Борислав смiється - Франко Иван Яковлевич - Страница 40

Грошей у Рифки було небагато. На другий день коминарчук справдi прийшов, i то в таку пору, коли Германа не було дома. Вона почала розпитувати його про сина, але коминарчук нiчого не знав, а тiльки сказав, що має принести грошi, та й годi. Рифка дала йому десять ринських — послiднiх десять ринських, якi у неї були, — i осталась сама в покої, проклинаючи коминарчука, що не вдоволив її цiкавостi.

Звiстка, що Готлiб здоров i може вже ходити, врадувала її, але його надмiрна i слiпа любов почала її тривожити, їй нараз впало на думку, що ану ж но Готлiбова дiвчина — християнка, то що тодi? Вона прецiнь не схоче йти за жида, — i готов собi Готлiб бог знає що зробити, скоро не зможе її дiстати. I в її роздражненiм умi засiла тота догадка, мов влiзлива оса, i знов почала вона мучитись, i тривожитись, i ночi не спати, i проклинати весь свiт, мужа й себе. їй, не знати чому, бажалося, щоби Готлiб узяв собi яку-небудь бiдненьку, робучу жидiвочку з Лану, таку саму, якою була вона, коли посватав її Герман, їй здавалось, що вона зненавидiла б його враз iз його жiнкою, коли б тота жiнка була з багатого дому. А мiж тим з Готлiбових листiв випливало очевидячки, що дiвчина, котру вiн уподобав, була багата, їздила повозами, мала багато вбраних слуг, — i вже, вже звiльна починала в Рифчинiй душi зароджуватись против неї якась слiпа i глуха ненависть.

Але найгiршої гризоти наробили Рифцi грошi. По кiлькох днях, знов в Германовiй неприсутностi, прийшов коминарчук з карточкою. В карточцi було коротко i вузловито написано ось що:

«Грошей менi треба, багато грошей. Мушу вбратися по-людськи. Вона завтра приїде. Мушу говорити з нею. Вже знаю чия. Передайте зараз хоть сто ринських».

Рифка аж затряслася, прочитавши тi слова. Знав чия, а не пише, не скаже їй! I мав ж вiн серце лишати її в непевностi? А ще сто ринських просить, — вiдки вона озьме сто ринських? Герман вiд кiлькох днiв щось дуже куцо держав її, не давав їй до рук нiяких грошей, не лишав, як се давнiше часом лучалося, анi цента в своїй шуфдядi, а все замикав до великої залiзної каси на три ключi, а ключi забирав з собою. Рифка й не покмiтила сього аж до сеї хвилi. Але тепер, коли син зажадав у неї такої суми, а вона не найшла у себе й цента, розлютилася страшенно, кидалась з одного покою цо другого, з одної шуфляди до другої, але нiде не могла найти нiчого. Вона голосно кляла нехланника-мужа, але прокляття не помагали нiчого, i з кровавим серцем мусила вiдправити коминарчука, кажучи йому, що грошей тепер не мав i що нехай прийде аж завтра. Коминарчук похитав головою i пiшов.

По його вiдходi Рифка, мов безумна, бiгала по покоях, трiскала меблями i наповнювала цiлий дiм прокляттями та лайкою. За тою роботою застав її Герман.

— Жiнко, а тобi що такого? — скрикнув вiн, ставши на порозi. — Ти вдурiла?

— Вдурiла! — скрикнула Рифка.

— Чого тобi треба? Чого кидаєшся?

— Грошей треба.

— Грошей? Нащо тобi грошей?

— Треба, та й годi.

— А багато?

— Багато. Двiста ринських! Герман усмiхнувся.

— Що?

— Та що, збираєшся десь за волами йти, чи о? — сказав вiн.

— Не питайся, а давай грошi!

— А-в-бе-бе, а вiдки такий строгий наказ? У мене нема грошей на роздавки.

— Нема грошей! — скрикнула Рифка i визвiрилася на нього. — Кому ти се говориш? Зараз давай, бо бiда буде! — I вона з пiднятими кулаками наближувалася до нього. Герман стиснув плечима i поступився назад.

— Вдурiла жiнка! — проворкотiв вiн пiвголосом. — Давай їй грошi, а не знати нащо. Ти гадаєш, — сказав вiн до неї спокiйним, переконуючим голосом, — що у мене грошi лежать? У мене грошi в дiло йдуть.

— Але менi треба, зараз, конче! — сказала Рифка.

— Нащо? Як тобi треба що купити, то скажи, — возьму на кредит, бо готових грошей не маю.

— Не треба менi твого кредиту, а тiлько готових грошей. Чуєш!

