Доводи розсудку - Остин Джейн - Страница 45

— Так, це містер Елліот. Виходить, він змінив свій намір, а втім, я могла й помилитись, я неуважно слухала.

І вона повернулася на своє місце з приємним сподіванням, що поводилася, як належить.

Гості почали прощатись; і Чарлз, люб'язно їх провівши, а потім скорчивши в них за спиною міну й поцікавившись, яка лиха година їх принесла, звернувся до місіс Мазгроув:

— Знаєте, матусю, я дещо для вас зробив; ви будете задоволені. Я був у театрі й абонував на завтрашній вечір ложу. Адже я гарний син, чи не так? Я знаю, ви любите театр; і місця всім вистачить. Ложа на дев'ять осіб. Я запросив капітана Вентворта. Енн, звичайно, не образиться, якщо її теж запросимо. Ми всі любимо театр. Гарна ідея, чи не так, матусю?

Місіс Мазгроув почала було добродушно висловлювати свою цілковиту готовність піти до театру, якщо Генрієтта й інші не проти, але Мері перебила її, вигукнувши:

— Господи! Чарлзе, як тобі могло спасти таке на думку? Ложу на завтрашній вечір! Чи ти забув, що на завтрашній вечір ми запрошені на Кемден-плейс? Нас уклінно просили бути, адже ми маємо зустрітися з леді Делрімпл і її дочкою і з містером Елліотом, з нашими найближчими родичами, щоб нас їм відрекомендували! Як можна бути таким забудькуватим?

— Ото дивина — вечірній прийом! — відповів Чарлз. — Потім і згадати буде нічого. Твій батько міг би й до обіду нас запросити, якщо йому так хочеться нас бачити. Роби що хочеш, а я піду до театру.

— Ох, Чарлзе, клянуся, з твого боку буде просто жахливо так учинити, адже ти обіцяв бути.

— Ні, я нічого не обіцяв. Я тільки посміхався й кланявся і сказав: «Був би радий прийти». Це ще не обіцянка.

— Ні, Чарлзе, ти не можеш не піти. Це було б непростимим. Нас запросили, щоб відрекомендувати. Ми завжди були в таких близьких стосунках із Делрімплами. Що б у нас не сталося, вони завжди так щиро нам співчували. Ти ж знаєш, ми такі близькі родичі. А з містером Елліотом тобі просто неодмінно треба познайомитись! Він заслуговує на увагу більше, ніж будь-хто. Поміркуй сам! Спадкоємець нашого батька, майбутній господар нашого сімейства!

— Не кажи мені про спадкоємців і господарів сімейства, — вигукнув Чарлз. — Я не з тих, хто нехтує наділеними владою, кланяючись сонцю, що сходить. Якщо я заради твого батька не хочу йти, то чого ж я піду заради його спадкоємця? Чи це не сором? Хто мені цей містер Елліот?

Недбалі слова Чарлза стали у великій пригоді Енн, яка помітила, що капітан Вентворт дуже уважно прислухається до їхньої розмови, а почувши останній вигук, перевів запитливий погляд із Чарлза на неї.

Чарлз і Мері продовжували розмовляти; він то жартуючи, то серйозно обстоював свій намір піти до театру, а вона з непохитною серйозністю виступала проти його наміру, даючи, однак, зрозуміти, що хоч як прагне піти до Кемден-плейс, вона визнає себе ображеною, якщо підуть до театру без неї. Нарешті втрутилася місіс Мазгроув:

— Театр можна й відкласти. Чарлзе, піди-но до театру й поміняй цю ложу на вівторок. Розставатися шкода, адже ми залишимось і без міс Енн через цей прийом у батька; а я впевнена, що ані мені, ані Генрієтті театр буде не в радість, якщо з нами не буде міс Енн.

Енн була від душі їй вдячна за добрі слова ще й тому, що вони давали привід сказати:

— Якщо вже все залежить тільки від мене, мем, прийом у нас вдома (якби не Мері) анітрохи не став би мені за перешкоду. Я не люблю таких розваг і з радістю проміняла б його на театр і ваше товариство. Але, мабуть, не варто й намагатись.

Вона вимовила ці слова й тремтіла, знаючи, що їх почуто, і не наважувалася навіть подивитись, як вони подіяли.

Незабаром було вирішено піти до театру у вівторок; Чарлз, щоправда, ще дражнив Мері, запевняючи, що завтра вирушить до театру сам, якщо ніхто не погодиться піти з ним.

Капітан Вентворт підвівся й підійшов до каміна, мабуть, для того, щоб незабаром відійти від нього й непомітно зайняти місце біля стільця Енн.

— Ви не так уже й довго пробули в Баті, — сказав він, — аби встигнути знудитися від його вечірніх прийомів.

— О, ні! Вони мені зовсім не до душі. Я не граю в карти.

— Знаю, ви раніше не грали. Ви не полюбляли карт, але час може багато що змінити.

