Доводи розсудку - Остин Джейн - Страница 35

Енн вельми кортіло підійти до дверей; їй тільки хотілося подивитись, чи не ущух дощ. Чому було їй підозрювати в собі інші спонукання? Капітан Вентворт, напевно, вже зник з очей. Вона підвелася; вона збиралася підійти до дверей. І чому це одній її половині завжди треба бути мудрішою за іншу й підозрювати її в чомусь неподобному? Їй лише хотілося подивитись, чи йде дощ, і нічого більше. Однак за хвилину їй довелося знову сісти, тому що у двері зайшов сам капітан Вентворт у супроводі кількох джентльменів і дам, певно, своїх знайомих, яких він зустрів на вулиці поблизу Мільсом-стрит. Побачивши Енн, він од ніяковості зачервонівся по самі вуха. Енн ніколи його таким не бачила. Уперше після поновлення їхнього знайомства вона відчула, що володіє собою краще за нього. Для неї зустріч не була такою несподіваною. Сліпуче збентеження, розгубленість і здивування перших хвилин вона вже встигла подолати. Але що вона зараз відчувала! Біль і радість, муки й тріумф одразу!

Він щось сказав їй і відійшов геть. З його обличчя неважко було здогадатися, що він збентежений. Його не можна було назвати ані холодним, ані привітним; ні, він був, безперечно, збентеженим.

Трохи згодом, однак, він знову підійшов до неї й заговорив. Вони ставили одне одному незначущі запитання; обоє, здавалося, не розуміли відповідей, і Енн ніяк не знаходила в капітані Вентворті колишнього спокою. Часто зустрічаючись, вони звикли розмовляти спокійно й байдуже, але нині йому бракувало спокою. Щось його змінило: або час, або Луїза. У його душі щось відбулося. Капітан Вентворт мав чудовий вигляд; анітрохи не виявляючи колишньої журби, він говорив про Апперкросс, про Мазгроувів, навіть про Луїзу й позирав із ледь відчутним лукавством, згадуючи її ім'я; і все ж таки це не був колишній капітан Вентворт, що завжди тримався легко й невимушено; він не вмів навіть прикинутися колишнім.

Енн не здивувалась, але засмутилася, коли Елізабет зробила вигляд, нібито не впізнала його. Енн помітила, що він бачив Елізабет і вона його бачила, і в обох в очах промайнуло впізнавання; Енн була впевнена, що він сподівався, що його зустрінуть як давнього знайомого, він цього чекав, і їй боляче було дивитись, як її сестра з незмінною холодністю від нього відвернулася.

Нарешті було подано карету леді Делрімпл, чого міс Елліот чекала вже з нетерпінням; увійшов слуга й повідомив про це. Знову почався дощ, і через цю затримку суєта й розмови дозволили всім, хто був у крамниці, дізнатися, що леді Делрімпл приїхала за міс Елліот. Нарешті міс Елліот і її подруга в супроводі слуги (тому що кузен ще не повернувся) покинули крамницю; і капітан Вентворт, подивившись їм услід, повернувся до Енн, і вираз його обличчя багато більше, ніж його слова, говорив про його готовність їй служити.

— Я вам дуже вдячна, — була її відповідь. — Але я з ними не іду. Карета всіх не вмістить. Я піду пішки; люблю піші прогулянки.

— Але йде дощ.

— То нічого. Він ледве накрапає.

Помовчавши хвилину, він сказав:

— Хоч я приїхав лише вчора, встиг, як бачите, спорядитися до Бата як слід, — показуючи нову парасольку. — Я б хотів, аби ви скористалися нею, якщо ви маєте намір піти пішки, але, я гадаю, було б розважніше, якби ви дозволили мені посадити вас до портшеза.

Вона була йому дуже вдячна, але відхилила його пропозицію, повторивши, що дощ ледве накрапає, і додала:

— Я чекаю містера Елліота. Він має бути з хвилини на хвилину.

Не встигла вона промовити ці слова, як увійшов містер Елліот. Капітан Вентворт не міг його не впізнати. Це був той самий джентльмен, який, стоячи на сходах у Лаймі, супроводжував Енн захопленим поглядом, із тією лише різницею, що тепер він дивився на кузину й поводився з нею так, як може тільки привілейований родич і друг. Він увійшов; здавалося, він нікого й нічого, окрім Енн, навколо не помічав. Просив пробачити його за зволікання, засмучувався, що примусив її чекати, висловлював своє прагнення вивести її зараз же, не гаючи часу, поки дощ не посилився; і наступної миті вони вже йшли до дверей під руку, а вона могла лише кинути капітану Вентворту «Прощавайте!» й лагідний збентежений погляд мимохідь.

