Доводи розсудку - Остин Джейн - Страница 39

— Я була б щаслива допомогти. Гадаю, у вас не буде жодного сумніву, що я рада хоч чимось бути вам корисною, — відповіла Енн. — Але, боюся, ви перебільшуєте щодо мого впливу на містера Елліота й моїх прав йому вказувати; насправді все зовсім не так, як ви гадаєте. І звідки у вас узялося таке переконання? Повірте, я всього лише родичка містера Елліота. Але все, що може просити кузина, я в нього попрошу, і в цьому ви без вагань можете на мене покластися.

Місіс Сміт проникливо на неї поглянула й сказала з посмішкою:

— Так, я й справді занадто поспішила. Ви вже мені пробачте. Мені треба було дочекатись формального повідомлення. Однак, люба міс Елліот, ви вже натякніть вашій старій подрузі, коли з вами можна буде про це говорити. Мабуть, наступного тижня? Щиро кажучи, сподіваюся, що до наступного тижня все вирішиться, і я зможу будувати свої корисливі плани на щасті містера Елліота.

— Ні, — відповіла Енн, — ні до наступного, ні через тиждень. Жодного тижня, запевняю вас, нічого подібного не вирішиться. Я не збираюся заміж за містера Елліота. І чому, хотілося б мені знати, ви так гадаєте?

Місіс Сміт знову на неї подивилася, подивилася серйозно, посміхнулася, похитала головою й вигукнула:

— Як би мені хотілося вас зрозуміти! Як би мені хотілося вгадати вашу душу! Я ж добре знаю, що ви не можете бути жорстокою, коли настане уроча хвилина. А поки не прийшла, ми, жінки, не віримо, що вона прийде. Ви й самі це знаєте. Всі ми збираємося відмовити, доки до нас не посватались. Але навіщо ж бути жорстокою? Ви вже дозвольте мені клопотатися перед вами за мого… тепер я вже не можу назвати його другом, але за мого колишнього друга. Хіба можна сподіватися на більш підхожу пару? Де ж ви ще знайдете таку приємну людину й справжнього джентльмена? Дозвольте мені заступитися за містера Елліота. Я впевнена, що ви й від полковника Волліза про нього чули тільки добре, а хто ж може знати його краще, ніж полковник Волліз?

— Моя люба місіс Сміт, дружина містера Елліота вмерла лише півроку тому. Зараз йому не личить комусь освідчуватись.

— Ах, якщо це єдина причина, — вигукнула місіс Сміт, лукаво посміхнувшись, — тоді я спокійна за містера Елліота. Отже, мені немає потреби за нього клопотатись. Але ж ви не забудьте мене, коли вийдете заміж, — більше мені нічого не треба. Тільки скажіть, що я ваша подруга, і йому легкими здадуться турботи, яких тепер уникає, він же такий зайнятий. Мабуть, так і має бути. Дев'яносто дев'ять зі ста робили б так само. Адже він, звичайно, не знає, як це для мене важливо. Що ж, люба міс Елліот, я сподіваюся, вірю, що ви будете щасливі. У містера Елліота достатньо розуму, щоб оцінити таку жінку, як ви. Ви не зазнаєте горя, якого зазнала я. Ви можете завжди бути в ньому впевненою, можете покластися на нього в чому завгодно. Його ніхто не зіб'є з шляху, не заманить до його ж загибелі.

— Ні, — сказала Енн. — Я вірю всьому тому, що ви кажете про мого кузена. Вдача в нього, здається, спокійна й тверда, він не підпадає під поганий вплив. Я його дуже поважаю. Поки що в мене немає причин бути про нього іншої думки. Але я так недавно його знаю; гадаю, він не з тих, кого за короткий строк можна близько узнати. Невже з мого тону, місіс Сміт, ви не зрозуміли, що він мені байдужий? Адже я так спокійно про нього розмірковую. Можу вас запевнити, що він мені байдужий. І якщо до мене посватається (а я не маю жодної підстави думати, що він це зробить), я відмовлю. Запевняю вас. Запевняю вас, якщо вчорашній концерт справив мені приємність, то зовсім не через містера Елліота. Містер Елліот тут ні до чого. Це зовсім не містер Елліот…

Вона осіклася, почервоніла, шкодуючи, що вже так багато сказала, але для неї так було навіть краще. Місіс Сміт не повірила б у безнадійне становище містера Елліота, якби не припустила існування когось іншого. Зате тепер вона заспокоїлася. Місіс Сміт, певно, ні про що більше не здогадувалась, і Енн, бажаючи, щоб так було й далі, з нетерпінням почала розпитувати її про те, як могла вона уявити, нібито Енн виходить за містера Елліота; як така ідея могла в неї з'явитись, або від кого могла вона таке почути?

— Скажіть, як це могло спасти вам на думку?

— Це спало мені на думку, — відповіла місіс Сміт, — бо знаю, як часто ви буваєте разом, і помітила, що всі навколо тільки цього й чекають; і можете мені повірити, усі ваші знайомі достоту так само вами розпорядились. Але вперше про це говорили при мені лише два дні тому.

