Проклятий камінь - Лозинський Владислав - Страница 26

— То море говорить — каже батько. — Ми знову над морем.

Виглянули ми обережно з лісу. Батько розглянувся й каже: — Не видно ще людей. Треба нам бігти полями в гори. Небагато ми пройшли тим лісом, пристань таки зараз за нами. Ми зробили колесо й зайшли малощо не на те місце, звідки вийшли.

Дуже мене воно перелякало, але батько знав добре цілу набережну околицю, бо на неї все глядів з тієї ґалери і так знав кожне село й кожну скелю, що не тратив духа, але й мені ще додавав. І як передше здався був зовсім на мене, коли його приставлено в човні, так я тепер мусів здатися на батька, бо сам я був мов сліпий у тих сторонах.

Пустився батько до гір, якими я йшов до Мезембрії. Та не довго ми йшли, бо нараз бачимо, що в віддалі стоять гуртки піших і їздців, мов розставлені в чати. Ми завернули зараз у противний бік, до моря й біжимо щосили, відбігти якнайдалі, заки нас завважать. Бігли ми так із усієї сили якої пів години і добігли до самого моря. Вже нам віддих заперло і ноги стали під нами вгинатися в колінах, що ні бігти ні стояти ні говорити, лише повітря ковтати, як риба на сухому березі. Нараз чуємо крики поза собою, спочатку далекі, потім щораз ближчі, аж вкінці, чую вже виразно, що кричать: — Дур! дур! себто: Стій! стій!

Батько на цей крик добув останніх сил і скочив до моря, а я за ним. Але в душі вважаю і себе і батька за пропавшого. При березі, але вже у воді, були великі палі, а до тих палів прив'язаних декілька невеличких рибальських човнів. Батько кинувся до одного з них і став відв'язувати; не оглядався навіть, чи хто не бачить.

Скоро човен був відв'язаний. Скочили ми до нього, батько схопив за весло, що лежало на дні і відбив від берега. Схопили хвилі човен, а море було того дня дуже неспокійне, дійсно майже чорне, як його назва і лише від червоного сходу сонця наче кривавилося місцями.

Маленький цей човен став скакати то вгору наче м'яч, то западати наче в пропасть, а довкола море гуділо і греміло, бурунами зі страшним ревом і шумом перевалювалося на нас. Умить лилася з нас вода. Смертельний жах пройняв мене, я примкнув очі й дрижав наче осиковий лист, бо ще ніколи не був на морі, а коли на суші не мав боязкої душі, то тепер із жаху майже умлівав. Але то лише перші хвилі були такі, я скоро прийшов до себе, коли побачив, як батько сміливо і спокійно працює веслом. Добре в цьому був вправився, бо два роки був на морю з турками.

Поправді, не море було нам страшне, а люди. Бо ледве ми випливли на повнішу воду, бачу, як із берега кличуть нас турки, показують і знаки якісь роблять до пристані, а від пристані й від цих двох Галер готовляться човни нас здоганяти. Батькові струєю піт ллється з чола, карк почервонів йому страшно від набіглої крови, зітхає лише, а веслом так працює, що трохи ребра йому не потріскають. Вже й руки стали йому опадати з умучення та з розпуки: — Пропали ми, Івасю! — каже. — Пустили на нас скорі човна на шість весел. Не змовиш і трьох отченашів, а доженуть нас.

А я до неба очі знимаю та благаю: — Рятуй нас, Господи милосердний.

Аж нараз батько каже: — Що це?! Човна спішно завертають назад до берега, не гонять уже за нами?

І справді всі судна, що пустилися були за нами й уже ось-ось і досягти мали нас, щосили, щодуху веслували до берега.

— Що це було б? — зчудувався і я.

Аж бачимо гень у далі на морі багато, багато малих суден, лавою одно попри друге плинуть.

Батько приложив долоню до очей і пильно глядів наперед себе доволі довго, а потім каже радісно: — Івасю, ми вирятувані! Це козацькі чайки, це запорозькі козаки пливуть.

Як почув я те, аж у мене вступив новий дух, десь і сила взялася і відвага. — Батьку, — кажу

— веслуйте до них! Може там між ними і Семен десь є?

— Який Семен? — питає батько та завертає човен туди, де видно запорозькі чайки.

— Козак Семен, мій приятель — відповідаю.

— Як він там є, то він нас напевно вирятує.

— Чи є він там, чи нема, то ми вирятувані, коли до них допливемо! Та відкіля ти знаєш якогось козака Семена та ще й заприязнився з ним?

