Блакитна лінія - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 11

Ніхто не затупцював на місці й не закляк перед якоюсь з магазинних вітрин. Підозрілих машин також не встежила. Взагалі на всій вулиці — жодного нерухомого авто. «Хвоста» теж не видно. Нема? Можливо. Та не слід поспішати з висновками — шлях у неї ще чималий, стане, щоб кілька разів уважно «перевіритись».

Відчувала втому. Вагітність забрала в неї легкість ходи, змушувала рухатись перевальцем. А треба ще йти і йти…

«Нічого, витримаю, — втішала себе, — не кожного ж дня…»

Куцим сквериком Крістіна вийшла на зупинку електрички неподалік від «Олімпія-стадіону» і, як було умовлено, сіла в другий вагон з кінця електропоїзда. Чому необхідно сісти саме в цей? Невже хтось її «страхує», йде слідом назирці? Мусила б помітити, але нічого підозрілого, у вагон, до того ж майже порожній — робочий час — вона увійшла одна. Зійшла теж сама на станції «Боллевуе». Тут звернула праворуч, і враз — велетенський парк Тіргартен.

Фрейлейн Бергер поглянула на годинник. Шістнадцять годин двадцять вісім хвилин. Вона не запізнюється, дотримується часу, який сама відвела на маршрут.

Лишилося мало: вийти на міст через Шпреє і з нього рухатися по Паульштрассе до першої рекламної тумби. На цій циліндричній споруді слід відшукати умовний знак — трикутник, накреслений білим грифелем або крейдою. Якщо трикутника нема, слід одразу повертатися додому. А за тиждень, того ж дня і часу, знову йти на побачення з рекламною тумбою… Таке вже трапилося. Минулого разу тумба зустріла її байдуже, без крейдяної оздоби, хоч Крістіна обнишпорила її очима з усіх боків.

Тепер навіть зраділа, коли побачила три риски крейдою на вільному від рекламних аркушів місці.

Фрейлейн Бергер вийняла з кишені крейду, і до першого трикутника додався другий. Вийшов ромб. Це означало: «хвоста» вона не помітила й готова до особистої зустрічі. Тепер слід відсмикнути на сумці «блискавку», щоб видно було яблука, і неспішно простувати собі уперед по вулиці Пауля. Хтось її наздожене. Цікаво — хто?

От чи все зроблено, як належить? Так, у лівій руці — сумка з яблуками, в правій — недбало згорнута біла хустина…

— Фрау зняла хустину? Вітри дмуть зі сходу. Вони холодні. Чи ви бажаєте застудитися вдвох? — почула вона чоловічий голос, що турботливо натякав на її вагітність.

«Вітри дмуть зі сходу» — це пароль.

Крістіна озирнулася. На неї привітно поглядав непоказний офіцер з личками й знаками лейтенанта інженерних військ.

Тепер її черга сказати пароль у відповідь.

— Дякую за увагу! — Вона чарівно всміхнулася. — Сьогодні мінлива погода. Вітри дмуть із заходу теж. А вони тепліші… Проте ви, безумовно, маєте рацію. Не варто ризикувати — одягну хустину.

— О! Такій слухняній фрау служити б в армії.

— Чи не потримаєте мою сумку?

— Охоче.

— Знаєте, — мовила жартівливо, — досі не навчилася зав’язувати хустку однією рукою. — І швидко додала: — Шифровка в сумці, внутрішня кишенька…

Люди обминали їх, не звертаючи ніякої уваги.

— Чудові яблука! — Він вийняв одне, друге. Шифровка немов розтанула в його долоні. — Лютий, а яблучка ніби вчора зірвані. — Він поклав червонобокі плоди на місце й засмикнув на сумці «блискавку».

— Ну, от і все! — мовила Крістіна, пов’язавши на голові хустку.

Навколо них зовсім спорожніло.

Лейтенант притишив голос, проте кожне слово промовляв виразно:

— Матимете власний передавач. До того часу зв’язок з Центром триматимете через мене. Наступна зустріч — у районі Вільмерсдорф, біля «Мисливського замку». Перший четвер березня, в цей же час. Маршрут: електропоїздом — до зупинки «Шмаргендорф», звідти на метро — до станції «Далемдорф», далі пішки — по вулиці Кенігін-Луїзе до «Мисливського замку». Запам’ятали?

— Так. «Шмаргендорф», «Далемдорф», Кенігін-Луїзе, «Мисливський замок». Перший четвер березня. Час — без змін.

