Блакитна лінія - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 23

«Серед таксистів міста до війни було дуже багато росіян. їх і зараз чимало, далеко не всі емігранти зрадили свою колишню батьківщину й поволоклися в «похід на Схід». Навіть Денікін закликав не підтримувати німців, за його словами, одвічних ворогів росіян. Він мотивував це тим, що коли Червона Армія розтрощила добірну білу гвардію, то німців поб’є й поготів… Росіяни, мовляв, німаків завжди били! Зараз таксисти з росіян навіть починають переважати: кількість машин зменшується, німців женуть на фронт, «унтерменші» слугують «панам». Врахуйте: всі вони пройшли крізь сито таємної поліції.

Зрозуміло, не кожен зголосився стати таємним агентом, але з усіх взято письмове зобов’язання негайно доповідати про підозрілих пасажирів і нелояльні розмови».

Цей ніби не схожий на агента. Бач, як спритно «закрутив» про драп від Сталінграда до Берліна. Навіть час на цю процедуру вділив — рік. Більше не обіцяє, і не причепишся до нього: розповідав про власну долю, його запитали — він відповів. І все! Проте обережність ніколи не завадить. Сказав повчально:

— Вермахт звершить те, чого не спромоглась біла гвардія росіян!

Тим часом виїхали на фешенебельну вулицю Унтер ден Лінден. Дзеркальні вітрини сяяли. А за ними — чого тільки не було! Розкішні торти, білі паляниці, качки й кури в блискучому целофані, кілька товстенних ковбас, кавалки свіжого рожевого м’яса…

— Майн гот! — у захопленні вигукнув лейтенант, дивлячись на цей воістину фантастичний достаток. — Навіщо я волік із собою свою скромну фронтову пайку? Ет, наслухався маловірів…

— Ви давно не були в Берліні? — тепер запитав водій. Після своєї згадки про Царицин він, всупереч похмурому змісту своїх спогадів, помітно повеселішав.

— З вересня сорок першого. А що?

— Усі ці розкоші виготовлені з пап’є-маше, — зловтішно повідомив водій і тут же почав заповзято вихваляти: — Робота унікальна, можна сказати — ювелірна. Досягнуто нечуваних зорових ефектів! Усе — як справжнє! А який чудовий лак. Які фарби. Німецькі хіміки досягли видатного успіху — лак і фарби не тьмяніють.

— Чудово! — оцінив його високолояльну хвалу пасажир.

Водій знову спохмурнів і замовк: навіщо даремно плескати язиком, коли його езопівські кпини не до тями цьому німецькому недоумку?

Поблизу парку Тіргартен, новоприбулий розрахувався з таксистом, відрахувавши точно до пфеніга, скільки той запросив. Німець додає до платі лише за якусь особливу послугу. А тут? Навіть адресу «веселих жінок» не запропонував. Альбому ж із фото своєї спокусливої клієнтури і поготів. Одне слово — нахаба!

Від Тіргартена можна було дістатися в будь-який район міста. Звідси фронтовик мусив рухатись за маршрутом, складеним у Москві. Він скористався двома автобусами, поки проминув Шарлоттенбургшосе, Берлінерштрассе і Бісмаркдам. Нарешті, вже пішки, вийшов на вузьку нелюдну вулицю і зупинився перед входом до садиби, що ховалася за могутньою, мов фортечною, високою стіною.

Натиснув кнопку електродзвінка.

Ледь помітну хвіріку в мурі, куту мідними бляхами й помережану вздовж та впоперек залізними смугами, відчинила дебела, дуже показна молода жінка.

— Ви до кого?

Її — стегнисту й пишногруду — робили ще дебелішою простора блуза з негнучкого «хольцштофу» — «дерев’яної тканини» — і немов жерстяний фартух, либонь, теж із якогось новоявленого ерзацу. Оголені руки по лікті були червоно розпарені. Певно, щойно відірвалася од прання. Вмить упізнав її з орієнтовних прикмет — служниця Барбара обслуговує родину Шеєрів у ранкові години, до полудня.

Розділ тринадцятий

«МЕНЕ УПОВНОВАЖЕНО ПОВІДОМИТИ…»

— Я вас ніколи не бачила, — нерішуче мовила Барбара.

— А що вас бентежить?

— Не знаю, що повідомити фрау.

— А, то фрау Шеєр удома? Я до неї. Можете сказати: прибув Отто Шульц, фронтовий друг Адольфа.

