Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Сто пригод Барвінка та Ромашки

Чалий Богдан

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Сто пригод Барвінка та Ромашки - Чалий Богдан - Страница 14

Изменить размер шрифта:

Мов вітрила під вітрами,

Мчать листи і телеграми,

Аж упріли поштарі:

«Де Барвінок? Де Ромашка?

Відпишіть, коли не важко.

Повідомте дітворі!»

«Розкажіть нам про Тхоряку,

Що, мов лин, пірнув у мряку.

Де Будяк, що сіяв зло?

Де наш милий Коник Дзвоник,

Роботящий, наче слоник,

Цвіркотун на все село?»

«Чи пролинули лелеки

Далеч, повну небезпеки,

Непривітливу й лиху?

Чи Барвінка не згубили?

Чи орли їх не побили

На зворотному шляху?»

«Відгукнися, наш герою,

Бо весняною порою

Ждуть тебе сади й ліси,

Й без Ромашечки — ні в лузі.

Ні в полях, ні в лісосмузі

Теж не знаємо краси».

Довелось коня сідлати.

Превеликий шлях долати.

Збив я тисячу підків.

Обійшов, либонь, півсвіту,

Чабани, Поштову Віту,

Конча-Заспу, Васильків...

І в берізки, і в смереки

Я питався — де ж лелеки?

Чом так довго їх нема?

Без лелек блакить небесна

Ніби пісня безсловесна.

Ніби музика німа.

Розлилась весняна повінь.

Стовбур клена соку повен.

Верби хлюпають в воді.

Ось і жабка вже скрекоче,

І забігали охоче

Водоплавчики руді.

Раптом бачу на узгірку.

Зачепивши ранню зірку,

Замахав руками млин.

Проскрипів він: — Що нам вирій?

Вдома краще, як не міряй! —

Ген, вгорі — лелечий клин!

Хто — на першому лелеці.

Ніби в затишку, в безпеці.

Розвалився, як Мамай?

Поряд — дівчинка Ромашка.

Аж змарніла бідолашка...

Гей, дідівщино, приймай!

Зняв Барвіночок перчину.

Бойову свою шапчину.

Сяє лоскотно сльоза.

— Ех, якби нам парашути!

От би здорово стрибнути

Прямо в царство Гарбуза!

Приземлились точно в лузі

На торішньому галуззі.

— Що це? Знітивсь ватажок.

З-під крила — зоря-кровинка

Проковзнула повз Барвінка,

Побагрила моріжок.

Їх орли атакували.

Ледь відбились від навали

Край турецьких берегів.

У старого в грудях рана.

Штурмували ветерана

Ескадрильї ворогів.

Він не впав у чорну воду.

Шугонув до небозводу.

Рану сонечком пропік.

І тримавсь на високості.

Хоч гули від болю кості.

Не звернув ні разу вбік.

Подолавши смертну втому.

Дотягнув старий додому.

Крила звів, уже трудні.

— Я щасливий, що вмираю

На просторах Диво-краю,

Серед милої рідні...

Поховайте під горою.

Під вербицею старою.

На якій гніздо дідів.

Та не треба лити сльози.

Хай поплачуть верболози,

Котрі сам я посадив.

Всі похнюплено стояли.

Аж зігнулись, аж прив’яли...

— Поводирю, зле тобі? —

Підупав Барвінок духом.

Занімів, не вірить вухам,

І Ромашечка в журбі.

Всі любили цього птаха...

Та невже він, бідолаха.

Більше ключ не поведе?

Був він добрим головою.

Не хвалився булавою.

Але слово мав тверде.

Ще тримав якусь живинку,

Бо гукнув: — Агов, Барвінку!

Ось наказ, вчини як слід:

В Конча-Заспі є діброва,

В ній — ростина прездорова.

Дуб, якому сотні літ.

Під отим крислатим Дубом,

Дідуганом сивочубим.

Мчать сторіччя, як вода.

Кажуть, бачив він Добриню

Й Ольгу, київську княгиню,

Як була ще молода.

Парубійком кучерявим

Розмовляв із Святославом,

Сам тримав його коня,

Ярослав, що Мудрим звався.

Під Дубком цим роззувався,

Спочивав ясного дня.

Зрів він половців і обрів.

Червонів, курився обрій

Від татарської орди!

Меч співав, сичали стріли,—

Тут бійці списи гострили,

Наступали в три ряди.

Тут Хмельницький з Кривоносом

Тихо їхали покосом.

Коливаючись в сідлі.

Під Дубком житняк жували,

«Хмеля» й «Горлицю» співали.

Стиха дзенькали шаблі.

А загарбників-жовнірів

Полювали, наче звірів,

Козаки на цім лугу.

Ой, частенько в дні понурі

Лютували грізні бурі.

Дуб згинаючи в дугу!

Лиш сміявся він розлого,

Бо надійний корінь в нього

І гілки — трудівники.

Сяють жолуді на сонці...

Він у славній нашій Кончі

Простоїть іще віки!

Та не тільки довголіттям

І своїм козацьким віттям

Славен мудрий чарівник.

Добрий велет в буйних шатах

Він, цей Дуб, весни глашатай

І господар з року в рік.

Потаємне, дітки любі,

Є дупло у тому Дубі,

В ньому — скринька чарівна.

Навіть поночі — в промінні:

У коштовному камінні

Кожна в скриньці сторона.

А під кришкою з кришталю.

Мов за сонячною даллю.

Сяє дудочка мала.

Золота вона чи срібна —

До промінчика подібна

І гладенька, мов стріла.

Лиш торкни її вустами.

Поле вибухне житами.

Вкриє землю буйноцвіт.

Теплі зорі над гаями

Озовуться солов’ями.

Задзвенить щасливий світ.

Всяк почне гніздо мостити,

І у кожнім скоро діти

Запищать на всі лади.

Загуде сім’я бджолина

Щоб запліднилась рослина.

Затужавіли плоди.

Не сурмить вона до строку.

Тільки раз сурмить щороку

Попід Дубом віковим.

Хто ж сурмити має право?

Прислухайтесь, пильна справа!

Коли встигну — розповім...

Лиш струмки задзвонять радо.

Кличе Дуб Велику Раду

Зеленавим перначем.

Засідає звір і птиця

І достойний, як годиться.

Наречеться сурмачем.

Має діло й заковику:

Не призначать зроду-віку

Ані вовка, ні змію.

Треба бути дуже добрим.

Працьовитим і хоробрим

У роботі і в бою.

Той, хто вдачу іншу має.

Хай ту сурму не займає,—

Громовиця зіб’є з ніг!

Сурма відьмою завиє.

Знову холодом повіє,

І травицю вкриє сніг.

Мав я честь, сурмив три роки!

Але ось остайні кроки,—

Ні летіти, ані йти.

Заслужив, либонь, спочинку.

Тож весну ясну, Барвінку,

Провістиш за мене — ти!

Пам’ятай, що без сигналу

Все лиш тлітиме помалу

І жовтець не зацвіте.

Доручаю вам, малята.

Українські соколята.