Собака Баскервілів - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 30

— Борода! У нього борода!

— Борода?

— Це не сер Генрі!.. Боже, то це мій сусід — каторжанин!

Ми миттю перевернули тіло, і закривавлена борода уп’ялася тепер просто в холодний яскравий лик місяця. Сумнівів бути не могло!

Низьке чоло, глибоко запалі, як у мавпи, очі. Це було те саме обличчя, яке при світлі свічки майнуло переді мною в ущелині, — обличчя вбивці Селдена!

І тут я все зрозумів. Я згадав, що баронет подарував Берріморові чи не весь свій старий гардероб. Виходить, Беррімор віддав його Селденові, щоб той переодягнувся до від’їзду. Черевики, сорочка, кепі — усе носив колись сер Генрі. Щоправда, трагедія залишалася трагедією, але ж ця людина так чи інакше заслуговувала на смерть за законами нашої країни. Сам не свій від радості, я пояснив Холмсу, як усе це сталося.

— Виходить, нещасний загинув через костюм, — сказав він. — Собаці, звичайно, дали понюхати якусь річ сера Генрі — цілком імовірно, того самого черевика, вкраденого у готелі, — і пустили її слідами каторжника. Залишається нез’ясованим тільки одне: як Селден побачив у темряві, що за ним хтось женеться?

— Напевно, почув.

— Почув, що болотами бігає собака, і почав кликати на допомогу, ризикуючи бути впійманим? Ні, каторжанина цим не налякаєш. Отже: як Селден міг побачити, що за ним женеться собака?

— Як на мене, є дивніші речі. Чому цього собаку… Припускаючи, що наші здогади правильні…

— Я нічого такого не припускаю.

— Гаразд. Чому цього собаку випустили на болота сьогодні вночі? Навряд чи він завжди має таку свободу. Степлтон, імовірно, чекав, що сер Генрі прийде сюди.

— Моя загадка складніша. На вашу ми незабаром отримаємо відповідь, а моя, мабуть, так і залишиться нерозгаданою. А тепер треба вирішити, що нам робити з цим сердешним. Не можна ж залишати його тут на поживу лисицям і шулікам.

— Нехай полежить у якійсь печері, поки ми не повідомимо в поліцію.

— Правильно. Туди ми його донесемо. Погляньте, Ватсоне! Що це? Невже він сам? Ну й зухвальство!.. Жодного слова про наші підозри, жодного слова! Інакше зруйнуються всі мої плани.

З глибини боліт до нас хтось наближався. Він курив сигару, вогник тьмяно мерехтів удалині. Місяць яскраво освітлював його, і я одразу впізнав хирляву фігуру й швидку ходу натураліста. Побачивши нас, він зупинився, потім знову пішов уперед.

— Докторе Ватсон! Невже це ви? Ніяк не думав зустріти вас уночі на болотах! Боже мій, що це? Що трапилося? Ні, не може бути! Невже це наш друг, сер Генрі?!

Степлтон пробіг повз мене й нахилився над трупом…

Я почув переривчасте дихання, сигара випала з його руки на землю.

— Хто… Хто це? — затинаючись, промимрив він.

— Це Селден, каторжанин, який утік з прінстаунської в’язниці.

Степлтон повернув до нас смертельно-бліде обличчя. Величезним зусиллям волі йому вдалося опанувати себе й нічим не видати свого подиву й розчарування. Його пильний погляд зупинився спочатку на Холмсі, потім — на мені.

— Боже мій, який жах! Як це сталося?

— Мабуть, упав он із того укосу й скрутив собі в’язи. Ми з приятелем гуляли болотами й почули чийсь крик.

— А я на цей крик і вийшов з будинку. Мене турбував сер Генрі.

— Чому саме сер Генрі? — не втримався я.

— Він мав зайти до нас сьогодні й чомусь не прийшов, що мене дуже здивувало. А коли я почув на болотах крики, то, природно, розхвилювався за нього. До речі, — Степлтон знову перевів погляд з мене на Холмса, — крім цих криків, ви нічого не чули?

— Ні, — сказав Холмс. — А ви?

— Також ні.

— Тоді навіщо про це запитувати?

— Ой, ви ж знаєте, що в нас тут розповідають всілякі чудеса про примарного собаку! Тутешні фермери говорять, нібито він щоночі бігає болотами. От я й цікавлюся: можливо, ви його чули?

— Ні, ми нічого такого не чули, — сказав я.

— А як ви поясните загибель цього нещасного?

— Я впевнений, що він збожеволів від страху, від постійної загрози бути пійманим. Імовірно, бігав по болотах під час нападу паніки й зрештою впав і зламав собі шию.

