Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Останній рейс - Росин Вениамин Ефимович - Страница 23


23
Изменить размер шрифта:

Не встиг черговий доручити своєму помічникові розібратися з ним, як повідомили, що шофер-лихач збив жінку і намагався втекти, але був затриманий дружинниками. Черговий дав вказівку автоінспекторові разом з експертом виїхати на місце події, а також повідомив про потерпілу в швидку допомогу.

З'явився схвильований чоловік, затинаючись розповів, що його син Гриша зранку пішов на міський пляж і до цього часу не повернувся. Черговий доручив лейтенантові уточнити прикмети хлопчика і зв'язатися з працівниками водної міліції, з лікарнями. Батько не пам'ятав, як був одягнений син, і попросив дозволу подзвонити додому. Він набрав номер, і обличчя його просяяло в ніяковій усмішці.

— Пробачте за турботи… Виявляється, Гриша вже прийшов. Ну, я всиплю йому, шибеникові! — І ще раз вибачившись, він вибіг з кімнати чергового.

Принесли телеграму-блискавку: двом озброєним грабіжникам вдалося зникнути з Харкова на літаку, що взяв курс на їхнє місто. — Короткий інструктаж — і вже через три хвилини на аеродром рвонула автомашина з групою оперативних працівників.

Але Луговому не заважали ні безперервні дзвінки телефонів, ні селектор, ні переговори по рації з патрульними автомашинами, ні відвідувачі, ні вигуки затриманого хулігана. Влаштувавшись осторонь, Андрій Остапович уважно перечитував переданого йому черговим листа.

«Товариші начальники міської міліції! Дізналась я, що Коська Збаращенко зі своїми дружками, з такими ж злодюгами, як він сам, тягнуть все, що погано лежить. Від них, розбійників, нам, чесним жильцям, немає рятунку. Ніхто не вживає до них ніяких заходів, і вони з кожним днем все більше нахабніють. Я сама на свої очі бачила, як цей паразит Збаращенко здав чемодан, до краю набитий чимсь, певно, матерією, в камеру схову залізничної станції. Це було сьогодні. Я саме зустріла свою куму на станції і все бачила, а Коська мене не бачив. Він зараз працює на заводі, але щоб тільки відвести очі. Живе він на вулиці Загорській № 17.

Громадяни начальники! Швидше беріть його за чуба, а то Коська втече. Будьте обережні, в нього наган. Це я сама увечері на власні очі бачила. Він стояв біля крамниці на нашій Загорській вулиці зі своїми дружками і розмахував наганом. Певно, хотів її обікрасти, бо навіть розбив вітрину. Я б написала своє прізвище, та боюсь. Надто він уже лютий, просто немов звір. Для нього людину вбити, що муху клацнути. Так що не осудіть, але тільки все, що пишу, — чистісінька правда. Як на сповіді кажу. Посадіть його, гаспида, в каталажку. Тоді я сама прийду і ще більше розповім.

Ваша доброзичливиця. Пробачте, що не зовсім складно написала. Ви, товариші начальники, на це уваги не звертайте. Я того пишу, що далі терпіти не можна. На цьому листа кінчаю.

22 липня».

Андрію Остаповичу нерідко доводилось перевіряти анонімні заяви. Хоча деякі з них іноді і підтверджувались, але здебільшого вони були наклепницькими. І ця анонімка насторожила Лугового. В самому тексті, в манері автора викладати свої думки просвічувала якась фальш, та й почерк не був схожим на жіночий. «Можливо, — подумав Андрій Остапович, — я помиляюсь, заздалегідь упереджено ставлюсь до автора листа лише тому, що він не вказав свого прізвища. Не слід поспішати з висновками. Перш за все перевірю, що являє собою Збаращенко. Покличу Якименка, він у нас займається влаштуванням на роботу людей, звільнених з місць ув'язнення».

Якименко, прочитавши анонімку, зморщив лоба.

— Збаращенко, Збаращенко… Знайоме прізвище. Начебто судили за крадіжку. Звільнився в минулому році. Дозвольте, я краще перевірю по картотеці.

Якименко доповів, що Костянтин Іванович Збаращенко був засуджений до п'яти років позбавлення волі за квартирну крадіжку. Рік тому, після звільнення з ув'язнення, повернувся до міста і мешкає тепер у своєї матері на вулиці Загорській № 17, квартира 49.