— Говори до гори, — вiдказав Герман i, не вдаючися з нею в дальшу бесiду, пiшов поквапно до свого кабiнету, все озираючись назад себе, чи не бiжить за ним Рифка з пiднятими кулаками. Прийшовши до кабiнету, вiн зразу хотiв замкнути дверi на ключ, але далi надумався, знаючи Рифчину натуру, i з легким, таємним усмiхом засiв коло свого пульта i почав писати.

— Я знав, що воно так буде, — говорив вiн сам до себе, все ще таємниче всмiхаючись. — Але нехай! Тепер я не подамся i притисну її. Побачимо, хто з нас дужчий!

По хвилi, важко дишучи, увiйшла Рифка. Лице її мiнилося: раз наливалося кров'ю, мов буряк, то «знов блiдло, мов полотно. Очi палали гарячковим жаром. Вона сiла.

— Скажи ти менi, бога ради, чого ти хочеш вiд мене? — спитав її Герман якмога супокiйним голосом,

— Грошей, — вiдповiла Рифка з упертiстю божевiльної.

— Нащо?

— Для сина, — сказала вона з притиском.

— Для якого сина?

— Для Готлiба.

— Для Готлiба? Але ж Готлiба вже й на свiтi нема, — сказав Герман з уданим зачудуванням.

— Волить тебе не бути на свiтi!

— Значиться, вiн живий! Ти знаєш, де вiн е? Де вiн, скажи менi? Чому не йде додому?

— Не скажу.

— Чому ж не скажеш? Адже я все-таки отець, не з'їм його.

— Вiн боїться тебе i не хоче бути з тобою.. — А грошей моїх хоче? — сказав уражений Герман.

Рифка на те анi слова.

— Знаєш же що, — сказав рiшуче Герман. — Перекажи йому, коли знаєш, де вiн, нехай вертається додому. Досить уже тої дурної комедiї. Доки не верне, то анi цента не дiстане анi вiд мене, анi вiд тебе!

— Але ж вiн готов собi що зробити! — скрикнула Рифка голосом розпуки.

— Не бiйся! Так собi зробить, як у Львовi втопився. Гадає, що мене грозьбами своїми переломить. Нi! Раз я подався, — тепер годi.

— Але вiн готов утекти в свiт, готов наробити тобi якого лиха.

— Хе-хе-хе, — сказав насмiшливо Герман, — в свiт без грошей не втече, а впрочiм… Слухай, Рифко, щоб ти не робила собi нiякої гризоти за те. що, мов, отеє ти розповiла менi за нього. Я знаю, вiн тобi заказав, i я не налягав на тебе. Але я давно вже знаю ее, знаю, де вiн жиє i що робить, усе знаю. I щастя його, що я се знаю, а то були б шандарi давно вже всадили його до цюпи i були б шупасом повели його до Львова. Розумiєш? Щастя його, що той жид, вугляр, з котрим вiн приїхав зо Львова i у котрого мешкає, що вiн зараз, скоро я приїхав, розповiв менi все дочиста. А тепер слухай! Я до нього не буду втикатися, ловити його не пiду, бо вiн, впрочiм, в моїх руках. Перекажи йому, най вертає додому, то все буде добре. А як не хоче, то — мусить. Шандарi пильнують його, не дадуть му нiкуди рушитися з Дрогобича. Грошей не дiстане, перекажи му се через того злодiякоминарчука, що тобi доносить пошту вiд нього. Я його давно маю на оцi, най i то знає. I на тiм конець!

Герман встав з крiсла. Рифка зразу сидiла, оглушена тими словами свого мужа. Вона тремтiла всiм тiлом, їй дух запирало так, що вона ледвеледве дихала, а вкiнцi, коли Герман встав, вона нараз розляглася страшним спазматичним реготом, котрий, мов грохiт грому, залунав по широких, пустих покоях. По хвилi i смiх раптом урвався, i Рифка грепнулась з крiсла i почала в страшних судорогах кидати собою по пiдлозi.

