Проклятий камінь - Лозинський Владислав - Страница 34

— Страшний маєток, — говорив Ляшкевич — вивезе цей турок зі Львова, бо нема тут знатнішого купця, що не був би винен тому Ресулові за жемчуги, коралі, коверці, коріння, малмазію. Пан Шпитко винен іще йому також і завтра буде платити, хоч то небогато. А інші то винні тисячі талярів. Сам Грицько Лукашевич має йому заплатити 120.000 аспрів. Тож як цей чавш Ефакір схоче викупити цього «Пророка Магомета», а певно схоче, бо чую, що то походить із якогось їх святого місця, то грошей на це не жалуватиме, а ті козаки певно добре зацабанять йому.

Мій батько досі думав, що як має королівську конфірмацію в кишені, то вже й солтисівство також у кишені носить. Коли натішився доволі, знову став журитися, чи Ґерґей схоче уступитись перед самим декретом і що нам робити, щоб таке не сталося. Батько розповів усе Ляшкевичеві та просив ради у нього.

— Я на тім не розуміюся — каже Ляшкевич — бо я в правах не практик, але дам вам записку до Каспра Праздецького. То фаховий юрист. До нього йдіть, він від вас нічого не візьме, а зробить те з приязні для мене.

Ми зараз пішли до Праздецького, він вислухав батька тай каже:

— Коли б це право було між міщанами, я зараз виробив би румацію й інтромісію, але що то справа між двома, з яких ніодин не є міщанин ані шляхтич, то це не піде ні в городі ні в лавничому суді. Тут може помогти хіба самбірський староста або уряд королівської економії.

— То королівський декрет нічого не значить? — питається батько.

— Значить, певно що значить — каже Праздецький — але від короля є дорога до короля…

— Або то в Польщі є два королі, пане? — дивується батько. — Або то може бути дві правді?!

— В Польщі може бути… Ви того, добрий чоловіче, не розумієте, — каже Праздецький — король є один, але вас двох правується. Як той лихий чоловік не схоче уступити, то відкличеться до того, що король видав вам декрет по злому зголошенні, себто: він твердитиме, що короля зле і неправдиво повідомлено про справу. Перед декретом зніме шапку, поклониться гарно, але що загарбав, того так легко не віддасть.

— Милий Боже! — сказав із жалем батько — то я ще не виграв справи?

— Ви виграли і не виграли. Виграєте напевно, як проженете гайдука.

— Що ж мені бідному почати тепер? — каже батько вже майже із жалем.

— А староста за вами?

— Коби був за нами, — каже батько — то моєї жінки не позволив би викидати з солтисівства. Ходила моя до замку, плакала й благала небога не раз і не два. Все дарма. На замку не хотіли й слухати її, а сам староста в Самборі ніколи не живе.

Праздецький здвигнув лише раменами, наче без слів хотів сказати: «Чоловіче, дай мені спокій, іди собі з Богом!». Ми його так і зрозуміли обидва. Без ради й розради вийшли ми від юриста, а мені жаль здавив серце, бо я все думав, що закон то закон, а королівський декрет, то декрет. А тепер чую, що закон можна перевернути, як хто хоче, і до короля можна відкликатися, мов би то були дві правди і дві справедливості.

Станув бідний батько на Ринку після тої розмови та все ще мняв капелюха. Не міг я його пробудити з тої задуми, аж надходить Боднарчук. Побачив батька, якого в дорозі був полюбив, бо батько щиро ходив коло його коней і немало причинився до того, що здорово прийшли до Львова. Пристанув і питається: — А що ви, Максиме, так зажурилися?

Я розповів усе.

— А навіщо ви ходите до тих брехунців-юристів, чому говорите з тими кривовірцями? То програйсправи, пискачі, законолупці, жмикрути, павуки! Знаю я їх добре, пам'ятаю, досі чую їх на здоров'ї й гаманці. Я мав процес у ратуші! Тягали мене, драбуги, по чотирьох комісіях, тридцять реляцій, п'ять позвів, дев'ять апеляцій, чотири компроміси! Шість літ тяглося воно за одну нужденну конину.

Батько слухав переляканий, бо Боднарчук замісць розрадувати, ще більше пригнобив його тим приміром.

Що ж мені діяти бідному, як собі пораджу? — каже.

— Як собі порадите? Зараз вам скажу, Максиме. Ваша правда? Ваша. Маєте декрет? Маєте. Візьміть декрет за пазуху, а бука в руку! Ідіть до того розбишаки, що загарбав вашу власність і так із ним поговоріть: Це твоє було? Ні. Одідичив ти це? Ні. Купив? Ні. Подарував тобі хто? Ні. Маєш на це декрет? Ні.