— В колонії йому допомогли оволодіти спеціальністю фрезерувальника, закінчити сім класів, одним словом, як він мені сам сказав, змусили по-новому дивитись на життя. Збаращенко запевняв, що цілком покінчив з минулим. А втім… — розвів руки Якименко, — бувають і такі: на запевнення не скупляться, а потім…

— Характеристика адміністрації колонії до нас надійшла?

— Так. Характеристика хороша.

— Де він працює? Якої думки там про нього?

— Ми допомогли йому влаштуватись на завод «Червоний Жовтень» за фахом. Ніяких скарг на нього немає. Щоправда, нетовариський, життям заводу мало цікавиться. Відробив своє — і додому.

— М-да… — замислено промовив Луговий, гасячи цигарку в уже вщерть повній попільниці, і підійшов до великої, на цілу стіну, схематичної карти міста. На невеликій смужечці, що позначала Загорську вулицю, стримів лише один трикутний жовтий папірець з написом: «12. VII. 62 р. Напад на Щербину».

— «Доброзичливиця» повідомляє, що Збаращенко робив спробу обікрасти крамницю на Загорській вулиці і навіть розбив вітрину, але в мене на карті це не позначено.

— Я не пам'ятаю такого випадку.

— І я не пам'ятаю, але давайте краще, Іване Івановичу, все-таки подивимось зведення. — Запнувши шторою карту, Андрій Остапович дістав із сейфа щоденні оперативні записи про всі події, зареєстровані в межах міста.

Спочатку вони проглянули зведення за липень, потім за червень, за травень, за квітень і навіть за березень, лютий, січень, але з початку року на Загорській вулиці, крім нападу на Щербину, не було жодної події.

— Що ж будемо робити? — запитливо подивився Якименко на начальника. — Виходить, заява неправдива?

— Вся справа в тім, хто ховається за підписом «доброзичливиця»? Чи людина, яка щиро, від усього серця бажає допомоги нам, чи ж наклепник, провокатор, склочник, що прагне допекти Збаращенкові і використати міліцію як знаряддя для зведення особистих рахунків… Автор анонімки пише, що Збаращенко здав чемодан в камеру схову. От з цього і почнемо перевірку.

На вокзалі, в камері схову, Луговий і Якименко зажадали корінці від квитанцій на весь зданий за тиждень багаж. Після довгих пошуків Якименко вигукнув:

— Знайшов, товаришу начальник! Збаращенко здав чемодан 22 липня. Квитанція № 380074, прийняв багаж Титарчук.

Титарчук якраз був на роботі. Він підтвердив, що справді багаж приймав, але, на жаль, людини, яка здавала чемодан, не запам'ятав.

— Самі розумієте, — вибачливо говорив він, — літо… Народу багато. Хто на курорт, хто з курорту. Студенти на канікули, школярі в піонертабори. Хіба всіх запам'ятаєш?

В присутності двох понятих чемодан вилучили. В ньому лежали два шматки ратину кольору маренго і морської хвилі, загорнуті в газету «Труд».

— Дивіться, — не втримався Якименко, — вірно пише! Я каюсь, спочатку думав, що гріш ціна цій заяві. Ось тобі і Збаращенко! Вір після цього обіцянкам. Так він і не взявся за розум.

Андрій Остапович змовчав. Він уважно розглядав газету, в якій чомусь був відірваний шматочок зверху, де поштарі звичайно пишуть адресу передплатника. Ця незначна деталь красномовно говорила про досвідченість і передбачливість злочинця. Але для чого Збаращенкові знищувати адресу на газеті, коли він здає чемодан на своє ім'я.

Коли переміряли ратин, Андрій Остапович уважно оглянув чемодан. Він був старий і досить потертий, металеві пластинки на краях від часу потьмяніли, а де-не-де навіть вкрилися іржею. Але що це? Одна з пластинок яскраво зблисла, Луговий вийняв лупу і почав розглядати цю пластинку. На ній було видно поздовжні смуги. «Хтось пройшовся напилком і зовсім недавно», — подумав Остап Андрійович і простягнув лупу Якименкові.

— Сліди напилка або наждакового паперу. Більше я нічого не бачу, — спантеличено відповів Якименко.

— Так, але чому, на вашу думку, Збаращенко очистив від іржі лиш одну пластинку?

— Очевидно, інші не встиг.

— А чи не здається вам, що на пластинці був якийсь напис і його навмисне знищили?