20 000 років під кригою - Йокаи Мор - Страница 4

Ведмеді обдерли з нього тільки м'ясо — з кістками впоратися не змогли.

Над цим ідолищем звисав примерзлий до блискучої стелі двадцятисажневий плезіозавр — панцирний крокодил з довгою лебединою шиєю, стозубою щелепою і гострим хвостом. Лід посріблив і його.

Не дивно, що це видовище приголомшило й самих ведмедів. Чудове, величне вражає й тварину, А ведмеді досі жили тут у темряві, тільки нюхом відшукуючи скарби печери.

А які величезні були ті скарби!

Довкола з кожної стіни крізь лід окреслювалися контури найдивовижніших прадавніх тварин (яких не відшукаєш у жодній класифікації). Тіла їх заховані в льоду — назовні стирчать тільки страхітливі голови.

М'ясо цих велетнів їстівне. Двадцять тисяч років зберігається воно в льоду. А запаси його такі великі, що важко навіть помітити, чи з'їли вже щось ведмеді з цього невичерпного складу. Бідолашні, вони з муками здобувають кожен шматок, язиком злизуючи лід, поки доберуться до їжі. Каторжна робота! Я приніс їм звільнення. Ведмеді мучилися, намагаючись вилизати з льодової скелі тіло жирного мастодонта — допотопного слона. На моє щастя, до м'яса вони ще не добралися. Це дуже важливо. Адже й домашня тварина сердиться і навіть готова вкусити свого господаря, коли той заважає їй їсти. І навпаки, тварина стає лагідною, коли бачить, що її збираються годувати.

Я насамперед захистив свої сани від будь-якого нападу — розпалив вогонь у триногому чавунному казані і поставив казан на вантаж. Вогонь тримав ведмедів на безпечній відстані. Після цього я взяв кайло, залізний лом, повісив на плече лампу й заходився визволяти мастодонта. Своїм знаряддям я легко зробив у льоду таку щілину, з якої можна було добути одну ногу велетня.

Шинка, якій дві тисячі років!

Знаючи, що найсмачнішим шматком слонового м'яса є нога, я відрубав від неї шмат завбільшки в двадцять п'ять фунтів і сокирою відсік півстегна. М'ясо було ще свіже.

Ведмеже плем'я весь час з побожним переляком сиділо довкола і нетерпляче облизувало морди.

Всі змушені були чекати спокійно, бо коли хтось ворушився, я повертав лампу в його бік, і від сліпучого світла ставала сумирною і найдикіша тварина. Першу, найкращу частку, я дав королівській парі. Це була лапа слона. Однак, раніш я сам покуштував м'яса. Воно було добре на смак, але тверде, як підошва. Мені стало ясно, що я не зможу мати спільної кухні з ведмедями. Потім я відтяв стільки шматків, скільки нарахував приборканих хлороформом ведмедів. Найбільші шматки дістала вісімка, що тягла сани. Цих я особливо хотів привернути до себе. Приборканих ведмедів легко можна було впізнати по слідах від намащених риб'ячим жиром нашийників.

Рештки дісталися широкій «публіці», яка зразу ж взялася за діло й поралася доти, поки не лишилися самі костомахи.

А я тимчасом спокійно закінчив роботу. План у мене вже визрів.

Досі мені таланило викручуватися і з найскрутнішої біди щасливими й сміливими вигадками. І тепер я не міг примиритися з думкою, що моя доля залежить від ласки чи неласки диких звірів. Адже ж якийсь ведмідь може оскаженіти і здерти з мене шкіру! Та, крім цього, й харчі не задовольняли мене.

У мене виник план. Серед печери є прірва, з якої стирчать високі льодові скелі. Все це нагадує величезну в'язницю. Над прірвою звисає, немов склепіння моста, маса льоду. На цей міст я витягнув сани і притяг з корабля підйомну машину — схожу на ті, якими муляри в містах піднімаються на найвищі поверхи. Посеред моста я вбив залізний кіл, закріпив до нього підйомника і разом з вантажем, що його могла втримати машина, спустився на дно прірви.

Там, щонайперше, необхідно було знайти добре захищене місце для постійного житла.

Треба зазначити, що в печері, було не так холодно, як у каютах «Тегетгофа». На кораблі було 28° холоду, тоді як надворі — 32° нижче нуля. В печері ж термометр показував тільки 12° морозу, а на дні прірви — всього 8°. Це було для мене несподіванкою. Адже ж тепло завжди піднімається вгору, а тут, виявилося, навпаки. Про причину цього явища я дізнався пізніше.