Я коротко оповів батькові, як я запізнався з козаком Семеном. Само собою, не згадував нічого батькові про нашу з козаком тайну.

Батькові теж близькість запоріжців додала сили й відваги. Наш човен стрілою мчався до козаків. Уже щораз виразніше рисуються перед нами козацькі чайки. Вже можна їх і почислити: було всіх чайок до вісімдесят.

Батько зняв шапку й вимахує нею та кричить: — В ім'я Христа Спасителя рятуйте невольника бідного, що Бог допоміг йому втекти!

А я кричу й собі на ввесь голос: — Козак Семен Тимченко, козак Семен Тимченко!

Аж бачу, одна чайка, що була на самому переді з малиновим прапором, що на ньому золотився хрест, півмісяць, сонце та зірки, висунулася наперед і пливе простісінько до нас. Я дивлюся, а на переді стоїть у тій чайці прямісінько мов дуб отой сам козак Семен. На радощах кличу: — Семене, чи пізнаєш мене! Я Івась Білик!

А Семен видивився на мене тай каже по хвилі:

— Дух святий при нас! А ти відкіля тут узявся з Кульчиць аж на Чорному морі та ще й у такій горіховій лушпині?!

Так назвав він наш човен, що дуже малий був.

— Потім оповім тобі все — кажу. Перше вирятуй мене й батька, бо інакше пропадемо, як не від бісурмен, то від морських бурунів в оцій горіховій лушпині, як кажеш.

— Підплиніть під саму чайку тай скачіть у неї — каже Семен.

Батько підплив під один бік чайки й за хвилину були ми вже обидва в чайці.

Чайка зараз завернула на своє місце й поплила рівно з другими.

Семен дуже зрадів, що побачив мене. — Ну, тепер оповідай, хлопче, як ти зі своїх Кульчиць аж тут на Чорному морі опинився.

Я коротко оповів йому всі свої пригоди та нічого не згадував про скриночку з самоцвітом, бо й другі слухали мого оповідання. Та Семен не допитувався про це. Тільки каже: — Тепер мусите з нами обидва з батьком гуляти по Чорному морю, бо ми ще не скінчили роботи. Хоч і через вас обох прийдеться нам тяжче, бо бісурмени вже побачили наші чайки.

Аж як ми найшлися на боці, він питає мене: — А що мій самоцвіт?

— Безпечний! — відповів я коротко.

— Ну, то добре — відповів він.

Хотів я йому докладніше все оповісти, аж серед козаків зробився рух: — Ґалера, ґалера, турецька ґалера — почулися голоси серед козаків.

Семен зірвався на рівні ноги: — Славно! — скрикнув — Братця, не пустимо її з рук.

І зараз пішов приказ по чайках: — Готовся напасти на ґалеру.

В одній хвилині розділилися чайки на два рівні ряди доволі широко один ряд від одного та пігнали стрілою вперед.

Очі всіх звернулися туди, звідкіля надпливала ґалера. І я теж дивився.

Далеко ще вона була й виглядала маленька мов біла птиця.

— Братці, — каже Семен — щогли додолу.

І в одній хвилині щогли з парусами лягли поперек суден.

А Семен дальше приказує: — На милю перед ґалерою спинитися й плисти повагом стежма за ґалерою.

А ґалера щораз виразніше виринала перед нашими очима, щораз більшала.

Питаю Семена: — То ви зараз будете нападати на ґалеру?

— Ні, — відповідає Семен — так небезпечно. Ми тепер тільки стежитимемо за нею, щоб не втікла нам. Аж перед заходом сонця підплинемо до неї, а як стемніє, нападемо.

Чайки плили тепер дуже помалу.

Отак цілий день плавали ми по морі вслід за ґалерою.

Я за цей час добре приглянувся чайкам.

Чайки були довгі на яких десять сяжнів, а широкі на сяжень. Днище чайки довбане з липової колоди, довгої на півсема сяжня. Більш як на сяжень високо до дубових ребер, причеплених до днища, понабивані товсті дубові дошки. Зверху ці дошки пообшивані очеретом.

— Це на те — казав Семен — щоб чайки держалися наверха, не топилися.

По обох кінцях були керми, а по боках по п'ятнадцять весел. У кожній чайці було по яких сімдесят людей і одна невеличка гарматка.

Коли стемніло, приказав Семен ударити на ґалеру. Я й не стямився, як чайки були вже кругом ґалери і козаки з перших чайок перлися вже на її чердак.