Проклятий камінь - Лозинський Владислав - Страница 15

— А що то за люди й відкіля? — питаю, буцім то їх не знаю.

Той один, у довгому жупані, турецький купець, каже навіть, що султанський, а той другий — то гайдук із самбірського замку. Приїхали у важній справі. Коли б ми мали те, за чим вони шукають, гей! гей! питали б, що Львів коштує!

— То хіба цілої фіри золота і срібла шукають, ну, може й кілька фір — кажу на те.

— Коли б то були фіри золота або срібла, лекціє могли б найти. Та те, що забрано тому жидові, змістилося б у моїй пригорщі, а таки за нього купив би половину Ринку!

— Що ж би то за диво було? — викликнув я тай говорю далі, щоб золотника потягнути за язик. — Жартуйте здорові, пане Льоренц, з мене простачини.

— То не жарти, а щира правда. Бо то брилянт або найщиріший діямант, дуже великий і найчистішої води. А за такий діямант, то і сотні тисяч дукатів платиться! Коли б ти мав діямант лише такий, як зеренце гороху, то вже за нього пару волів купиш, що ж доперва тоді, коли діямант такий, як голуб'яче яйце! Такий то діямант пропав цьому турецькому жидові.

— У Львові пропав йому? — питаюся Льоренца.

— Не у Львові, але десь недалеко Самбора. Напав його там у дорозі якийсь козак, порубав страшно, в полі майже неживого покинув, а з діямантом утік.

Мені дух заперло, як я почув ці Льоренцові слова і так мені душно зробилося, що й словечка не міг промовити. Насилу якось держався, щоб нічого по собі не дати пізнати. А як лише трохи охолонув, питаю золотника:

— А що то за справу має з цим жидом і з цим діямантом пан Седмирадський?

Що за справу? Пан Седмирадський славний золотник, не лише тут у нас, але й у Туреччині, і в Москві, і в Німеччині, добре його знають. Він же ж стільки літ торгує дорогоцінними каменями. Царський скарб у Москві, то ще йому цілі тисячі тисячів винен за дорогоцінні камені, діяманти, сафіри, рубіни, ізмарагди… Та що тобі говорити, коли ти дурний на це.

— То я й цікавіший, пане Льоренц, і буду вам вдячніший за те, — кажу покірно, щоб золотника заохотити до оповідання.

— То ж, мусиш знати, що мій пан-майстер уже давно відібрав листи в справі цього зрабованого діяманту. Мав йому прислати листа князь Семигородської землі, Бетлен Ґабор, що то вже був згодив собі камінь у цього турецького жида. Ішлося тільки про те, щоб його мій пан побачив і оцінив його вартість. Потім мав післати камінь в Амстердам до Нідерляндів. Там діямант мали ошліфувати, бо то ще сирий камінь, такий, як вийшов із землі. Розказував нам пан Седмирадський, що вже давно чув про цей камінь і що дивні чутки ходять про нього, наче в казці. Мав його дуже знатний турчин, султанський баша. Тому баші забрали камінь козаки у Варні над Чорним морем, опісля козакам відбив цей камінь баша. Та за якийсь час він сам із діямантом попався в козацькі руки, від козаків купив його той турецький жид. Має той діямант свою назву. Бо дуже великі діяманти, тому що їх вельми мало на світі, мають — так як люди — свої назви. І так є один величезний, що називається Когінур, інший називається Могол, а ще інший Фльорент. А той, що його забрав жидові якийсь козак — як розказував пан Седмирадський — називається Пророк Магомет.

Більше знати мені не треба було! Пророк Магомет! То ж у цій маленькій залізній коробочці є скарб, за який можна купити коли не Львів, то бодай половину Ринку! А я бідний хлопець, челядник у торгівлі пана Шпитка, я селянська дитина без даху і хліба, я повірник і сторож того скарбу, за який проливали кров і за яким князі листи розписують! А той камінець такий чудодійний, такий дорогий, що цілою фірою золота не заплатиш за нього, лежить у ванькирику в моїй убогій скриньці. Нема в ній нічого, лише кілька сорочок, стара кульчицька сукманка, пара подертих чобіт і молитовник.

Першою моєю думкою було бігти зараз додому, побачити, чи залізна коробочка є ще в цій убогій скриньці, що навіть замку не мала. Останніми часами я зовсім забув про неї і не бачив її вже давно. Іду додому, але не від Ринку, бо боявся стрінути Ґерґея, лише від вулиці, що з-заду недалеко міського муру, бо камениця пана Шпитка мала два входи. Застаю задню браму замкнену, бо її в неділю все на цілий день замикали, а я це тоді забув у поспіху. Хочу вертатися до Ринку, коли чую, що мене хтось із заду сильно схопив за рам'я. Оглядаюся і наче опира побачив, стою неповорушно, наче закаменів із нечайного страху.

