Блакитна лінія - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 8

Проте Крістіна мовила лише те, що й належало сказати фрейлейн Бергер за умови, що вона щиро вболіває за безпеку і лояльну репутацію фрау Шеєр.

— Ви необачні, мамо. Що трапиться, коли хтось почує ваші необережні слова? По таких висловах — прямий шлях до гестапо. А там, самі знаєте, без жалю… Думати можна різне, але в наш час — тільки потайки. Навіщо вголос висловлювати своє несприйняття? Це доцільно лише в одному випадку.

— В якому ж?

— Коли людина вирішила у такий спосіб звести свої рахунки з життям. Ви, якщо не помиляюся, віруюча людина?

— Так, але…

— Тоді згадайте догмат: самогубство — гріх. Незалежно від того, в який спосіб його здійснено Не кажіть нікому таких небезпечних думок.

— І вам — теж? — коротко запитала Патріція, і Крістіна почула в інтонації докір і навіть образу. І справді. Патріція щиро відкрилася їй, бо гра тут виключалася, а вона…

Однак знову ухилилася:

— Зрозумійте, якщо стороння людина почує, нам обом… Вам — бо ви казали, мені — бо не донесла.

— Ми тут удвох, Крістіно, — заспокійливо мовила Патріція. — Служниця приходить вранці й працює до полудня. Вона вже давно пішла. Але ви, безумовно, маєте рацію. Адже в нас буде маленький. Нам обом слід бути дуже і дуже обережними!

— Ну от, нарешті, — полегшало Крістіні. — Тепер я розумію…

— Що?

— Чому Хейніш вважає вас непатріотичною жінкою, або ж, за його термінологією, «елементом».

— Що поробиш? Усім з дня у день втовкмачують: «Фюрер думає за всіх нас…» Тому всім «фюрерам» — від сановитих до блокових — ввижається «підривним елементом» кожен німець, що в коричневому дурмані спромігся не отруїтися і зберегти голову з власними думками. Тепер, Крістіно, — вона з м’якою довірою торкнулася її руки, — ви знаєте про мене все.

Де ж ота крижана Патріція, що зустріла її якусь годину тому? Куди поділася?

— Більше, ніж ваш банфюрер[5]? — жартома запитала фрейлейн.

— І більш, аніж Хейніш, — серйозно відповіла жінка. — Пан Хейніш здавна вважає мене лише затятою католичкою, що в очах наці — теж гріх. Бони ж відкинули гуманність і мораль. Десять християнських заповідей суперечать їхньому всесвітньому розбою. Хіба можна винищувати мільйони людей із заповіддю «не вбий»? Хіба можна грабувати цілі країни із заповіддю «не вкради»? Ось чому я — «елемент»…

Коротка пауза-вагання, і нараз — несподіване визнання:

— Ви не бійтеся за мою нестриманість, Крістіно. Я ховала свої думки навіть од чоловіка. Не тому, що він лякав мене, ні… Я боялася за нього самого, бо то він би злякався на смерть. З переляку міг би й розлучитися! А що тоді сталося б з Адольфом? Отак і жила зі своїми думками…

— Чому ж довірилися мені? — Тепер про це важливо було дізнатися. — Людині, яку вперше побачили! В есесівській формі! Чому?

— Не знаю, — зітхнула Патріція. Видно було, що вона сама силується розібратися в тому, що спонукало її на відвертість. — Може, тому, що вас покохав Адольф… Чи тому, що ви не вірите в його загибель… Хто зна… У мене виникло відчуття, що вам можна сказати… Чому? Сама не знаю… Тільки відчуваю, що можна… а це так важливо для кожного, — завершила вона гірко, — хто роками животіє в дурмані й ще не вчадів…

— Дякую, мамо, — майже пошепки промовила Крістіна. — Я розумію вас, мені теж… — і урвала мову.

Ні, на сьогодні таки досить! А нагальну справу ще не залагоджено…

— У мене є до вас прохання, мамо.

— Яке, моя люба? Кажи сміливо.

— Чи не дозволите мені прикрасити свою кімнату портретом Адольфа? Хочу, щоб він завжди дивився на мене…

— О! Я саме це хотіла вам запропонувати. Та от забалакалась, і ви мене випередили. Беріть, звичайно.

— Ви навіть не уявляєте, як я вам вдячна!

— Можливо… Однак і в мене є до вас прохання.

— Яке? Якщо зможу…

— Я не зажадаю від вас нічого неможливого…

— Тож яке? Я слухаю.

— Не ходіть у цьому домі в цвинтарному вбранні. Чорне вам не до лиця.

