Сплячий лелека - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 18

Здавалося б, дійшовши логічного висновку, якого сягали ще античні мудреці, що розум і кохання — вороги, наш задуманий мислитель міг би і заспокоїтися. Проте він спробував ще визначити кохання через мірило краси. Не знав, що нікому в світі цього не вдалося, що завжди замість визначення виникала описова характеристика або скульптурне чи живописне відтворення.

І він побачив ту, яка й кликала його думки. Ось вона неквапливо проходить перед казино. З чорним собакою на повідку. Рвучко повернувся до хазяїна казино:

— Отже, ми домовились.

— Не сумнівайтесь, пане оберштурмфюрер.

— Ви записали чи покладаєтесь на пам’ять?

— Запевняю, що все буде гаразд! На вищому рівні! Гарантовано.

— Вірю. — Оберштурмфюрер глянув на годинник: — Десь через годину.

— Чекаємо вас, пане, разом з друзями. Будете задоволені.

Офіцер, повагавшись якусь хвилину, додав:

— Можливо, буде присутня дама.

— Розумію…

— Чи можете роздобути квіти?

— Які саме, пане?

— Троянду.

— Цієї пори майже неможливо.

— Ваше «майже» — це мої гроші. Вони у мене є.

— Обов’язково троянду?

— Так. Одну. Червону.

Хазяїн втягнув живіт, випнув груди і випалив:

— Буде виконано!

Оберштурмфюрер рушив до виходу. Він поспішав. Куди? Чи не краще змарнувати коротку годину, чекаючи друзів тут, у затишку, де не сіється сніг з дощем і не хлюпає багнюка?

Фрейлейн Крістіна Бергер вже другий тиждень після одержання радіошифровки виходила на прогулянку з Бітом через кожні два дні. А бажана, така необхідна мить не надходила. Крістіна розуміла, яка небезпека чекала на посланця із-за лінії фронту. Він міг і не дійти…

Раптом хтось, що наздогнав її і пішов поряд, тихо і виразно мовив:

— Спокійно…

Голос був знайомий. Однак фрейлейн лишилася байдужою, навіть не глянула в той бік, ніби нічого й не почула. Зосередилась, мобілізувала увагу.

— Чи не холодно? Можу запропонувати шубку і валянки.

— Валянки не потрібні — маю чобітки на хутрі. А шубку варто подивитися, — спокійно відповіла фрейлейн і аж по тому глянула.

— Мене звуть Отто Лоренц, — з ледь помітною посмішкою мовив гауптман. — Фронтовик. У тилу — на лікуванні після поранення.

Він прочитав у її очах запитання і коротко, сухо відповів:

— Він живий. У Москві.

Крім відповіді на пароль, Крістіна не вимовила жодного слова. Тому, що їй од щасливої звістки раптом забракло повітря. Недарма існує вислів: невимовна радість.

Зате усе, що необхідно було сказати, скоромовкою випалив гауптман Отто Лоренц:

— Побачите перед собою будинок номер сімнадцять. У ньому — прохідний двір. Зайдіть туди. Перші двері ліворуч. Зелені. Другий поверх. Я чекатиму там. Не поспішайте — ви прогулюєтесь. Якщо чомусь не вдасться — завтра увечері, у цьому ж домі.

Сказав і розтанув у мороці.

Оберштурмфюрер стежив за Крістіною з протилежного боку вулиці. Він мав намір підійти до фрейлейн, та його випередив якийсь інший, насунувши кашкета, піднявши комір.

Фрейлейн Крістіну Бергер з собакою і незнайомця раз у раз заслоняли машини.

Оберштурмфюрер, зваживши на дистанцію поміж машинами, на швидкість руху, перебіг на протилежний бік вулиці. На нього вилаявся шофер, чоботи й шинелю забризкало багнюкою.

До нього підкотив мотоцикл похідного патруля. Офіцер мусив показувати документи.

— Необережно, пане оберштурмфюрер, — суворо мовив лейтенант. — У таких випадках ми маємо наказ стріляти без попередження. Вас урятувала есесівська форма. У темряві…

— Усе це зрозуміло, — зупинив лейтенанта оберштурмфюрер. — Не затримуйте мене. Поспішаю на завдання.

— Прошу! — повернув посвідчення лейтенант.

Короткий конфлікт вичерпався. Але незнайомець зник. Фрейлейн йшла тільки з собакою. Ось вона сповільнила кроки, озирнулась і рушила до будинку.

Оберштурмфюрер кинувся навздогін.

Крістіна Бергер увійшла в двір, що був схожий на темний тунель.

