Проклятий камінь - Лозинський Владислав - Страница 1

В. Лозинський, М. Ценевич

ПРОКЛЯТИЙ КАМІНЬ

Історична повість із козацьких часів

Джерело: Українське видавництво «ДОБРА КНИЖКА» — Торонто, 1958. Випуск 156.

Гетьман у гостях

То було велике свято для всіх Кульчиць. Приїхав до Кульчиць гетьман славного війська запорізького низового Петро Конашевич Сагайдачний. А давно він уже не був у Кульчицях. Іще як молодим кинув наші Кульчиці й пішов на Січ Запорізьку слави добувати, то від тоді ще кульчичани не бачили його. Тільки слава його доходила до нас. Оповідали про його славні походи на татар і турків, говорили, що сама столиця турецького султана Стамбул, чи то по нашому Царгород, дрижала перед ним. Наша молодь навіть пісень співала, складених у честь Сагайдачного. Приносили їх ті, що побували на Січі. Уривок одної з цих пісень я й досі пам'ятаю. Це пісня про те, як запорожці добували турецький город Варну. Довга вона, ця пісня, та тепер пам'ятаю тільки ще цей уривок:

Далі співалося, як то козак Сагайдачний хитрощами поміг дістатися в мури Варни — та я вже цих слів не пам'ятаю.

Другу пісню, невеличку, то вже пам'ятаю цілу. Вона весела, жартоблива:

Гарно було, як часом у неділю або свято молодь збереться під церквою та заведе цих козацьких пісень. Мені малому тоді нераз жаль було, чому я вже не великий, як вони, чому я вже не парібок, щоб міг разом із ними до співу ставати. А як було вслухаюся в пісні, то самого кортіло стати козаком, буяти на чайках по Чорному морі, бісурмена, ворога християн бити. І не думав я тоді, що мені доведеться колись, хоч і не козаком, плавати по Чорному морі.

То й не диво, коли почув я, що сам козацький гетьман Конашевич-Сагайдачний приїхав у Кульчиці, аж перло мене побігти на другий кінець села, де жила родина Конашевичів, чи то, як їх звали у селі, Конашів.

Та батько не хотіли пустити. Казали: — Пострівай, підеш зі мною, я маю справу до Петра, то візьму й тебе зі собою.

Бо то треба вам знати, що моя мати була родом із Конашевичів і так ми були своє козацькому гетьманові.

А справу то мали батько таку: мої батько не були підданим хлопом, бо жили на солтисівстві. Але і солтисом не були таким, як бувають інші, бо ні людей не судили, ні чиншів і данин королівських не збирали, ні на війну не йшли і не давали хлопця на війну.

Але поле мого батька, півтора лану несповна, то було колись, давнішими часами, солтисівство, а тепер уже вільництво. Батько взяли це поле в спадку по матері і мали на ньому вільництво, так наче б були шляхтичем, лише до самбірської економії платили чиншу і жирівщини двадцять золотих. Коли б безпечно сиділи на цьому вільництві, було б їм добре, бо хліба воно могло дати подостатком. Так що ж, коли батькові заперечували право посесії та хотіли їх конче рушити з неї.

Господаркою на ріллі батько не дуже займалися, лише мама, бо батько рідко бували дома. Вони були розвізником і що року кілька місяців були в дорозі.

Вже й мої дідо були фірманом сільним, як то у нас називають прасолом, а в Україні чумаком. Тут усюди в Самбірщині і Дрогобиччині жупа на жупі: і в Дрогобичі і в Трускавці, Модричі, Стебнику і в Котові, а звідсіль квотники висилають бочками сіль на кінці світа, аж до Київа, на далеку Вкраїну, ген аж по степи. Бо там хліба подостатком, а соли ні трохи.

Фірманка перейшла так із діда на батька, лише що батько не возили вже соли, а як узяли трохи грошей по дідові, забралися до купецької фірманки. То був добрий заробок, але тяжкий; корисне ремесло, але небезпечне, а часом дуже стратне, коли того нещастя хотіло. Бо їхав ти наче на війну і хіба то Господь милосердний знав, коли вернешся і чи живий та цілий повернеш, чи з повним чересом, чи босий та голий, на прошенім хлібі, з поломаним бичівном у руці за цілий доробок і радий ти лише, що голову приніс. Усюди дороги небезпечні, всюди багато опришків і гільтяїв, ласих на купецький гріш і багатий товар. Уже як на Волощину чи на Мадярщину їдеш із товаром, а відтам вертаєшся, страху і біди наїшся часто досита; що ж сказати тоді, коли дорога веде аж у Туреччину, в поганські краї, татарським шляхом?

То ж треба вам знати, що мої батько аж у Туреччину фірманили, себто в саму розбишацьку пащу. Мали батько у львівських вірмен велику ласку і поважання, бо були вірні, тверезі та сміливі. А вірмени ведуть велику торгівлю з турецькими країнами, возять там сила золота і коштовного товару, а відтам у батьківщину вертаються з іще більшими скарбами у блаватасах, золотоголовах, заморських коріннях, а нерідко і в жемчугах, коралях і каменях дорогих. Двічі були батько аж у самім Стамбулі, столиці турків, де сам їх цісар або султан сидить. Обидва рази щасливо і з великим зарібком вернулись, але зарікалися вже втретє їхати. А таки поїхали, бо мусіли, а то через це солтисівство, з якого лихі люди хотіли прогнати батька.

Батько були законним посесором того вільництва, бо було дідичне, але що не по мужеській лінії перейшло на батька, лише по жіночій, то польський підстароста Бжезінський хотів його видерти батькові, коли не відкупиться. На замку не турбували батька за це ніколи, коб лише чинш заплатив самбірській економії. Сам воєвода Мнішех іще небіщикові дідові говорив, що може бути зовсім безпечним за свою землю. По 1611-ому році настав староста Данилович, а якось чотири роки знову Самійло Конецьпольський. Із того часу Бжезінський щораз гостріше наставав, батька мого мучив, румацією погрожував, так що батько мусіли проситися й оплачуватися, а ждали лише Божої й людської помочі.

Ось того то батько хотіли йти до гетьмана Сагайдачного, помочі в нього просити.