Сплячий лелека - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 30

— Ви маєте на увазі росіян? — задумливо запитала Крістіна.

— Слов’янські народи — лише початок, джерело, яке швидко вичерпається.

— Чому?

— Територія до Уралу підлягає обезлюдненню. Росія як геополітичне поняття зникне з карти світу.

— Звідки ж візьмуться раби?

— О! Дивіться, фрейлейн, у перспективу. Уся Азія стане нашою гігантською резервацією! Враховуючи тваринну здатність азіатів інтенсивно розплоджуватись, ми матимемо воістину невичерпне джерело робочої сили. Дешевої, бо росіяни — ненажери, азіатові ж досить на день жменьки рису, який з успіхом замінять наші поживні, хімічні ерзаци. Азія поряд! Ми підійшли до неї впритул! Вона чекає німецького господаря за останнім природним бар’єром — гірським Кавказьким пасмом.

Просторікування Хейніша, його холодна відвертість, несподівана певність у досяжності стратегічної мети «Едельвейса», що, здавалося б, остаточно зів’яв на всіх оперативних картах, спантеличили Крістіну. Вона не розуміла оберштурмбанфюрера, який завжди вирізнявся тверезим розумом і реальними оцінками. Запаморочення не було йому властиве. І раптом… Адже німці задкували, і час було відкинути ілюзорні думки про «завоювання Індії на Кавказі». Про це свідчили невтішні для німців щоденні зведення з фронтів.

З першого дня Нового року Північна група військ Закавказького фронту перейшла в другий за останні місяці рішучий наступ.

Війська фон Клейста відкочувалися, залишаючи оборонні рубежі з назвами — Моздок, Малгобек, Нальчик, Прохолодне, Кисловодськ, П’ятигорськ, Мінеральні Води… Стрімкий розвиток подій руйнував сподівання втриматись і в Ставрополі, про що нагадувала поки що далека від міста, але вже чутна для вуха безугавна фронтова канонада.

Не краще для німців було й на півночі, де Червона Армія зупинила, а потім розгромила танкове угрупування Манштейна, яке йшло на деблокацію оточеної в Сталінграді армії Паулюса. Для будь-якого штабіста карта воєнних дій недвозначно промовляла: 1-й армії фон Клейста реально загрожує оточення в передгір’ях Кавказу. І цей уявлений в штабних головах велетенський «котел» уже породив промовисте визначення: «Супер-Сталінград».

Звідки ж у Хейніша цей холодний спокій? На чому він базується? Чи він знає щось таке, про що тут ще не відає ніхто? Цілком можливо — він щойно прибув з Берліна, де події в Сталінграді і на Кавказі, безумовно, перебували в центрі уваги.

Це її непокоїло так, що вона, попри власне правило не цікавитися прямо нічим, що не стосувалося її службових обов’язків, наважилася запитати:

— Я не розумію вас, пане оберштурмбанфюрер. Хіба радіо невірно інформує про… як це… а, от пригадала — про скорочення лінії фронту?

— Влучне визначення — «скорочення»! — одразу пожвавішав Хейніш. Він був зовсім не проти того, щоб похизуватися перед гарною жінкою в ролі стратега, бодай кабінетного. — Я охоче поясню вам його тактичну суть Але спершу скажіть, що обумовило ваше запитання?

— Мені здалось, що ви кажете про наступ на Кавказі, а фронтові зведення…

— Ясно! — зупинив її Хейніш. — Ви знайшли невідповідність між моїми словами і фактами. Так?

— Вибачайте, але я дійсно так подумала…

— Нема чого вибачатися, — поблажливо мовив Хейніш. — Тут деякі штабні голови втратили здоровий глузд, то що казати про вашу хоч і гарненьку, але необізнану в стратегічних тонкощах голівку?

— Це правда, пане Хейніш…

— Знаю! І розумію вашу тривогу, яку одразу ж назву недоречною.

— Але чому, пане оберштурмбанфюрер?

— Зараз поясню. Врахуйте, фрейлейн, я міг би обмежитись простим нагадуванням, що на обох вершинах сивоглавого Ельбрусу майорять переможні прапори рейху, символи операції «Едельвейс».

— О! Як це поетично звучить.

— Суть не в поетичності, — відхилив комплімент Хейніш, хоч він був йому приємний. — Суть у слові «скорочення» і тих наслідках, які воно обумовлює. Але чи буде це для вас цікаво?