— Тобто про це й справді говорять?

— Чи ви помітили жінку, яка вчора відчиняла вам двері?

— Ні. Але хіба то була не місіс Спід і не покоївка? Ні, я її не помітила.

— То була моя подруга місіс Рук, няня Рук, яка, до речі, прагнула на вас подивитись, і була щаслива, що їй нарешті трапилася така нагода. Вона лише в неділю повернулася з Мальборо Білдінгс; і це вона мені розповіла, що ви виходите за містера Елліота. А їй це розповіла місіс Волліз, а тій у першу чергу можна повірити. У понеділок вона цілий вечір зі мною сиділа й розповіла цілу історію.

— Цілу історію! — сміючись, повторила Енн. — Гадаю, вона могла скласти не дуже довгу історію з неясних і непевних чуток!

Місіс Сміт промовчала.

— Проте, — продовжувала Енн, — хоча й не маю таких прав на містера Елліота, про які ви говорите, я вельми щаслива стати вам у пригоді. Сказати йому, що ви в Баті? Передати що-небудь від вас?

— Ні, дякую, не треба, спрожогу, через помилку, я б, мабуть, і спробувала втаємничити вас у деякі обставини. Але не тепер. Ні, дякую, я нічим не буду вас обтяжувати.

— Мені здалося, ви казали, що багато років знаєте містера Елліота?

— Так, правда.

— Але, мабуть, коли він одружився, ви ще не були знайомі?

— Ні, він ще не був одруженим, коли ми познайомились.

— І… ви були близько знайомі?

— Так, дуже близько.

— Та що ви! То розкажіть мені, яким він був тоді. Мені дуже хочеться дізнатись, яким був містер Елліот у роки своєї ранньої юності. Чи схожий він на себе теперішнього?

— Останні три роки я не бачила містера Елліота, — відповіла місіс Сміт із такою серйозністю, що Енн, не наважуючись продовжувати свої розпитування, подумала, що так нічого й не досягла й тільки розпалила свою цікавість. Обидві мовчали. Місіс Сміт, здавалося, була заклопотана думками. І раптом вона вигукнула зі своєю звичайною сердечністю:

— Пробачте мені, люба міс Елліот, пробачте мені, що я так коротко відповідала на ваші запитання, але я не знала, що мені робити. Я не могла відразу вирішити, чи треба мені все вам розповісти. Це такий випадок, що треба багато чого брати до уваги. Адже боїшся втручатися не в свої справи, зводити наклеп і робити шкоду. Навіть видимість сімейного щастя варта того, щоб її оберігали, хоч би на чому вона була заснована. Проте я прийняла рішення, і гадаю, що маю рацію. Гадаю також, ви мусите знати справжній характер містера Елліота. Хоч я й цілковито переконалась, що ви нині не маєте наміру вийти за нього, ніхто не знає, що буде далі. Мабуть, рано чи пізно ви ще відчуєте до нього прихильність. Тож вислухайте всю правду тепер, коли ви безсторонні. Містер Елліот — людина без честі й совісті, підступна, недовірлива, холодна істота, він думає лише про себе. Для власної користі він здатний на будь-яку жорстокість, здатний вчинити будь-яке зрадництво, не наражаючи, проте, самого себе на небезпеку. Він не здатний когось любити. Тих, кому завдав лиха, він потім кидає без тіні жалю. А що таке справедливість чи співчуття, йому невідомо. Ох, це чорна душа, пуста й чорна душа!

Розгублене обличчя Енн і її здивований вигук примусили місіс Сміт зупинитись, і після короткої паузи вона продовжувала вже спокійнішим тоном:

— Мої слова лякають вас. Але ж будьте поблажливою до ображеної, скривдженої жінки. Я вже намагаюся взяти себе в руки. Я не буду його ганьбити. Я лише розповім вам, із якого боку я його побачила. Факти скажуть вам усю правду. Він був близьким другом мого коханого чоловіка, і мій чоловік любив його й довіряв йому, і, сам як чесна людина, вважав і його таким же. Вони близько зійшлися ще до того, як мій чоловік зі мною одружився. Я застала їх близькими друзями; мені й самій сподобався містер Елліот, і я була про нього дуже високої думки. Дев'ятнадцять років, ви й самі знаєте, недостатньо, щоб навчитися розумітись на людях, і містер Елліот здавався мені нічим не гіршим за інших, і навіть приємнішим, ніж багато хто з моїх знайомих, і ми майже не розлучались. Ми тоді жили в місті, і жили на широку ногу. А він був у скрутному становищі: був бідним, знімав кімнати в Темплі й лише цим міг підтримувати видимість життя, яке годиться джентльменові. У нас він завжди міг знайти притулок; ми завжди були йому раді; він був нам як брат. Мій бідолашний Чарлз, найпрекрасніша, найшляхетніша душа у світі, був готовий поділитися з ним останнім фартингом — його гаманець завжди був відкритим для містера Елліота. Я знаю, він часто йому допомагав.