Сплячий лелека - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 28

— Ви мене лякаєте, Віллі,— завагався Кеслер, що уникав будь-яких мандрів наодинці.— Не знаю, на що й наважитись… Невже це справді…

Але Майєр знав, як переконати недовірливого і обережного слідчого.

— Йдеться про вашу кар’єру, Кеслере! — притишив він голос.

— Та що, зрештою, сталося? — захвилювався Кеслер.

— Це не телефонна розмова!

— Добре! Іду.

— Ще раз попереджаю: без водія. Інакше я не гарантую…

— Гаразд… Сідаю за кермо сам!

— Я вас чекатиму на шляху. Пильнуйте! Він поклав трубку і вийшов з кімнати.

— Поговорили? — запитав черговий.

— Так, — відповів Майєр. — Усе гаразд! Дякую за послугу.

— Ет, дрібниці…

Майєр гнав мотоцикл на повну швидкість. Ще їдучи до штабу «Кюнсберг», він обрав зручне місце для цієї зустрічі — той шмат шляху, що губився у невеличкому, але досить густому гайку. Місце було зручне ще й тим, що там від шосе звертала грунтова дорога в напрямку залізничної колії, вздовж якої теж було прокладено автомобільний шлях до Ставрополя. Необхідно забезпечити алібі…

Прибув на місце вчасно. Вийняв з-під сидіння протитанкову гранату і толові патрони. Зв’язав їх мотузкою і приєднав до запалу бікфордів шнур. Поклав на сидіння і прикрив кашкетом. Вийняв з кобури пістолет і переклав до кишені шинелі. Став край шляху, чекаючи на машину Кеслера.

Невдовзі вона з’явилася. Кеслер побачив Майєра і загальмував. Відчинив дверцята і стурбовано запитав:

— То що трапилось?

Це були його останні слова.

Хрупнула скроня від удару рукояті пістолета. Тіло Кеслера важко завалилося. Майєр миттю витяг з кишені його шкіряного плаща невеличку в’язанку ключів. Один був масивний, з хитромудрими зубцями. Від сейфа!

Підняв капот машини, поклав вибухівку під бачок з пальним і запалив бікфордів шнур. Злетів на мотоцикл і дав повний газ, звертаючи на путівець, що вів до залізниці. Крізь дерева ще встиг побачити, як потужний вибух розметав машину слідчого.

На контрольно-пропускному пункті польової жандармерії, що був при в’їзді до Ставрополя, його зупинили, перевірили документи. Жандарм акуратно зробив відповідний запис до журналу чергувань. Маршрут, яким він повертався від Краллерта, був зафіксований документально. Отже, їдучи до Ставрополя вздовж залізничної колії, він ніяк не міг зустрітися з уже покійним Кеслером… Що йому й було потрібно.

Вилучення з сейфа небезпечної для фрейлейн Бергер папки вже не становило труднощів. Спалив її у грубці без зайвих роздумів.

Діло зроблено: нема ні Кеслера, ані паперів! Ось тільки ключі… Викинути? Але їх шукатимуть. До того ж усі знали, що Кеслер ключі завжди тримав при собі. Якщо безслідно зникнуть, це викличе небажані роздуми… Як бути?

У цей час задзвонив телефон. Віллі підняв трубку.

— Слухаю.

— Пане Майєр? — Він упізнав жирний голос зондерфюрера.

— Так, це я, пане Краллерт.

— Чи не зустріли ви у дорозі Кеслера?

— Хіба він не у вас? На місці його нема.

— Ви не відповіли на запитання.

— Я не бачив пана Кеслера з самого ранку, — спокійно проказав Майєр. — На зворотному шляху нікого не зустрічав.

— Отже, і вас ніхто не бачив?

— Чому ж? Мене зупиняла польова жандармерія на КП. Це зафіксовано!

— Ви яким шляхом поверталися?

— Вздовж залізничної колії — шлях гірший, але від стань менша.

— Чудово!

— Дозвольте запитати, пане зондерфюрер.

— Прошу.

— Чому вас раптом зацікавив мій маршрут?

— Кеслер загинув! — з притиском мовив Краллерт. — Обставини неясні…

— Тобто як? — схвильовано запитав Майєр.

— Вибух на шляху.

— На шляху?..

— Так, бандитська міна або небесний дарунок «швейної машинки»[16]…

— Негайно виїжджаю на місце події!

— Так, це не зайве… Там і зустрінемося. Передусім Віллі зайшов до обер-лейтенанта Рейніке.

Без стуку. Щоб підкреслити своє хвилювання.

— Збирайтеся, Франце! — гукнув ще з порога.