— Господи, розв'яжи мене з нею! — проворкотiв Герман i побiг до кухнi, щоб iшли слуги вiдтирати паню. Сам вiн не вертався вже до покою, а, взявши пальто i капелюх, пiшов у мiсто по своїм дiлам. Не пора йому було тепер занiматися домашнiми гризотами, коли його новi, великi плани чимраз ближче наближалися до свого осущення. Ван-Гехт писав до нього з Вiдня, що прилади для виробу церезину вже готовi i фабрикант жде тiльки вiд нього звiстки, коли й куди їх вислати. Германовi не хотiлося для фабрикацiї церезину будувати нову фабрику, вiн волiв в своїй старiй обширнiй нафтарнi коло Дрогобича вiдступити одну часть на нову фабрикацiю. Треба було оглянути мiсце i забудовання, котрi би вiдповiдали тому плановi, який списав Ван-Гехт, — треба було випорожнювати, перебудовувати, домуровувати i вичищувати, — i Герман пильно сам надзирав за роботою. Аж ось усе вже було готове, i вiн написав ВанГехтовi, щоб якмога швидше прислав машини i сам приїздив. Так само чимало заходу було i з великою «Спiлкою визискування земного воску», з котрою Герман у Вiднi заключив контракт на достачення величезної маси сирого земного воску. Правда, «Спiлка визискування» не дала ще на карб того контракту Германовi анi цента i мала заплатити йому все разом аж по достаченнi всього воску, — та все-таки на карб того контракту «Спiлка» випустила вже множество акцiй i старалася при помочi реклами вишрiбовувати їх курс чимраз вище. Акцiї йшли дуже добре, i тепер, в серединi лiта, «Спiлка» надумалась, що прецiнь треба щось зробити в Бориславi. А надумалась вона зробити ось що: заложити в Дрогобичi велику контору, в котрiй би повномочнi «Спiлки» наглядати за контрактами, докопували виплат i старалися о новi зв'язки i о новi джерела доходу для «Спiлки». Звiсна рiч, заложення контори, плата повномочним i рiзним урядникам — усе те обiйшлось недешево i принаймнi три рази дорожче, анiж би могло було обiйтись при розумнiм веденнi дiл. Але що се значило! «Спiлка визискування» прийнялась живо розтрублювати по свiту про се своє дiло, величаючи його — як не знати який подвиг, — i знов акцiї «Спiлки» пiдскочили вгору. Герман пильно крутився коло «Спiлки», пильно придивлявся всiм поступкам повномочних i потаємно дуже похитував головою на всю тоту роботу. «Нi, нi, — говорив вiн сам до себе, — довго вони не видержать з такою роботою! Нехай собi їх акцiї стоять як хочуть добре, я їх купувати не буду анi зв'язуватися з ними не хочу! От дурницю зробив, що заключив з ними такий величезний контракт, а задатку нiякого не взяв. Правда, хоч би тота блискуча банька i пукла перед зреалiзованням мойого контракту, то страти для мене не буде, бо вiск все-таки у мене останеться. Але, розумiється, коли б вони насамперед менi заплатили, а вiдтак пукли, то се було би лiпше. Та й то треба собi вимовити виразно, щоб виплачували готовими грiшми, а не своїми акцiями!» Герман, значиться, уважав згори «Спiлку визискування» предприємством «дутим», ошуканським, хоть не можна сказати, щоб iменно вiн загадав ошукати предприємство. Його контракт був цiлком чистий i реальний, i вiн вiд самого приїзду з Вiдня сейчас принатужив усi сили свойого капiталу, щоби постачити всю величезну масу воску якнайшвидше, перед контрактовим термiном, боячися, щоб предприємство ще до того часу через нерозум та шахрайство своїх основателiв i повномочних не лопнуло. Вiн наняв майже три рази бiльше робiтникiв до ям, нiж їх наймав досi, вiдновив роботу в вiсiмдесяти ямах, в котрих досi через кiлька лiт уже не йшла робота задля рiзних недогiдностей грунту, — i справдi, багато з тих вiдновлених ям тепер оправдало всi давнi надiї. Робота йшла пудами i коштувала далеко менше, нiж iнших лiт, бо голод зiгнав тепер далеко бiльше людей на панщину до Борислава, голод же i пiдганяв їх до роботи немилосердно, а Герман пильно i правильно знижував та знижував робiтницьку плату, не дбаючи на крики, сльози i прокляття. Робота йшла пудами, магазини Германовi наповнювалися великими брилами воску, i Герман тремтiв з нетерплячки, чи скоро буде їх повне, контрактом означене число. Тодi «Спiлка» буде мусила зараз перейняти вiск на себе, йому вiдразу вповнi виплатити всi грошi, а вiдтак, думав Герман, нехай собi й голову зломить! А мiж тим, поки Герман укладав свої плани та турбувався про уладження фабрики церезину, поки слуяїницi в його домi вiдтирали Рифку, що кидалася i розбивалася по пiдлозi в страшних судорогах, — Готлiб, в бруднiй вуглярськiй сорзчцi, — весь обмурзаний, ждав нетерпеливо в маленькiй i бруднiй вуглярськiй пюпi на прихiд коминарчука з грiшми. З тим коминарчуком вiн познакомився по сусiдству i поєднав його, щоб за добру плату переносив йому вiстi до матерi i вiд неї. Ось вiн увiйшов до хати, i Готлiб поквапно обернувся до нього.