— Але я мало змінилась! — вигукнула Енн і осіклася, злякавшись сама не знаючи чого. Трохи почекавши, він сказав, нібито під впливом почуття, що раптом наринуло:

— Справді, строк чималий. Вісім років з половиною — неабиякий строк!

Чи мав він намір продовжувати, Енн залишалось уявляти потім, у затишку й на самоті; тому що, все ще прислухаючись до звуків його голосу, вона була відвернута Генрієттою, яка прагнула якнайскоріше вийти й закликала інших піти разом із нею, не гаючи часу, доки ще хтось не з'явився.

Енн довелося підкоритися. Вона сказала, що готова вийти зараз же, і намагалася здаватися щирою, але відчувала, що, якби Генрієтта знала про те, з якою журбою залишала вона свій стілець і збиралася покинути кімнату, мабуть, у серці, переповненому кузеном і щасливою впевненістю в його почуттях, знайшлося б місце й для жалю до неї.

Збори, однак, було припинено. Почулися тривожні звуки; наближалися нові гості, й двері відчинилися перед сером Волтером і міс Елліот, чия поява нібито водночас заморозила всіх. Енн одразу ж відчула гніт, і на всіх обличчях читала вона його ознаки. Невимушеність, свобода, веселість покинули кімнату й змінилися холодною стриманістю, обтяжливою мовчанкою та нудними світськими бесідами у відповідь на вишукану байдужість батька й сестри. І як їй було важко це усвідомлювати!

Ревнивого погляду Енн не уникла одна обставина. Обоє впізнали капітана Вентворта, і Елізабет була з ним люб'язнішою, ніж раніше. Одного разу вона навіть до нього звернулась і не раз на нього позирала. Без сумніву, Елізабет обмірковувала якийсь рішучий захід. Невдовзі все з'ясувалося. Після деяких належних незначущих фраз вона здійснила запрошення, яке обіцяла родині Мазгроув. «Завтра ввечері, у тісному колі». Це вимовлялося вельми люб'язно, і картки, якими вона спорядилася («Міс Елліот приймає в себе вдома»), було покладено на стіл з поштивою посмішкою, зверненою до всіх, але одна посмішка й одна картка були підкреслено звернені до капітана Вентворта. Елізабет справді провела достатньо часу в Баті, щоб навчитися цінувати людину з такою зовнішністю. Минуле вже не мало значення. На цей час капітан Вентворт міг бути гарною прикрасою її вітальні. Картку було вручено, і сер Волтер і Елізабет підвелись і вийшли.

Хоч і неприємне, вторгнення було коротким і, тільки-но за ними зачинилися двері, багато до кого повернулося попереднє пожвавлення, але тільки не до Енн. Вона ні про що не могла думати, крім запрошення, яке вона щойно побачила та якому дуже здивувалась, і того, як воно було прийняте: скоріше зі здивуванням, ніж з удячністю, скоріше ввічливо, ніж зворушено. Вона його добре знала; вона прочитала презирство в його очах і не сміла думати, що він прийняв це запрошення на спокуту за минулу зневагу. Вона засмутилася. Він тримав картку в руці ще довго після того, як вони пішли, нібито заглибившись у думки.

— Тільки подумай, Елізабет нікого не забула! — оглушливо прошепотіла Мері. — І не дивно, що капітан Вентворт так зрадів! Бачиш, ніяк не може очей від картки відірвати.

Енн упіймала його погляд, побачила, що його щоки почервоніли і на обличчі на одну мить з'явилося презирство. Вона відвернулась, аби вже не бачити й не чути того, що могло її засмутити.

Товариство розділилось. У чоловіків були свої справи, у дам — свої, і на тому Енн із ними й розпрощалася, її настійно благали повернутися, пообідати разом, залишитися до вечора, але її нерви надто довго були в напруженні, і вона відчувала, що їй не під силу ще хоч трохи бути в галасливому товаристві й треба якнайшвидше піти додому, де вона зможе мовчати скільки завгодно.

Пообіцявши бути з ними весь завтрашній ранок, вона закінчила турботи сьогоднішнього довгою прогулянкою до Кемден-плейс, де потім майже цілий вечір слухала метушливі розпорядження Елізабет і місіс Клей щодо завтрашнього прийому, безперестанне перераховування гостей і нескінченні міркування про різноманітні вдосконалення цього прийому, що мали зробити його найкращим із усіх, які коли-небудь влаштовувалися в Баті, і мовчки терзалася нерозв'язним питанням — прийде капітан Вентворт чи ні? Вони не мали сумніву, що він прийде, а її мучила невідомість, і кожні п'ять хвилин у неї з'являлося нове рішення. Більше вона схилялася до думки, що він прийде, що йому слід прийти, але даремно вона запевняла себе, що його закликають до того обов'язок і скромність, бо серце підказувало їй зовсім інше.