— Зачекайте, я зараз…

Отто Шульц докірливо мовив:

— Отут на вулиці? Така чарівна фрейлейн і така нечемна до фронтового офіцера… Як вас звати, щоб я хоч знав, хто це виявив до героїчного вермахту таку нечувану неповагу?

Служниця зашарілася, сховала руки під фартух — на неї подіяли і комплімент, і ляк.

— Вибачте, пане офіцер. Ви просто мене недослухали. Я прошу вас зачекати внизу, у вітальні. Чому ви подумали, що на вулиці?.. А звуть мене Барбарою.

— Дякую, фрейлейн Барбаро! І вибачаюсь за свої поспішні висновки. А все — фронт! Ми там грубішаємо, цивільне життя з його нормами для нас — мов примара.

Він підхопив чемодан з валізкою і переступив кордон «приватної фортеці». Барбара зачинила браму на величезний ключ та ще й на залізний засув. Тепер до садиби можна було увійти лише з допомогою облогового тарана.

«Мій дім — моя фортеця». У сучасних англійців — це лише прислів’я з минулих часів. У німців — споконвічний спосіб життя, що неухильно зберігався без змін.

У холі Отто Шульца відразу огорнули пахощі, які він забув від початку війни. Оті специфічні, ледь вловимі молочно-солодкі пахощі, що враз безпомилково промовляють: у домі — немовля.

Отто Шульц захвилювався, радісне збудження охопило його. Оце новина для підполковника! Ну, Костянтине Васильовичу, за цю видатну вістину з вас таки належить! І добряче… Цікаво: син чи донька? Зараз про все дізнаємося…

Згори широкими дерев’яними сходами зійшла літня жінка. Холодно поглянула на незнайомого офіцера:

— Ви до мене?

— Радий вітати вас, фрау Шеєр! Я вас одразу впізнав — Адольф так багато оповідав про вас.

— На нього це не схоже, — незворушно зауважила вона.

Ясно давала зрозуміти: ваш візит — зайвий. Отто Шульц не губився:

— Ми всі мало цінуємо те, що маємо повсякдень і повсякчас. Але все, що лишаємо удома, несемо в пам’яті і серцях, як найцінніший скарб.

Він різко змінив тему:

— Власне, я виконую волю Адольфа. Він казав мені, якщо трапиться побувати у Берліні, обов’язково завітати до вас. Мовляв, зустрінуть привітно і гостинно.

Фрау Шеєр ще більше спохмурніла.

Лейтенант поспішив заспокоїти її:

— На жаль, я тут тільки проїздом — транзит із пересадкою в Берліні. — Він поглянув на годинник: — Через три з чвертю години я мушу повернутися на вокзал.

Нагорі майнула ще одна жіноча постать — легка, зграбна, рухлива.

— Фрейлейн Бергер! — радісно заволав бравий фронтовик. — Чи впізнаєте старого друзяку Отто Шульца? — одразу повідомив, як його тепер звуть.

— Отто, оце сюрприз! — Такий знайомий і зараз непідробно схвильований голос. — Неймовірно, ви і — тут! Якими вітрами!

— Вітри дмуть зі сходу!

Крістіна щасливо засміялася.

Вона вже була перед ним — молода, гарна, уся якась світлоосяйна. А він не вгавав:

— Ось навідався: дали відпустку. Вперше за всі роки війни.

— Надовго до нас?

Він знову поглянув на годинник:

— На жаль, лише на три години і вже сім хвилин. Як плине час!

— Так мало…

— Що поробиш? Але дозвольте передусім побажати найліпшого здоров’я і життєвого щастя вашій дитині.

— Хто вам сказав про це, Отто?

— Повітря! У цьому домі пахне малюком… Син чи донька?

Відповіла фрау Шеєр, поважно й дещо врочисто:

— У родині Шеєрів одвіку народжуються тільки сини.

— Яке ім’я дали?

Тепер відповіла Крістіна, наслідуючи поважну інтонацію фрау:

— У родині Шеєрів новонароджений одвіку прибирає тільки ім’я діда.

— Виходить — Теодор, — продемонстрував свою неабияку обізнаність Отто Шульц. — Чудова традиція! А як називаєте пестливо?

— Тедді.

— Хоч поява Тедді для мене й несподіванка, — мовив Шульц, — дарунки — при мені.

Він відімкнув чемодан і почав викладати на журнальний столик одне за одним: добрячий шмат товстенного сала, важкі кружальця домашньої ковбаси у смальці, здоровезну, білу, запашну хлібину, в’язанку соковитої цибулі, пучечки часнику — типові «дари Східного фронту». Само собою — великі консервні бляшанки.