Проклятий камінь - Лозинський Владислав - Страница 18

— То маю зараз іти? — питаю.

— Через ніч уже лишися і завтра ввесь день, але щоб тебе око людське не бачило. Один лише Довгань буде знати про тебе. Тридцять літ служу панові Ярославові, а за ввесь той час я ні разу не збрехав. Та коли спитає мене, скажу, що тебе нема. Ти вирятував мене з нещастя, може й від смерти. Тому й я тебе хочу вирятувати з нещастя а може також від смерти. Але вже сквітуємося. Вже нічого більше не можу зробити.

Великий жаль стиснув мене за серце, що трачу і добру славу й добродія, що ті всі чесні люди, котрих мені Бог дав був сироті, за злочинця тепер матимуть мене та що знову мусітиму тинятися по світу, наче собака бездомна. Я розплакався і від цього плачу слова не міг промовити.

— Бог тебе не покине, радше стелиться тобі тепер дорога, на якій можеш доступити великої ласки, — потішав мене Ляшкевич — коли ти варт її. Чого ти так дуже бажав, тепер маєш: поїдеш у Туреччину!

— В Туреччину! — скрикнув я і власним ухам не вірив.

— То Боже Провидіння. Папери, що ти їх забрав із дому Фукса, я віддав братові доктора Курція з Венеції. То цирографи і записи на великі суми, що належать його небіжчикові братові. Без цих паперів, хто зна, чи був би він їх коли-небудь відібрав, а в них лежать великі багатства. Отже пан Курцій, вдячний за це, призначив для тебе десять цекінів. У твоїй скарбонці призбиралося також трохи гроша, разом то дасть суму. З цим можеш батька шукати. Дорога не буде тебе коштувати ні там, ані назад, коли Бог щасливо поможе.

Я впав до ніг Ляшкевичеві, хотів цілувати його ноги, але він не допустив до цього і говорив далі: — Так зложилося на твоє щастя, що позавтра виїздить пан Гарбар із валкою до Туреччини. Попрошу його, щоб узяв тебе зі собою. Поїдеш як його челядник. Дам тобі також листа до Рущука до василіянина о. Володимира. Він там тепер є тай знає про багатьох християнських бранців. Може він що чував про твого батька, то поможе тобі. І гроші і лист передам тобі завтра вечором Довганем. Як найти пана Гарбаря, також дізнаєшся від Довганя. Завтра ввесь день пересидь у криївці, щоб тебе, сохрань Боже, ніхто не бачив, бо йде про твою голову.

Сказав це Ляшкевич і відійшов мерщій, не дав мені навіть часу подякувати. Довгань замкнув мене на ключ. Поклався я на порожніх мішках, але не спав ні трохи. До мене ніхто не заглянув, крім Довганя. Він приносив мені їсти, але нічого не хотів говорити, лише по давньому наче ведмідь бурмотів.

Сидів я сам і думав. Тішило мене, що їду в Туреччину шукати батька. Та одно журило мене: що робити з діямантом? Взяти цю прокляту коробочку зі собою чей же не можу в Туреччину? Бо хто зна, які там мене нові пригоди чекають? А лишити? Де? Кому? А коли б я її й хотів закопати, вже не можу, коли до самого виїзду з Гарбарем мушу сидіти замкнений.

Діждався я вкінці вечора. Коли вже добре стемніло, чую ключ у замку, відчиняються двері й увіходить Довгань. Бачу, що не такий, як усе: чогось вдоволений. Приніс мені вечерю, а коли я взявся їсти, він несподівано махнув рукою, наче б уже чомусь був кінець, наче б щось уже запало, і каже: — Фукс!

— Фукс! Утік Фукс!

І розказує мені, що Фукс утік певно тому, що я забрав йому папері доктора Курція, з яких виходить, що то він убив його. Зараз на другий день після моєї втечі війт із присяжними і кількома людьми вибралися до нього, щоб перешукати цілу хату. Познаходили якісь речі цього венецького доктора, але самого Фукса не дістали. Пропав без сліду, звітрив, чим усе пахне — та що вкінці завтра далі шукатимуть і копати в пивницях, чи не найдуть де трупа. Коли Довгань скінчив оповідати, сказав іще на відхідному:

— Опівночі прийду. Підемо до пана Гарбаря. Я попросив ще Довганя піти зі мною до Чесака, бо маю сказати йому щось дуже важне. Довгань по короткій надумі згодився. Відчинив мені задню браму камениці, але самого мене не хотів пустити, а йшов зі мною.

