Собака Баскервілів - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 32

Холмс голосно розреготався і відійшов від портрета. У тих виняткових обставинах, коли мені доводилося чути його сміх, я знав, що це завжди передвіщає якомусь лиходієві велике горе.

Одягаючись наступного ранку, я визирнув у вікно й побачив Холмса, який, виявляється, прокинувся раніше і встиг уже десь побувати.

— Так, день у нас буде непростий, — сказав він, радісно потираючи руки в передчутті всіх цих турбот. — Незабаром почнемо діяти. Тенета вже розставлено. А до вечора буде видно, заплуталася в них ця велика зубаста щука або вже вислизнула на волю.

— Ви встигли побувати на болотах?

— Я дійшов до Ґрімпена й дав звідти телеграму в Прінстаун про смерть Селдена. Думаю, що нікого з вас не турбуватимуть з приводу цієї справи. Крім того, я зв’язався з моїм вірним Картрайтом, який від тривоги за мене, цілком імовірно, помер би на порозі печери, як собака на могилі свого хазяїна.

— То з чого ми сьогодні розпочнемо?

— Насамперед побачимо сера Генрі. А ось і він сам!

— Доброго ранку, Холмсе! — привітався баронет. — Ви схожі на генерала, який обговорює з начальником штабу план майбутнього бою.

— Так воно і є. Ватсон з’явився по вказівки.

— Я теж.

— Чудово. Якщо не помиляюся, наші друзі Степлтони запросили вас сьогодні на обід?

— Сподіваюся, ви також підете? Вони — люди гостинні й будуть дуже раді вам.

— На жаль, ми з Ватсоном повинні поїхати до Лондона.

— До Лондона?

— Так. За обставин, які склалися, нам краще бути там.

Обличчя в баронета витягнулося:

— А я думав, що ви не залишите мене до кінця! Відверто кажучи, в Баскервіль-Холі не так уже й затишно самому.

— Друже мій, ви маєте беззаперечно коритися мені й робити все, чого я від вас зажадаю. Скажіть своїм друзям, що ми прийшли б залюбки, але нагальні справи чекають нас у Лондоні. Втім, незабаром ми повернемося в Девоншир. Ви не забудете передати їм це?

— Якщо ви наполягаєте.

— Запевняю вас, іншого виходу немає.

За тим, як баронет насупився у відповідь на ці слова, я зрозумів, що він образився і вважає наш від’їзд дезертирством.

— Коли ви думаєте виїхати? — холодно запитав він.

— Одразу ж після сніданку. Ми доїдемо на конях до Кумбі-Тресі, але Ватсон залишить вам свої речі як заставу, тому чекайте його назад. Ватсоне, напишіть записочку Степлтону, вибачтеся, що не можете в них бути.

— Мені теж закортіло виїхати до Лондона, — сказав баронет. — Чому я маю сидіти тут сам-один?

— Тому, що вам не можна залишати свій пост. Тому, що ви дали слово слухатися мене в усьому, а тепер я вам кажу: залишайтеся тут.

— Гаразд, залишуся.

— Ще одне прохання. Поїдьте в Мерріпіт-Хаус на конях. Відішліть екіпаж назад і скажіть Степлтонам, що додому підете пішки.

— Пішки, через болота?

— Так.

— Але ж ви самі стільки разів утримували мене від цього!

— А тепер можете йти спокійно. Я наполягаю на цьому тільки тому, що впевнений у вашій мужності.

— Гаразд, я так і зроблю.

— І якщо вам хоч трохи дороге ваше життя, не звертайте зі стежки, що веде від Мерріпіт-Хаус до Ґрімпенської дороги, тим паче, що це найближчий шлях до Баскервіль-Холу.

— Усе буде виконано в точності.

— От і добре. А ми постараємося виїхати одразу після сніданку, щоб потрапити до Лондона удень.

Мене дуже здивувала така програма дій, хоча я пам’ятав, як напередодні ввечері Холмс попереджав Степлтона про свій від’їзд. Але хто б міг подумати, що йому спаде на думку їхати разом зі мною, так ще в такий час, який він сам вважав критичним! Втім, мені нічого не залишалося, як тільки беззаперечно коритися моєму другові, і незабаром ми попрощалися з засмученим баронетом, а за дві години, відіславши кабріолет додому, вийшли на станційну платформу в Кумбі-Тресі. Там на нас чекав невисокий хлопчик.

— Які будуть накази, сер?