— Обіцяю! — весело засміялася фрейлейн Крістіна Бергер.

Розділ четвертий

ВІСТРЯ СКЕРОВАНО НА КАВКАЗ

Штандартенфюрер Хейніш з’явився в приймальні Кальтенбруннера за п’ять хвилин до призначеного часу. Відомо: обергрупенфюрер — точно налагоджений механізм у людській подобі. Пунктуальний в усьому, хоч годинник по ньому звіряй. Подейкують, буцім сенсом його життя є зразкове виконання службових обов’язків. Для нього важить тільки робота і більше нічого. Емоції і почуття йому невідомі.

П’ять хвилин потрібні були Хейнішеві для стопроцентної гарантії, щоб не запізнитися.

У приймальні за столом чергового возсідав уже знайомий йому заледенілий штурмбанфюрер Пауль Шенк. Хейніш, було, радісно привітався, але цей ідеально прилизаний дорученець відповів йому холодним, ледь помітним нахилом голови.

«Даремно я розпинався перед ним у вагоні, — запізніло пошкодував Хейніш, — з цим ідолом не заприятелюєш».

Штандартенфюрер подумки лічив секунди, щоб не позирати на хронометр під наглядом неприємного есесівця. Цей чистенький тиловий пацючок ще глузуватиме в своєму товаристві. Вишколені «завойовники», що й здаля не нюхали фронтового гару, взяли за моду зневажливо ставитись до «бойових» колег — ті, мовляв, здатні лише на чорну, брудну роботу і вирішують усі проблеми рейху з школярською одноманітністю — кулями і шибеницями…

Цікаво, а в який інший спосіб можна «знелюднювати» життєвий простір? Потрібні й чорнороби «германізації» нових земель рейху…

Точно в обумовлений час на пульті чергового пролунав сигнал.

Пауль Шенк розморозився, щоб повідомити жерстяним голосом:

— Вас чекають, пане штандартенфюрер.

Хейніш увійшов чітким кроком, зібраний і уважний, завчено викинув руку:

— Хайль Гітлер!

— Хайль!.. Сідайте, Хейніш. — Шеф імперської служби безпеки вказав на крісло біля велетенського полірованого столу. Цей спецстіл міг прошити відвідувача кулеметною чергою. Досить натиснути відповідну кнопку… Таке «канцелярське» диво мали в своєму службовому користуванні лічені сановні особи рейху.

Посеред столу стовпчиком лежало до двох десятків білих тоненьких папок. «Персональні справи, — впізнав Хейніш. — Чиї?»

Обергрупенфюрер довгими кроками міряв кабінет. Палив сигарету. Мовчав, певно, збираючись з думками. Хейніш принишк у кріслі, пильно стежачи за змінами виразу довгастого, посіченого дуельними шрамами обличчя шефа.

— Добре влаштувалися? — нарешті запитав Кальтенбруннер.

— Усе гаразд, пане обергрупенфюрер! — Хейніш підхопився на ноги.

— Не метушіться. Сидіть.

— Слухаюсь!

— Мені доповіли: ви привезли даму.

«Це той прилизаний покидьок з приймальні», — зазначив подумки штандартенфюрер.

— Хто вона? — запитав шеф.

— Шарфюрер Крістіна Бергер. Перекладачка. З фольксдойче.

— Які мови?

— Німецька, російська, українська.

— Для Кавказу — доцільно. Навіщо вона вам тут?

— Взагалі-то потреба в її праці відпала…

— Чому ж привезли?

— Власне, це послуга. Вона вагітна. Я привіз фрейлейн до матері її нареченого. Він загинув. Уже все влаштовано.

— Докладніше. З прізвищами.

— Влітку минулого року до нас прибув кореспондент з відомства пана доктора Геббельса гауптман Адольф Шеєр. Фах — історик. Мета — створення книги на тему «Завоювання Індії на Кавказі». Свої обов’язки виконував сумлінно, ризикував, неоднораз виїздив на передові позиції фронту, брав участь у збройних сутичках. Нагороджений медаллю «За військові заслуги». У жовтні минулого року загинув під час бойового вильоту, в якому взяв участь із власної ініціативи.

— З ним — ясно. Вона?

— Перевірена мною особисто. Сирота: батьки репресовані більшовиками. З Шеєром у неї виникло взаємне кохання. Шлюб збиралися взяти тут, у Берліні. В районі Шарлоттенбург живе фрау Патріція Шеєр: маги Адольфа, удова загиблого в перші дні війни під Брестом піхотного полковника Теодора Шеєра. У фрау Шеєр поселено фрейлейн Бергер.