Клопотівська камениця, що в ній жив кравець Чесак і що була його власна, була — як я вже давніше згадував — зараз біля міського муру, недалеко Ринку. Пересунулися ми в темноті, ніхто нас не пізнав, а й мало хто стрінув. Довгань ждав на мене біля кам'яниці. Я ввійшов до середини, бо ще було відчинено. Челяди вже у варстаті не було. Сидів лише Чесак із Оленкою при вечері. Коли побачили мене, обоє скоро встали від стола. Гляділи на мене, наче б я прийшов із того світу. Поздоровив я їх чемно тай кажу:

— Пане Чесак, приходжу попращатися з вами і з панною Оленкою тай від щирого серця подякувати, що ви були такі добрі для мене. А прошу вас, пане Чесак — і панну Оленку прошу, не вірте, коли б хтось лихе говорив про мене. Бо я не почуваюся до нічого злого тай Бог свідком, що я в сумлінні моїм не винен.

Чесак дзвонив ложкою по мисці, очі спустив уділ, видно не знав, що має сказати на те, а Оленка також нічого не говорила. Гляділа мені просто в очі, бистро, наче б хотіла відчитати мені з очей і лиця, чи говорю я правду. Я не спустив очей, бо не мав чого соромитися в душі, а Оленка питається: — А куди Бог провадить?

— У Туреччину з валкою їду, зараз на світанку.

Стали мене тепер випитувати. А я, що міг говорив, а серце мене боліло, що цим добрим людям усього не можу сказати й скриватися мушу перед ними з власною правдою, наче б то була нечесна справа і не моя, але крадена. Оленка приобіцяла мені, як я просив її, що своїм вуйком, Зазуляком, дасть знати мамі до Стрілкович, що зі мною сталося, що здоровлю її і прошу, не журитися, бо Бог дозволить мені вернутися з цієї мандрівки, може й не самому. Я вже хотів іти, коли Оленка попросила мене заждати хвилинку, а сама вибігла до другої хати.

По хвилині Оленка вернулася. Принесла щось із другої хати, подає мені тай каже: — Нехай Івась усе носить це на шиї, а Божа Мати нехай хранить його тай разом із батьком здорового поверне додому.

Був це медалик із визерунком Пресвятої Діви на шовковому шнурочку. Взяв я його, вдячний до глибини душі, а щоб подякувати, словечка навіть не всилі був промовити зі зворушення й радощів.

Із тяжким серцем вернувся я до камениці пана Шпитка, до моєї криївки. А коли Довгань уже хотів відійти та знову аж до півночі замкнути мене на ключ, приходить мені нараз думка до голови признатися йому й кажу: — Довгане!

Він задержався при дверях.

— Довгане! Був раз козак…

Довгань вибалушив на мене очі тай каже:

— А що то, казка буде?

— Буде казка, але правдива, — кажу — казка про козака, про справжнього, про такого козака, що за Дніпром, за порогами жиє, з турками й татарами воює, на Чорне Море виправляється, поганські городи й замки з димом пускає…

Довгань, що перед хвилинкою глядів на мене, як на бабу при кужілі, що дітям казки розказує, й увесь час стояв при відчинених дверях, щоб вийти, примкнув тепер двері тай цікаво приступив до мене ближче. Поклав навіть на скриню ліхтарку і ключ, що їх усе держав готовими. Видно, рад був знати, що то за повість буде. А воно вже так, що українські селяни, головно ж ті, що жиють піді Львовом, дуже любуються в козацтві. Не мають вони нічого за більше щастя в світі над козацьке життя і над буйність молодців, яких шанують як найславніших лицарів і героїв. А яких двадцятькілька літ опісля, коли настали козацькі війни під славним запорозьким гетьманом Богданом Хмельницьким, що то Львів облягав, тоді наші українські люди держали з ним, розвідки робили для них.

Довгань пропадав за козацтвом. Бачу, що дуже уважно слухає тай кажу далі: — Цей козак, то був козак із козаків, із діда прадіда молодець. Батько його був козацьким осаулом, а такий був страшний туркам, що сам султан знав про нього, а баші дрижали на його згадку. Цього осаула один турецький жид зрадою спіймав і туркам продав, тепер вони мають його в своїх руках і стогне він у них у страшній неволі, так як і мій батько, про якого знаєте. Отже цей козак хоче відбитись на турках і на цьому жидові тай хоче визволити свого батька з неволі.

Довгань стиснув свою долоню, а була широка наче лопата, в такий сильний п'ястук, що йно мури товкти ним, наче молотом — і вдарив з усієї сили у велику скриню з товарами, що була найближче, тай мало не розсадив її.