— Сідай у поїзд, Картрайте, і поїдь до Лондона. Щойно приїдеш, негайно дай від мого імені телеграму серові Генрі Баскервілю. Спитай, чи не знайшов він мого записника, якого я загубив. Якщо знайшов, нехай вишле його бандероллю на Бейкер-Стріт.

— Слухаюся, сер.

— А зараз довідайся у станційній конторі, чи немає там чогось на моє ім’я.

Хлопчик незабаром повернувся з телеграмою. Холмс прочитав її й простягнув мені. Там було таке:

«Телеграму одержав. Виїжджаю ордером на арешт. Буду п’ятій сорок. Лестрейд».

— Це відповідь на мою ранкову. Лестрейд — найкращий детектив-професіонал, нам може знадобитися його допомога… Що ж, Ватсоне, час ми маємо, і я вважаю, що зараз буде доречно відвідати вашу знайому, місіс Лауру Лайонс.

План кампанії, складений Холмсом, прояснявся для мене з кожною хвилиною. За допомогою баронета він переконає Степлтона, що нас тут немає, а насправді на той час ми повернемося, коли наша допомога буде найпотрібнішою. Якщо сер Генрі згадає про телеграму, отриману від Холмса з Лондона, це розсіє останні підозри Степлтона. І я вже подумки бачив, як наші тенета все тугіше й тугіше затягуються навколо зубатої щуки.

Місіс Лаура Лайонс сиділа у своєму робочому кабінеті. Шерлок Холмс розпочав розмову так прямо й відверто, що в неї широко розплющилися очі від здивування.

— Я розслідую обставини смерті сера Чарльза Баскервіля, — почав він. — Мій друг, доктор Ватсон, передав мені все, що ви йому повідомили у зв’язку з цим і про що побажали змовчати.

— Про що я змовчала? — зухвало запитала вона.

— Ви зізналися, що викликали сера Чарльза до хвіртки на десяту годину вечора. Як ми знаємо, він помер саме тієї години й на тому самому місці. Ви змовчали про зв’язок між цими двома фактами.

— Між ними немає ніякого зв’язку.

— Якщо це так, то збіг воістину разючий. Але я думаю, що цей зв’язок ми зрештою встановимо. Буду з вами цілком відвертий, місіс Лайонс. Йдеться про вбивство, а докази в цій справі такі, що під слідством може виявитися не лише ваш друг, містер Степлтон, але і його дружина.

Місіс Лайонс підхопилася з крісла:

— Його дружина?

— Це вже ні для кого не таємниця. Особа, яку він видає за свою сестру, насправді — його дружина.

Місіс Лайонс опустилася в крісло й з такою силою впилася пальцями в його бильця, що в неї аж побіліли нігті.

— Його дружина! Його дружина… Але ж він неодружений!

Шерлок Холмс знизав плечима.

— Доведіть мені це! Доведіть! І якщо зможете… — Лютий блиск її очей був красномовнішим за слова.

— За доказами не потрібно далеко ходити, — сказав Шерлок Холмс, виймаючи з кишені якісь папери. — Ось фотографія цієї подружньої пари, зроблена чотири роки тому в Йорку. На звороті напис: «Містер та місіс Ванделери», але ви, звичайно, впізнаєте і його, й цю жінку, якщо вам доводилося зустрічатися з нею. Далі — три документи, підписані людьми, які заслуговують на глибоку довіру. Це опис містера й місіс Ванделер, які колись тримали приватну школу «Сент-Олівер». Прочитайте це, й у вас не залишиться навіть найменших сумнівів у тому, що це справді знайомі вам люди.

Місіс Лайонс одразу переглянула папери, що лежали перед нею, і перевела погляд на нас. Розпач перетворив її обличчя на скам’янілу маску.

— Містере Холмс, — сказала вона, — цей негідник обіцяв одружитися зі мною, якщо я отримаю розлучення. Виходить, не можна вірити жодному його слову? Виходить, він увесь час обманював мене? Але навіщо? Навіщо? Я думала, що він опікується лише мною, а виходить, я була знаряддям у його руках. Навіщо зберігати вірність людині, яка так бреше? Навіщо вигороджувати його? Нехай поплатиться за своє лиходійство! Запитуйте мене про що завгодно, я нічого не приховаю. В одному присягаюся вам: коли я писала того листа, мені й не снилося, що це згубить сера Чарльза, мого найкращого друга!

— Я вірю кожному вашому слову, пані, — сказав Шерлок Холмс. — Вам, імовірно, дуже важко розповідати про це. Що ж, зробімо так: я говоритиму сам і, якщо помилюся в чомусь суттєвому, ви мене виправите. Лист було написано за намовлянням Степлтона?