Проклятий камінь - Лозинський Владислав - Страница 20

Зібралося так велике товариство. Було нас разом кільканадцять. Усі були купці від різних крамів. Найбільше було вірмен, але були й українці.

Доїздили ми до Кам'янця. Є тут що бачити і чому дивуватися в цьому знатному місті, таке воно укріплене, що сила людська не здобуде його. Здалека видно його, як на стрімкій скелі замок у небо сторчить, а довкола скелі сторожать місто. Під цими скелями ріка Смотрич шумить, так що хіба птах дістанеться, а татарин і турчин ані відважиться вдаряти на таке місто. Розказував Гарбар, що тому два роки, коли йшла битва з турками під Хотином, тоді сам султан, або турецький цісар, Осман підійшов під Кам'янець, щоб його здобувати. Коли ж побачив цю твердиню, сказав: «Бог сам збудував цей замок, нехай же його сам Бог здобуває» — і відійшов із нічим.

Розказують, що в цьому Кам'янці є підземні склепи, що йдуть із замку попід ціле місто, а з міста попід Дністер аж до другого замку в Хотині, що вже у волоській землі. Наша дорога вела на цей Хотин. Переправилися ми через Дністер на волоський беріг і так розлучилися з батьківщиною. Тут зачиналися чужі країни, щоправда ще християнські, але вже під владою турецького цісаря. Йому князі цієї землі — зовуть їх господарями — мусять платити річний гарач і на кожний його приказ ставитися з військом і низькими його слугами себе вважати. Він же, коли який господар не сподобається, то прожене, а часом шовковим стричком своїм післанцям задусити велить. Хотинський замок побудований на скелі. Я глядів на нього, як дитина гляділа б на те, що їй показалося б нечайно на яві, що їй нянька розказувала. Ще в Кульчицях наслухався я про хотинську битву. Наслухався таких див, що казкою здавалися, хоч то сама щира правда була. На цих хотинських полях один український козак ішов на сімох турків і не дався їм, ба ще й багато вбив їх. Бо то так було, що сам султан Осман вирушив на цю війну з величезним військом. Зі собою мав чотириста тисяч війська, гармат малощо не триста і десять тисяч верблюдів із харчами, порохом, кулями. Два місяці тягнулась війна і ' султан мусів уступити, нічого не зискав.

Оглядали ми поля, що на них ішли ці страшні бої. Жах і жаль проймав, як гляділося на ті сліди густі по них, що майже ступав ти по людських кістках, що їх гайвороння й вовки пооб'їдали. Всюди шанці й окопи, так як військо покопало їх, щоб боронитися перед турками, поорані кулями, а тепер бурянами зарослі; кінські кості, татарські стріли, поломані списи, все це розсипане між густими бурянами та лозиною. Куди глянеш, зараз бачиш, що тут смерть собі танцювала.

Недалеко за Хотином переправилися ми через ріку Прут і їхали вже далі волоською країною. За містом Сучавою, під Уреком, знову пан Гарбар показував глибокі яруги й ліси, де волохи вирізали польську шляхту.

Перед Ясами, столицею волоського князя або господаря, Гарбар казав станути возам. Ми позсідали з возів, оглядали цецорські поля, де кілька літ тому йшов страшний бій із турками.

Їхали ми волоськими землями через ріку Серет до Фокшан, далі на Текучу до Римника. Тут Захнович і Боднарчук розлучилися з нами й узяли вбік іншим шляхом до Браїли, а звідтам мали їхати долиною до турецької країни Добруджі. З жалем пращали ми Захновича і Боднарчука. Дуже мені було жаль його, бо був вельми веселий і людяний для мене. А розказувати знав такі чудні й цікаві історії, що було й їсти і спати не хотілося б, тільки слухати й слухати!

Мав також Боднарчук зі собою довжезну трембіту. Коли щось розказував, то все щось нового і незвичайно веселого, а коли грав, то все й усе одно і те саме. Бо вмів лиш одно, і більше нічого. Сідав по турецьки, підібгавши ноги, добував цю страшну трембіту, надував лиця, що було аж посиніє, і грав усе на нуту одної і тої самої пісні:

Але Боднарчук знав співати лише перші стрічки. Крім них нічого не співав. Усе повторяв їх. І нуту одну й цю саму грав на трембіті.

Коли ми так розлучилися з обома, їхали ми на Божів, Ґерґиці, до великого мультанського міста Букарешту. Відтам вирушили ми і небаром в'їхали в турецький край, Болгарією званий. Живуть у ньому християни грецької віри. Грізний турчин держить їх під своїм ярмом і наче в кайданах неволі.

Тут мені так здавалося, наче б я додому вернувся і між своїми найшовся. Бо до цього часу я їхав наче німий і глухий, не розумів волоської мови. Тепер же від біди міг розмовитися, бо ті болгари, то нарід слов'янський, до нашого подібний, мова їх подібна на українську. Бо і ті самі слова мають, або переіначені, а всетаки зовсім схожі на наші. Що спитаєшся, як яке село називається, то відповідають тобі — зовсім наче б то було в українській країні, що: Шумівці, Могила, Сливниця, Липник, Гнійниця, Букова.

Приїхали ми вкінці над Дунай, величезну ріку, широко розлиту, що другого берега й не видно. По ній плавають уже великі судна. Край цей наче рай на землі: всюди горіхові дерева, овочів і винограду багато-багато, столисті рожі на полях, як у нас буряни, самі родяться, а на ріці зелені острови, зарослі чудовими цвітами і плющем, між ними мельони, наче золоті бані вилискуються до сонця, а всюди багато птаства різного, лебеді бистрі по воді ганяють, а в глибинах риби подостатком

На берегах Дунаю є два міста і два турецькі замки: один замок глядить на другий, а оба сильно укріплені. Те місто, що лежить на лівому березі, називається Джурджево, а це, що по правому, Рущук. Гарбар заповів був уже в дорозі, що в цьому Рущуку задержимося кілька днів, бо то знатне торговельне місто. Купці, що їхали з нами, мали там робити «штихи» на різні товари. Що сторгують у тутешніх турків і греків, то має бути в поготівлі, так що назад заберуть уже приготований товар.

Мали ми тут закуповувати килими і болгарські коври. У цій країні всюди жінки по домах знають виробляти чудові взористі й гарні одяги з овечої вовни. Також і турецьку глину мали ми закупити. Така глина йде не лише до нашого краю, але й у німецькі країни. В Рущуку є гончарі, що виліплюють чудові збани, миски, гарно помальовані і поливані, а також золотом і сріблом гарно й мистецьки писані. Є тут також багаті золоті мережки, якими вельможі прикрашують свої кімнати. Виробляють їх сермаджі або мережкарі, вправніші до цього від наших львівських, а вкінці і цей славний на ввесь світ пахучий рожевий олійок є в Рущуку на складі. Витискають його болгари з рожаного цвіття, наче наш олій із льону. У цій країні є цілі околиці, що жиють із рожаних піль так, як ми зі збіжевих ланів.

Та коли б нас навіть торговельні справи не були задержали, то і так не могли б ми далі зараз їхати, бо кілька коней нам захромало, а що більше, найліпший наш погонич, що віз нашого караван-башу і мав нагляд над іншими фірманами, занедужав тяжко гарячкою. Задержалися ми в одній великій гостинниці або хані, бо так у Туреччині називають гостинниці. Власник гостинниці вже давно знав Гарбаря, бо і переділе мій пан заїздив до нього.