпячим надскакуванням, в котрiм виразно виднiлося бiльше ушанування для батькового маєтку, нiж для її прикмет.

— Як поволi той час iде! — повторила вона в задумi, тихiше, нiжнiше якось i несмiло визирнула крiзь вiкно на улицю. Чи ждала кого? Так, ждала, ждала його, свого героя, того дивовижного молодця, що вiд кiлькох тижнiв, мов яркий метеор, несподiвано, таємниче появився на її небосклон!. I появився зовсiм вiдповiдно до її романтичних мрiй: королевич в жебрацькiй одежi! Бiдний вуглярчук, котрого чорнi великi очi так i пожирали її, котрий так перелякав її, вчепившися генто за бричку i повалившися на улицю, котрий так рiзко, так нам'єтно визнав їй свою любов, котрий ^ вiдтак немало здивував її, появившися справдi в її домi в елегантськiй одежi, в перемiненiм, проясненiм видi. Який вiн прямий на словах, який гарячий, енергiйний, не знаючий завад нi перешкод, мов i справдi який всемогучий королевич! I Який вiн зовсiм не подiбний до тих блiдих, мiзер1 них, боязливих i смiшних кавалерiв, яких вона досi бачила! Кiлько сили в його мускулах, кiлько огню в його поглядi, кiлько гарячої нам'єтностi i в його серцi! I як вiн любить її! Але хто вiн такий? Що за один? Зоветься Готлiб, — сказав, — але у якого роду? Чи може вiн бути моїм?

Такi думки, мов золото-рожевi пасма, снувалися по головi самотньої Фаннi, i вона чимраз нетерпли| вiше позирала на годинник.

— По третiй вiн обiцяв прийти, — прошептала, — чому ж не приходить? Нинi має розкритись цiла таємниця, — чому ж його нема? Чи, може, все те сон, привид моєї роздражненої фантазiї? Але нi, вiн держав мою руку в своїй, вiн цiлував мої уста, — ох, як гарячо, як страсно!.. Вiн мусить прийти!

— I вiн прийшов уже! — сказав Готлiб, входячи тихо i кланяючись.

— Ах, то… ти! — сказала тихо, рум'янiючись, Фаннi. Се було перше «ти», котре вона йому сказала. — Я, власне, думала о тобi.

— А я о тобi й не переставав думати, вiдколи тебе побачив.

— Чи справдi?

Дальша розмова велася без слiв, але для обоїх була дуже добре зрозумiлою. Вкiнцi прошептала Фаннi:

— Але ти обiцяв менi нинi вiдкрити свою тайну: хто ти?

— I ти не догадалася досi? Не вивiдалася о тiм, що тобi котрий-будь з твоїх слуг мiг сказати?

— Нi. Я нi з ким о тобi не говорила.

— Я сип Германа Гольдкремера, знаєш його?

— Що? Ти син Германа, той сам, за котрого батько сватав мене?

— Що? Твiй батько сватав тебе за мене? Коли?

— Недавно, два мiсяцi тому. Як я тебе боялася, не бачивши!

— Але що ж сказали мої родичi?

— Я не знаю. Бачиться, батько твiй був не вiд того, але мати була противна, i я догадуюсь, що мусила чимось дуже образити мойого батька, бо той прийшов вiд вас страшно зрушений i розгнiваний i проклинав твою матiр.

— Що ти говориш! — скрикнув Готлiб. — Моя мати! I мала би була противна!.. Але нi, — додав вiн по хвилi, — се може бути, така вже її вдача. Але вона сама мусить направити зло, сама мусить перепросити твойого батька ще нинi! — Лице Готлiба горiло дикою рiшучiстю. — Коли верне твiй батько?

— О п'ятiй.

— Ну, то прощай! Я йду i пришлю сюда свою матiр, щоб полагодила сю справу. Вона мусить се зробити для нашого щастя. Прощай, серце!

I вiн пiшов.

— Що за сила, що за рiшучiсть, що за гаряче чутєi — шептала п'яна вiд розкошi Фаннi. — Нi, нi, зовсiм не те, що прочi блiдi, мiзернi кавалери. Як я його люблю, як безконечно я його люблю!

Мiж тим Готлiб поквапно пiшов додому. Вiн уже увiдомлений був о тiм, що батько знає про його побут в Дрогобичi. Мати розказала йому все, коли, заставивши потаємно дещо з своїх строїв, доручила йому жаданi грошi. Готлiб нiчого не сказав на тоту вiсть; нова нам'єтна любов до Фаннi прогнала його гнiв на батька; вiн тепер далеко раднiше був би послухав батькового розказу i вернувся жити додому, коли б тiльки Герман видав був такий розказ. Та нi, Герман нiчого не розказував, немов i зовсiм не дбав о сина, очевидно, ждав, аж той сам покається i поверне до нього. Готлiб знов сього не хотiв. Кiлька разiв вони стрiчалися на улицi, але Герман усе творився, немов не знає того молодого вистроєного панича, а Готлiб знов не хотiв перший податися. Додому до матерi забiгав Готлiб рiдко, i то все тодi, коли батька не було. Але тепер дiло було спiшне, i вiн увiйшов, хоч йому служниця сказала, що панi є в покої, а пан у своїм кабiнетi. Нехай собi, йому до пана нема нiякого дiла.

Рифка сидiла в покої, влiпивши очi в повалу. Нещаслива руїна її духу доходила до кiнця, стала тепер на тiй порi, коли по великiм роздражненнi наступає омертвiння, безмисна отяжiлiсть, туманiюча меланхолiя. Вона цiлими днями сидiла на однiм мiсцi, говорила мало i якимось в'ялим, розбитим голосом. Бачилось, що недавня невловимодика енергiя її волi тепер десь зовсiм пропала, розпирслася на кусники.