Розвідавши все навколо, я вирішив отаборитися саме на цьому місці.

Дві льодові брили утворили природне заглиблення в стіні прірви. Сюди можна скласти всі мої запаси. Я заходився стягувати їх докупи, і за роботою не було коли навіть угору глянути.

П'ятнадцять разів довелося підійматися й спускатися, поки весь вантаж потрапив до мого складу.

Коли робота була завершена, я міг сказати, що все моє «підприємство» збудоване на льоду. Тепер залишалося тільки налагодити виробництво консервів гуляшу.

З «Тегетгофа» я приніс з собою такого казана, в якому під тиском пари навіть кістка могла розімліти на холодець. Казан стояв на триніжку, і тому його можна було поставити будь-де і варити в ньому без найменшої небезпеки.

Але як же з паливом? Тим вугіллям і дровами, що я приніс з собою, буду лише розпалювати, а топитиму добутим з льоду м'ясом. Що м'ясо добре паливо, знали ще англійці. Вони колись у Єгипті топили муміями парові машини. А тут у мене м'яса скільки завгодно. Смачне зварю для їжі, а гіршим буду палити.

Отак розміркувавши, я причепив ліхтаря на груди й рушив розвідувати шахту з м'ясом.

Тут була таки справжня шахта! На дні печери лежала льодова галявина, схожа на велетенський танцювальний зал з блискучою дзеркальною плитою замість звичайної долівки.

При світлі ліхтаря крізь прозору підлогу я побачив великий, майже неозорий музей. Первісні тварини, що їх вода занесла в глибину печери, лежали величезною кучугурою. Лабіринт страховищ! Безформні незграбні маси, виродки природи: напівптахи, напівкрокодили, товстошкірі, кільчастопанцирові чудиська з двосажневими іклами та страшними рогами, велетні, що мають, певно, по двісті центнерів ваги. Тут і загадкові тварюки, що й літають і плазують, і чотириногі птахи, тіло яких обросло шерстю. Тут і страховища, схожі на гадів, але з рогами на лобі і з підковоподібними ногами на передній частині тіла, тут і черепахи з довгими хвостами, і жаби з зубастими щелепами.

Та мене зацікавило не це зібрання рідкостей, а величезна кількість дичини.

Великих тварин я залишив поза увагою, бо знав, що м'ясо дінатерія чи амплототерія придатне тільки для гострих зубів ведмедя. Відшукавши найстрункіше із звірят — первісного оленя — я за допомогою пороху розбив льодову кору, дістався до його грудей і сокирою вирубав з них добрий шмат. Я дуже поспішав, бо голод підганяв мене.

Та все ж я не міг не зупинитися, коли під кригою запримітив добре розвиненого птеродактиля. Правда, його вигляд викликав огиду. Голова в нього, як у птаха, в дзьобі — зуби, наче в крокодила, шия, мов у бузька, тіло голе, як в англійської свині, на чотирьох ногах — пазури, з'єднані перетинкою, мов крила кажана. Літаючий жах та й годі! З первісних тварин це єдиний екземпляр, справді жирний. А без жиру печеня не смачна. Видовбав я цю тварину з льоду. Шкіра на ній тонка, наче пергамент, — її легко можна пороти ножем. На спині птеродактиля товстий шар сала. Я покуштував. Смаком нагадує щось середнє між риб'ячим жиром і зіпсованим маслом. Я сподівався, що при варінні ці присмаки зникнуть.

Кілька шматків з грудей первісного оленя посік на паливо, один шматок і кусні сала кинув у казан.

М'ясо виявилося прекрасним паливом, але гуляш з нього не вдався.

Коли я зняв покришку з казана, то мало не впав від страшного смороду. Я затулив носа й спробував проковтнути бодай маленький шматок м'яса. Але цей шматок ще й у шлунку протестував проти мого вчинку. Проковтнути ще хоч шматочок я не наважувався. Я потрапив у становище тих, що зазнали корабельної аварії й ладні скоріше померти від спраги, ніж пити воду з моря.

Треба пошукати в цьому великому музеї пташиного м'яса. Хоч птахів у допотопні часи жило дуже мало, але ті, що були, справді варті того, щоб їх звати птахами.

Коли б я міг знайти одного тільки діорніса, то його м'яса вистачило б мені на цілий рік. У Лондонському хірургічному музеї є скелет цього птаха у вісімнадцять футів висотою. От якби знайти такого!