Ледве вони вийшли з крамниці, дами, які супроводжували капітана Вентворта, почали про них говорити:

— Містер Елліот, на мою думку, небайдужий до кузини, чи не так?

— О, це ясно як сонце ясне. Легко здогадатися, що буде далі. Він із ними нерозлучний; думаю, він проводить у них весь свій вільний час. А який він гарний на вроду!

— Так, і міс Еткінсон, вона одного разу з ними обідала у Воллізів, каже, що ніколи в житті не зустрічала більш привітної людини.

— А вона гарненька, на мою думку, ця Енн Елліот; дуже гарненька. Знаю, у світі вважають інакше, але мені вона подобається більше за її сестру.

— О, мені теж.

— І мені. Яке тут може бути порівняння! Проте всі чоловіки упадають коло міс Елліот. Енн для них занадто вже тонка.

Енн була б вельми вдячна своєму кузену, якби він, ідучи з нею поряд до Кемден-плейс, за весь цей час не мовив жодного слова. Ніколи їй ще не було так важко його слухати, хоча він був вельми люб'язним і чуйним і говорив на теми, які, він знав, завжди для неї цікаві: з запалом, по справедливості й з усією проникливістю хвалив леді Рассел і найвищою мірою влучно викривав місіс Клей. Але вона могла думати лише про капітана Вентворта. Енн не могла зрозуміти його почуття, зрозуміти, чи страждав він від розчарування, чи ні; і, доки не знайде відповіді на це питання, вона не могла бути спокійною.

Енн сподівалася стати згодом більш розсудливою, та ба! змушена була признатися, що поки її не можна назвати розсудливою.

Було ще одне питання, яке її дуже цікавило: вона прагнула дізнатись, як довго він збирався залишатись у Баті; він про це не згадував, або, мабуть, вона не почула. Може, він тут лише проїздом. Але швидше він збирався тут затриматись. А в такому разі, якщо в Баті всі з усіма зустрічаються, цілком імовірно, що леді Рассел десь його зустріне. Чи згадає вона його? Як усе це буде?

Їй уже довелося розповісти леді Рассел, що Луїза Мазгроув виходить заміж за капітана Бенвіка. Відповідати на питання здивованої леді Рассел варто було їй певних зусиль, і тепер, якби вони раптом опинилися в одному товаристві з капітаном Вентвортом, леді Рассел, не знаючи всіх обставин справи, могла б поставитися до нього з подвійним упередженням.

Наступного ранку Енн гуляла разом зі своєю подругою і спочатку цілу годину зі страхом і сподіванням марно шукала його очима; і нарешті, уже повертаючись по Палтні-стрит, вона побачила його на правому боці тротуару; він так стояв, що його було видно ще здалеку. Біля нього було ще багато молодих людей, які проходили мимо, але вона його впізнала. Мимоволі подивилася на леді Рассел, але не через те, що їй могла запасти до голови безглузда думка, нібито й вона його впізнала. Ні, поза всяким сумнівом, леді Рассел могла його побачити, лише опинившись навпроти. Однак Енн час від часу стурбовано позирала на неї, і тієї миті, коли леді Рассел уже час було його побачити, Енн, хоч і не наважувалася дивитися просто на неї (тому що її власне обличчя, вона знала, виказувало її почуття), відчула, що очі леді Рассел спрямовані на нього — одне слово, та його пильно розглядає. Вона змогла здогадатись, яке враження він мусив справити на леді Рассел, розуміла, як важко було леді Рассел відвести від нього очі, як вона мусила здивуватися, що вісім чи дев'ять років нелегкої морської служби в чужих країнах анітрохи не зменшили його привабливості!

Нарешті леді Рассел од нього відвернулася. Що ж вона тепер про нього скаже?

— Ти, мабуть, гадаєш, — мовила вона, — на що це я так задивилась; а я шукала фіранки, які леді Алісія та місіс Френкленд описували мені вчора ввечері. Вони казали, нібито на цьому боці в цій частині вулиці в одному домі у вітальні висять фіранки, найгарніші в усьому Баті, але вони ніяк не могли згадати номер будинку, ось я й намагалася їх знайти, але, признаюся, ніде нічого такого не помітила.