— Що трапилося, Віллі? На вас лиця нема!

— Кеслера вбито!

— Як? Адже він щойно…

— Їдьмо!

— Я зараз! — заметушився Рейніке. — Одна мить! — Він уже натягав шкірянку.

— Хто поведе мотоцикл, ви чи я?

— Байдуже…

— Тоді поведу я, — сказав Майєр. — Сподіваюсь, ви за ніч накаталися.

— Це точно!

Біля місця події обабіч шляху стояли дві штабні машини зондеркоманди «Кюнсберг» і три мотоколяски з кулеметами. Солдати-мотоциклісти купчилися осторонь, палили цигарки. Офіцери трималися навколо пана Краллерта. Тільки військовий з позначками лікаря в петлицях порпався біля спотвореного вибухом трупа Кеслера.

Краллерт побачив новоприбулих і відокремився від гурту.

— Пане Майєр, — мовив він, — прошу вас на кілька слів.

— Одну хвилинку, пане зондерфюрер, — сказав Майєр, злізаючи з тряского мотоцикла, і — до Рейніке: — Обер-лейтенанте, складіть докладний звіт на ім’я оберштурмбанфюрера Хейніша. Офіцери зондеркоманди допоможуть.

— Слухаюсь! — вмить спалахнув ревний Франц.

— Я До ваших послуг, пане зондерфюрер!

— Давайте трохи відійдемо вбік від цього смороду, — запропонував Краллерт.

— Охоче, пане зондерфюрер.

Майєр розумів, що Краллерт хоче йому сказати щось таке, чого не хотів би, щоб чули інші… Він не помилився.

— Хочу з вами приватно порадитись, — одразу почав Краллерт. — Як на вашу думку, чи варто згадувати нашу ранкову зустріч? Адже покійник виїхав за моїм проханням. Спливуть і ваші свідчення проти нього. Зрозумійте мене вірно: у декого… гм… з нелояльних, скажемо так… можуть виникнути абсолютно безглузді припущення, а то й злісні інсинуації. А ви, пане Майєр, як я з приємністю переконався, людина з головою. Що скажете?

Майєр відповів з дипломатичною обережністю:

— У стародавніх римлян був непоганий на такі випадки принцип: про покійних згадувати добре або не казати нічого.

— Чудово! Розумні люди — ці стародавні греки, — похвально похитав головою Краллерт.

— Римляни…

— Байдуже хто — головне розумні: герою — похвала, нікчемі — мовчання. І нам зараз теж не варто нехтувати цим мудрим принципом…

— Цілком поділяю вашу думку, пане зондерфюрер! Тим більше, що справа втратила будь-який практичний сенс.

— Слушно!

— Пане зондерфюрер! — долинув до них схвильований голос. — Погляньте, що знайдено!

— Що там іще? — невдоволено озвався Краллерт.

— Золото! — почули вичерпне пояснення.

— Золото? — Краллерт враз прискорив кроки.

Це магічне слово потягло всіх до машини. Настав зручний момент, щоб зронити серед уламків ключі Ке-слера, і Майєр негайно ним скористався.

Але золото було не в машині. Свій скарб небіжчик носив на собі. Усі присутні, в тому числі й солдати, вже скупчилися навколо покійного, вдивляючись в безцінне намисто із давніх монет. Лікар розстебнув обгорілий мундир Кеслера, а у нього на шийному гайтані… «Ідіот!»— певно, не один подумав про недоумка-лікаря, який замість нишком поцупити цей скарб — на нього ж ніхто й не дивився! — зчинив галас: «Золото, золото!..» Тепер скарб не дістанеться нікому. Тільки й лишається, що кинути на нього останній погляд.

— Звідки ж це у нього? — з професійною жадібністю промимрив обізнаний на цінностях Краллерт.

— Здається, я знаю! — твердо мовив Майєр.

— Цікаво, — звів на нього очі Краллерт.

— Позавчора вночі у себе дома був убитий фольксдойче, перекладач місцевої газети. Він мав це намисто. Це його власність!

— Як же воно опинилося у Кеслера? Невже привласнив, не здав представникові рейхсбанку, як належить?

— Річ у тім, що під час обшуку на місці злочину намиста не було.

— Хто веде слідство?

— Уже — вів… Пан Кеслер узяв слідство на себе, хоч злочин мав чисто кримінальний характер — з метою вульгарного пограбування.

— Чому ж не втрутилася поліція?

— Пан Кеслер відкинув факт існування намиста і кваліфікував злочин як політичне вбивство, як чергову терористичну акцію місцевих бандитів.