— Що ви, пане Хейніш! Вас слухати — для мене насолода. У вас дуже тонкий розум (не прийміть це за лестощі!), і я давно переконалася, що ваші судження незрівнянно глибші, ніж ті, що мені доводиться чути від інших…

— Ну, коли так, — задоволено хитнув головою Хейніш, — тоді прошу трохи уваги. Маємо три вихідні пункти. Перший: несподіваний наступ росіян, що перекреслив наші плани зимової кампанії. Другий: нам потрібен час на реорганізацію фронтів. Третій: цей необхідний час нам забезпечує армія Паулюса, що за наказом фюрера героїчно борониться в оточеній «фортеці Сталінград». Розумієте? Поки існує в тилу росіян могутня армія Паулюса, вони не можуть свій тактичний успіх обернути в стратегічний. Небезпечно! — Хейніш підняв палець. — Якщо вони підуть у наступ, Паулюс може вдарити з тилу! Вам зрозуміла тепер жертовність солдатів Паулюса? Вони кладуть голови на олтар нашої остаточної перемоги. Як звелів наш фюрер!

— Хайль! — у запалі вигукнула Крістіна.

Це надихнуло Хейніша на більше:

— Хайль! А тепер повернемося до визначення «скорочення лінії фронту». Що воно дає? Збиває в один кулак всю 1-у армію. Ми відступаємо, планомірно руйнуючи залізничні колії. Не лишаємо цілим жодного моста. Це створює для ворога все більші труднощі: піхота йде вперед, тилові частини відстають. Виникають перебої в боєпостачанні, не вистачає харчування. Поступово ми змусимо російську піхоту, якщо вона й надалі наступатиме, лишитися без танків та артилерії. Ми маємо перевагу в повітрі. Що лишається у ворога? Тільки кіннота, що в сучасних умовах війни не має вирішального значення, — надто вразлива для новітньої зброї. Висновок: наступ росіян виснажиться сам собою.

Хейніш приязно нахилився до Крістіни. Він сам захопився картиною, яку змалював:

— Ми знову зберемо півмільйонну армію фон Клейста в броньований таран, який влітку проломить кавказький мур. Ми не йдемо з Кавказу. Ми збираємо сили на новому рубежі, що буде плацдармом для наступу. Там, на тому рубежі, — Хейніш змахнув рукою в напрямку кудись на захід, — уже почато спорудження могутньої, глибокоешелонованої позиції. Там ми нагостримо наш нищівний німецький меч. З більшовизмом на Кавказі буде покінчено назавжди!

— Ви мене по-батьківськи заспокоїли, — скромно мовила Крістіна. — Я щиро вдячна вам! Тепер мене не злякають ніякі базікання панікерів. Я знаю: перемога буде за нами.

А сама уся напружилася, уже подумки вкладаючи почуте в короткі, позбавлені емоцій рядки шифровки:

«Німці не мають наміру залишити передгір’я Кавказу. Щоб зупинити наступ, почали спорудження глибокоешелонованої оборонної позиції. Місцезнаходження її не знаю. Звідти планують розпочати влітку новий наступ на Кавказ».

Звісно, навіть у рідкісну хвилину невластивої йому відвертості Хейніш виклав далеко не все, про що дізнався в Берліні.

Він і натяком не прохопився, що в ніч на 29 грудня генштаб визначив їхню долю: групи армій «А» і «Дон» відвести далеко назад і об’єднати під командуванням генерал-фельдмаршала Манштейна. Вони реорганізовувалися в групу армій «Південь». Розіслана наступного ранку директива фюрера пояснювала задум: «Моїм прагненням наперед, як і раніше, лишається утримати 6-ту армію в її фортеці і створити передумови для визволення. Разом з тим необхідно уникнути нового «котла» в зв’язку з відступом союзних військ, або відходом наших слабких сил, чи в результаті створеної на окремих ділянках великої переваги противника. Окрім того, необхідно шляхом рухливого ведення бойових дій в окремих місцях вирвати у росіян ініціативу і знову забезпечити перевагу німецького керівництва».

У світлі цих завдань велика роль відводилась розвідці, і тому Хейніша не здивувало, коли обергрупенфюрер Кальтенбруннер повідомив про його нове призначення до центру підготовки і закиду агентів «Цепеліна» у глибокі тили Радянського Союзу, зокрема на Кавказ. Сюди він прибув лише для того, щоб залагодити необхідні справи і передати очолювану ним групу своєму наступнику. І ще у нього викликала задоволення думка, що до берлінського-підготовчого центру «Цепеліна» він з’явиться не з порожніми руками, а з добрим особистим багажем — досьє на чотирьох вишколених агентів, яких залишає в тилу росіян. Хто вони і що вони, під якими личинами діятимуть, явки і паролі знатиме лише він, і більше ніхто. Він ретельно готував їх разом з Кеслером, а слідчий, можна сказати, вчасно зник. Звістку про його загибель Хейніш зустрів з спокійною байдужістю: смерть Кеслера його цілком влаштовувала. І зараз, походжаючи у задумі по кабінету, він раз у раз втішно позирав на сейф, де зберігалася його віднині особиста власність — дані про кількох агентів.