Батько аж вирячив очі на Боднарчука, так дуже слухав і так йому це подобалося та так до зрозуміння трапляло, як стріла у щит.

— А потім знаєте, що? Беріть в одну руку декрет а в другу бука тай кажіть: Шануй декрет, а як ні, пошануєш бука! Куди ти вліз? Комином? Вилази комином! Вікном? Вискочи ж вікном! Дверми? Забирайся дверми! Геть мені з хати!

— Дай вам, Боже, здоров'я! — сказав батько й очі засвітилися йому й затиснув п'ястуки. — Біг заплать вам! Ви мені отворили очі! Я так і зроблю! Івасю, завтра їдемо до Кульчиць!

Вечором прислали по мене козаки, щоб я завтра ранком о десятій годині ждав перед ратушем, бо мають зі мною важну справу. Я з'явився там раніше, як казали мені. Надійшли обидва Тимченки, Опанас і Семен, а був із ними й Пугач. Усі зодягнені по святочному, в козацьких жупанах і при шаблях, як на велике свято.

Питаюся Семена, пощо мене тут?

— Якже ж ти не мав би бути при цьому? — каже Семен. — Тут нині буде комісія, комісарі зійдуться і будемо годитися з тим султанським чавшем за «Пророка Магомета». Золотий дощ падатиме тут і на тебе капне також. Ти добре набідувався через мене, то справедливо мусиш тепер утішитися. Ти помагав у млині при муці, помагав при печі, а тепер, коли з тої муки їстимемо хліб, то ти не мав би їсти його з нами?

— Я волів би наш житній хліб, а бодай вівсяну паляницю в Кульчицях, — кажу — коли б нам не боронили.

— Та ж уже маєте королівський декрет? — питається старий Тимченко.

— Декрет є, але кажуть нам, що самим декретом не виженемо Ґерґея. Ще треба кия.

— Киї всюди ростуть. Тепер вам лекше за кия, ніж було за декрет.

— До декрету треба кия, — кажу — а до кия треба руки. Я й батько маємо лише по одній правій руці, з двома киями йти на Ґерґея тяжко, він найде їх більше на нас!

— Зробимо заїзд на нього — озвався нараз Семен і вдарив по шаблі. — По шляхоцьки заїдемо його, — Батьку — додав, обертаючися до Опанаса — поїдемо з ними витрясти Ґерґея!

— Чому б ні? — каже Опанас. — Твій батько має королівський декрет, може тепер зробити те, що називають екзекуцією декрету. Король дав тобі, то й бери, силою бери, коли по доброму годі!

Не могли ми далі про це говорити, бо вже стали сходитися комісарі. Отой султанський чавш Ефакір Мехмет в'їхав на білому коні в високому турбані на голові, золотистому халаті та з багатою шаблею, що вилискувалася до сонця від золота і самоцвітів. Пішли й козаки до ратуша. Я боявся йти з ними, і возні були б не пустили мене. Одначе Семен узяв мене за руку між себе і свого батька і так мене майже насилу завів по сходах до великої світлиці.

Засіли там при великому столі львівський староста Мнішех, бурмистр міста доктор Сикст, два райці, а заразом золотники Седмиградський і Кудлич, королівський дворянин Курський, султанський чавш, міський перекладчик Байдулович і о. Бонифат, а на окремій лавці козаки і я біля них, переляканий, чи мені от-от ці панки не скажуть вийти за двері.

Староста Мнішех мав перед собою письма, що їх привіз Опанас. Коли розглянувся по світлиці, і побачив, що всі є, сказав Опанасові подати йому мішочок із коробочкою. Отворив коробочку малесеньким ключиком, про який я не знав, що є в мішочку, бо був схований в окремій зашивці, виняв із нього «Пророка Магомета», цей діямант, який я так довго носив при собі, за який я наївся стільки жаху, а котрого і досі не бачив та навіть не здогадувався, як виглядає ця біда!

Піднісся я з лавки, щоб краще бачити і глядів дуже цікаво. Досі я все думав, що як відчинять цю коробочку, то з неї вискочить вогняний диявол або неправду блисне якесь чудо, або світло величезне бухне з нього, як від лискавки, та осінить людину — а тут нічого з того всього!

Це наче кусень чистого льоду або кришталю, з якого я бачив чарочку в пана Шпитка, навіть не такий великий як голубине яйце. Між двома пальцями держить його староста до світла, а всі глядять на це вельми цікаво, наче на якесь чудо, мало очі їм не повискакують.