Ось і потрібні двері, непримітні в сірій напівтемряві. Придивлялась, чи зелені. Озирнулась — і серце її тривожно застукотіло: у виході на вулицю, в сірому прямокутнику зупинилася чорна постать. В обрисах есесівської форми вона помилитися не могла. Вислідили? Кого? Маркова чи її? Чи просто випадковість? Як би там не було, а її звинуватити нема у чому — вона прогулюється з собакою. Зустріч відбудеться завтра, якщо доля не наготувала нових несподіванок. І вона поволі повернулася від дверей.

— Віллі, це ви? — вихопилось у неї.

— Що ви тут робите? — холодно спитав Майєр.

— Хіба не бачите? — відповіла з іронією. — Віт винюхав для себе привабливу місцинку. — Й ущипливо додала: — Ви теж щось винюхуєте тут?

Віллі Майєр і раніше помічав незвичну радість у її голосі. Це траплялося тільки тоді, коли зі своїх фронтових вояжів повертався гауптман Шеєр. Покійний Шеєр. І та її радість вмерла разом з ним. Кого ж вона зустріла тепер? Не примарилося ж йому…

— Хто з вами був? — запитав глухо.

— Ви про кого?

«Дивується, — відзначив він. — Мила Крістіно, ховатися вам од мене не можна».

— Хто до вас підходив на вулиці? — з гострою недовірою уточнив своє запитання.

— Боже мій! Це схоже на допит, Віллі. Раніше ви поступалися цим правом шефові.

— Не розумію.

— Згадайте нашу першу зустріч. Коли ви повезли мене до Хейніша…

І сама згадала той день, а надто повчальні слова штурмбанфюрера:

«Краса — найособливіша прикмета, що кожному впадає в око, отже, й найнебезпечніша… Мата Харі і загинула через свою красу, бо не мала можливості й кроку ступити без чужого нагляду… А ревнощі невдатних коханців породжують найфантастичніші версії, часом — дуже вірогідні. Вони й призвели красуню до страти…»

Похмура сентенція, але вірна. Вона на межі провалу. Якби на місці Майєра опинився Кеслер… Кеслер! Ще одна небезпека. Як міна з годинниковим механізмом. Коли спрацює — не знати… Вона примусила себе усміхнутись:

— Віллі, невже ревнощі?

— Якби ревнощі, було б добре нам обом, — відповів похмуро. — Мені ви можете сказати! — На слові «можете» наголосив.

— Звісно, можу. Якийсь вуличний залицяльник. На жаль, вони атакують мене щодня. їх навіть Віт не відлякує!.. Признайтеся, Віллі, ви за мною стежили? Чому?

— Ви мені не відповіли. Не відповім і я. — Подумавши, він тихо докинув: — Те, до чого можу додуматись я, ви уже знаєте…

Фрейлейн Бергер похолола: Майєру відомо забагато… І все ж скористалася з двозначності мовленого:

— Повірте, Віллі, окрім Шеєра, у мене нікого не було і нема. Я кажу вам це лише тому, що дуже ціную ваші щирі дружні почуття до мене. Погодьтеся, я не зобов’язана перед вами звітувати…

— Облишмо! Краще вже мовчати, аніж…

— Я кажу правду!

— Вірю, бо знаю. Але ви кажете не ту правду, яку я хотів би почути.

— Ви про що, Віллі?

— Я ж запропонував: облишмо! А щоб ви заспокоїлись, я вам дещо поясню. Так само правдиво, як це робите ви. Ви пам’ятаєте повітряного аса Густава Готтфріда?

— Ще б пак! Цей гульвіса справляє незабутнє враження…

— Гадаю, тепер не впізнаєте в ньому колишнього безтурботного гульвісу…

— З ним щось трапилося?

— Висновки зробите самі.

— Хіба я його побачу?

— Сподіваюся. Він тут, у Ставрополі, свіжозаморожений в степу під Сталінградом.

— Ой лишенько! І отаке з Густавом…

— Отаке… Сьогодні він влаштовує вечірку і запрошує на неї колишнє наше товариство, у тому числі й вас.

— Вельми вдячна.

— Виконуючи його маленьке доручення, я робив відповідне замовлення у казино. У вікно побачив вас… А ви одразу — стежу, винюхую, допитую… Ех, Крістіно, я до вас з запрошенням на веселу вечірку, а ви до мене — їжачком. Негаразд, фрейлейн!

— Самі винні! — знайшлася Крістіна, вчувши в словах Майєра ледь приховану іронію. — Слід було починати з вечірки, а не із залицяльників. Тепер нарікайте на себе.

— Гаразд, нарікатиму на себе. Вам — жодного докору. Поспішаймо — часу лишилося обмаль.