Мовив співчутливо:

— Це буде ваша остання така далека подорож. Там я познайомлю вас із своїм зв’язковим. Надалі передаватимете мені шифровки через нього.

— Навіщо вам ці ускладнення?

В голосі лейтенанта бриніло неудаване співчуття, коли він пояснив:

— Я помітив: вам важко мандрувати. З кожним днем буде все важче. Вам зараз потрібен спокій і медичний нагляд. Тому наступна наша зустріч буде останньою.

Хіба вони могли цієї миті передбачити, що оця їхня перша зустріч і є останньою?

Тим часом лейтенант завершував давати свої настанови:

— Мій зв’язковий зустрічатиметься з вами під час ваших прогулянок поблизу будинку. Конкретно про час і черговість контактів домовитеся з ним особисто. Оце все. Повертаючись додому, вже не петляйте. Сідайте на прямий автобус. Щиро бажаю вам усього найкращого. Маю честь!

Він козирнув затягнутою в шкіряну рукавичку рукою і пішов від неї геть, не озираючись.

Тільки їдучи додому, фрейлейн Бергер похопилася: який же він із себе, її новий товариш по зброї?

Розділ шостий

ВИПАДОК, ЯКИЙ НІХТО НЕ ПЛАНУВАВ

Лейтенант у формі інженерних військ, під гострим носом якого руділи вусики «під фюрера», вийшов з електрички на зупинці «Вайдманшлустерштрассе» і вже за хвилину опинився на цій людній у вечірню пору вулиці. Наближався час радіозв’язку з Центром, де в обумовлену пору чекали шифровок з підписом «Меркурій».

Радистка з псевдонімом Пенелопа мешкала неподалік. Меркурію залишалося проминути невеличкий старезний цвинтар, піднятися на залізничний міст, пройти короткий провулок і опинитися на в міру пожвавленій вулиці Кетеллерштрассе. Тут, в одному з приватних будиночків, цифровими знаками мережила Пенелопа своє прядиво шифровок.

Почав накрапати дощ. Попри це людей на вулицях більшало, як і завжди у вечірні години. Прямуючи до Пенелопи, Меркурій час від часу «перевірявся». Скоріше — за звичкою, аніж за потребою. Нічого підозрілого не запримітив.

«Вітри зі сходу» принесли на обумовлену зустріч чарівну жінку, досі — зовсім не відому йому. Вагітну.

«Їй — важче, — думав Меркурій. — Шкода, що я не знав про її вагітність. Треба було зустрітися з нею раніше, щоб вона не мандрувала по Берліну так далеко. Але ж справи, про які знаєш, завжди здаються важливішими, ніж ті, про які нічого до пуття не відомо…»

Ось він і за адресою — Кетеллерштрассе, 110.

Коли Меркурій завертав на асфальтовану доріжку, що вела до «мисливського» будиночка, його проминула пригорблена під дощем фігура в непромокальному, хрусткому плащі з високо піднятим коміром і в низько насунутому на лоба капелюсі. У Меркурія ще майнула думка, що і йому в таку негоду варто було б одягти плащ. Так, це не завадило б: шинель добряче всотувала вологу і швидко важчала набрякаючи.

Між тим людина в плащі, не змінюючи темпу ходи, втесалася у вечірній людський потік і лише тоді пильно простежила, як за Меркурієм зачинилися двері. Потому хутко кинулася до найближчого телефону-автомата.

Тисяча чортів! Не працює!

Звісно, телефони є в кафе, крамницях і аптеках, що тулилися в напівпідвальних поверхах, і в будинках на Кетеллерштрассе, але завітати в котрийсь із них значило на якийсь час випустити з ока вхід до «мисливського» котеджу. Цього людина в плащі не могла собі дозволити. Адже це все одно, що знайти на вулиці лотерейний квиток з головним виграшем і розпочати шукати його власника, щоб повернути. Примхлива фортуна всміхається один раз. Де гарантія, що, коли ти зачиниш за собою двері пивної, тієї ж миті не відчиняться двері, за якими зник лейтенант! І несподівана «здобич» зникне. Можливо, назавжди — діло таке…

Що ж вдіяти?

А діяти необхідно хутко!

Головне, щоб «лейтенант» не вийшов передчасно… Чи, може, він там мешкає? Не схоже, бо жити в такому помешканні — дорого…

І тоді він вирішив зупинити першу-ліпшу машину з військовими. Мав на це право. Це був єдиний розумний вихід. Російський шпигун, а людина в плащі сумнівів щодо цього не мала, повинен бути затриманим будь-що, ціною будь-яких зусиль.