Наді мною стояв Фукс і вп'ялив у мене свої зеленкуваті і світлі мов у кота очі, а на устах у нього був усміх, що виглядав мені ще страшніший. Не сказав ані слова, лише стиснув моє рам'я ще сильніше й повів мене зі собою. Я йшов хвилину без волі, наче бездушна худобина, та як осьтак уйшов кільканадцять кроків, шарпнувся з усієї сили, хотів вирватися. Одначе Фукс іще сильніше стиснув мене рукою та потягнув далі за собою.

— Пане Фукс, — кажу — пустіть мене, чого шарпаєте мене!

— То ти знаєш мене? — каже і веде мене далі.

— А ви мене знаєте? Що я вам винен і чого хочете в мене?

— Ти Івась Білик із Кульчиць, — каже Фукс спокійно, але так гостро, аж мене зморозило. — Ти Івась Білик і коли не підеш зі мною тихо, спокійно, покірно, як приятель із приятелем, то пам'ятай, що лише пальцем кивну, а перед тобою наче земля розступиться, зараз тут буде Ґерґей і війт, а за ними міські посіпаки.

І приклав палець до уст, казав мені мовчати і знову так грізно глянув на мене, що мені поза шкіру наче мурашки пробігли. Не було що надумуватися довго. Коли б я був боронився і кричав, могло лише ще гірше бути зі мною. Тому я сказав собі, що краще йти на божу волю з тою страшною людиною, ніж відразу на ратуш до в'язниці, у страшніші ще може руки Ґерґеєві, війта, міських посіпаків, а хто зна, чи і не ката?

Так увійшли ми в Руську вулицю, а з Руської на ріг Ринку і до фатрівської камениці. Там жив Фукс. Ми ввійшли на перший поверх. Фукс застукав голосно до дверей. По хвилі відчинила нам стара, погана баба, з головою завиненою в жовту хустку, з-під якої вилазило сиве розкуйовджене волосся. Фукс дав знак цій бабі, а була це його мати, щоб собі пішла. Коли ми вже були самі в кімнаті, Фукс пустив мою руку, замкнув двері на ключ, сів на стільці та глядів на мене мовчки, наче кіт на зловлену миш. Я тимчасом уже трохи прийшов до себе, набрав трохи відваги тай став думати над собою, що то робити б та як видістатися з тієї матні? Я був уже великий хлопець, шіснадцятилітній, на мої літа доволі сильний. Тож глянув я на Фукса пильно, наче оком хотів змірити його й переконатися, чи дамся йому, чи ні, тай чи силоміць не видруся з рук того лихого чоловіка. Але Фукс видно зараз відгадав, що в мене на думці і що на очах, бо глянув на мене пронизливо, добув із піхви мечика, торкнувся пальцем вістря тай знову сховав, а потім так глянув на мене, наче хотів сказати самими очима: Не туди, братіку, дорога!

— Тепер можемо побалакати собі — сказав Фукс по хвилині.

— Я з вами, пане Фукс, не маю ніякої справи, — кажу.

— Але я маю з тобою — каже він на те. — Мусиш знати, що Ґерґей живий і приїхав із рудим Хаскелем до Львова.

— Ну й що з того — кажу вже сміливіше та бутніше.

— А те, що вони приїхали за тобою, щоб тебе схопити й дати на ратуш за те, що ти вбивник і злодій.

— Це неправда — кажу.

— Хоч і неправда, та вони так скажуть. А я хочу тебе рятувати. Ти мав спілку з козаком Тимченком, ти з ним напав Хаскеля й зрабував те, що жид мав при собі. Разом ви це закопали в лісі, а потім ти викопав.

— Я нічого не викопував — кажу.

— Ба, я це ніщо бачив у твоїх руках у шкіряному мішечку там у лісі.

Я онімів на таке. Досі ж думав я, що ніхто з них цього не бачив.

А він дальше: — Що це було?

— Не знаю нічого! — сказав я на це твердо. А він знов: — Де ти це подів?

— Не знаю нічого — я все своє.

І хоч він грозив мені і тюрмою й шибеницею, я не сказав нічого.

Тоді він уже лагідніше: — Дурний ти! На тортурах виспіваєш усе. А користь матиме з цього жид. А так мав би користь ти і я.

Так спокутував він мене, та я подумав собі: Хоч би прийшлося й згинути, додержу присяги. І вже хотів я так відповісти Фуксові, коли хтось застукав у двері. — Хто там? — питає Фукс.