— Так, це цілком правдоподібно, — сказав Степлтон і зітхнув із явним полегшенням. — А що про це думаєте ви, містере Шерлок Холмс?

— Яка догадливість! — сказав мій друг, відваживши йому низький уклін.

— Ми давно на вас чекаємо, відтоді, як тут з’явився доктор Ватсон. І ви приїхали вчасно — саме до трагедії.

— Так, справді! Я впевнений, що мій друг дасть їй правильне пояснення. А я виїду завтра до Лондона з неприємним осадом у душі.

— Як? Ви завтра їдете?

— Збираюся.

— Але ваш приїзд, звичайно, проллє світло на всі ці події, які поставили нас буквально в глухий кут.

Холмс знизав плечима:

— Успіх не завжди дається нам у руки. При розслідуванні треба спиратися на факти, а не на легенди й чутки. Щось у мене нічого не виходить із цією справою.

Мій друг говорив природним і спокійним тоном. Степлтон подивився на нього уважно, пильно. Потім звернувся до мене:

— Я охоче запропонував би перенести тіло до нас у будинок, але моя сестра так перелякається, що, мабуть, краще цього не робити. Прикриймо йому чимось обличчя й залишімо тут. До ранку з ним нічого не станеться.

Так і було зроблено. Ми з Холмсом відхилили пропозицію Степлтона зайти в Мерріпіт-Хаус і пішли до Баскервіль-Холу. Пройшовши кілька кроків, ми озирнулись і побачили його фігуру, що повільно віддалялася вглиб боліт, а далі, за нею, єдина чорна пляма на посрібленому місяцем схилі — там, де лежала людина, загибла такою страшною смертю.

— Нарешті ми зійшлися в рукопашному бої! — сказав Холмс, прямуючи поруч зі мною. — Але яка витримка! Як швидко він узяв себе в руки! Але ж удар був воістину приголомшливий — побачити, що твоєю жертвою стала зовсім не та людина, яку ти намічав! Я, Ватсоне, говорив вам про це в Лондоні й повторюю зараз: нам ще не доводилося схрещувати рапіри з більш гідним супротивником.

— І все-таки шкода, що він нас побачив!

— Я спочатку сам про це пошкодував! Але, зрештою, що поробиш!

— А як ви гадаєте, зустріч із вами позначиться на його планах?

— Так, він діятиме ще обережніше або ж зважиться на якийсь відчайдушний крок. Як і більшість злочинців, Степлтон, імовірно, занадто покладається на свою хитрість і думає, що обвів нас навколо пальця.

— Чому ж ви не хочете заарештувати його?

— Мій любий Ватсоне! Ви людина дії. Ваші інстинкти штовхають вас на рішучі заходи. Ну гаразд, припустімо, що вночі його заарештують. А що це нам дасть? Ми нічого не зможемо довести. От у чому диявольська хитрість цього задуму! Якби спільником Степлтона була людина, ми роздобули б деякі докази, але спробуйте витягти на світло величезного пса! Хіба це допоможе нам затягти петлю на шиї його хазяїна?

— Але ж є склад злочину!

— Зовсім ні! Все це лише здогади й припущення. Нас візьмуть на кпини в суді, якщо ми з’явимося туди з такою фантастичною історією й підкріпимо її такими доказами.

— А сер Чарльз?

— Знайдений мертвим, слідів насильницької смерті не виявлено. Ми з вами знаємо, що він помер від страху, і знаємо, що його налякало. Але як переконати в цьому тих дванадцятьох недоумків-присяжних? На чому базується припущення, що до цього причетний якийсь собака? Де сліди його укусів? Ми з вами знаємо, що собаки не кусають мертвих і що сер Чарльз помер до того, як пес на нього кинувся. Але ж це треба довести, а доводити нам нема чим.

— Ну, а сьогоднішня ніч?

— Вона нічого особливого не дала. Прямого зв’язку між собакою й загибеллю каторжанина немає. Ніхто цього собаки не бачив. Правда, ми його чули, але ж не маємо доказів, що він гнався за каторжанином. Цілковита відсутність мотивування! Ні, друже мій, факт залишається фактом: складу злочину ми встановити не можемо, але варто піти на ризик, щоб зробити це.

— Що ж ви робитимете?

— Я покладаю великі сподівання на місіс Лауру Лайонс. Коли вона довідається про справжню ситуацію, то надасть нам серйозну допомогу. Окрім того, я маю й інший план. Втім, не треба загадувати наперед, хоча я все-таки сподіваюся, що завтра перемога буде за мною.