Сплячий лелека - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 15

— Нарешті.

Так, ця шифровка була для нього перемогою мужності радянської розвідниці над підступами ворога. Ще не читана шифровка ясно промовляла: Студентка жива, Студентка бореться, вона діє…

Матвій Іванович жадібно читав стандартно віддруковані опісля розшифрування рядки.

Студентка повідомляла чимало: стислий опис оборонних споруд на стратегічних напрямках можливих, на її думку, ударів наших військ, координати авіабаз, складів пального, місця переформувань знятих з фронту частин… А головне — Студентка перебазувалася до Ставрополя, що віднедавна почав привертати до себе пильну увагу фронтової розвідки: там зараз зміїлося кубло різних підривно-диверсійних служб. Туди ж у повному складі прибула й група оберштурмбанфюрера Хейніша. З якою метою? Враховуючи, що в Ставрополі аналогічна служба теж існує і потреба у німців дублювати її діяльність навряд чи виникає, то про нові завдання і функції групи Хейніша доцільно було б дізнатися. Щоправда, Студентка висловлювала певне припущення, бо ще не мала жодного факту, щоб засвідчити і обгрунтувати конкретно. Щоденник Мюллера… Про нього казав і Калина. Необхідно передати його через лінію фронту до нас як документ, що викриває звірячу суть «нового порядку». Найдокладніше — про Віллі Майєра…

— Звідки ж у неї рація? — вголос подумав Матвій Іванович.

— Не повідомляє, — сумно відповів майор, наче сам завинив у тому.

— Не інакше, як вдалося дістати закопану. Костянтин Васильович не встиг, та й не мав змоги забезпечити Студентку радіозв’язком. Молодець! Не розгубилася.

— Так точно! — переконано підхопив майор.

— Зробіть вибірку воєнних даних і підготуйте для доповіді командуючому фронтом.

— Уже на машинці.

— Гаразд! Тоді сідайте, і разом про дещо поміркуємо. — А коли майор всівся край столу, запитав: — Якої ви думки про Віллі Майєра?

Анзор розумів, що у генерала самого склалася думка і він, слухаючи інших, виважує якесь рішення. А туг вирішувати важко. Якщо виявиться помилковим — значить, наразити Студентку на смертельну небезпеку.

Від тих думок Анзор важко зітхнув, повів плечима, ніби скидаючи з себе тягар, і задумливо почав:

— Виходячи з відомих нам фактів, ми можемо зробити один висновок: Майєр не позбувся людяності, не втратив здібності до критичних оцінок явищ і подій. Біла ворона, що маскується чорною. Один серед вовків. Неясна його ступінь відданості гітлерівському рейху. А з іншого боку: чи не хитра це гра, інспірована службою безпеки?

Роговцев ще раз пробіг очима радіограму.

— Ні, — мовив замислено, — на гру не схоже, з якого боку не глянути. Перше: він знає, що будь-хто, потрапивши до гестапо за підозрою у шпигунстві або зраді, живим не вийде, навіть якщо факти не буде доведено. Друге: це він підставляє під смертельний удар агентку СД Есмеральду, чим сприяє припиненню слідства у справі Мюллера. Третє: з усіх його дій не випливає жодних небезпечних наслідків для Студентки. Навпаки, він щоразу витягує її з біди. Четверте: Майєр, найвірогідніше, закохався. Проте поводиться чемно, що свідчить про справжнє, людське кохання, в ім’я якого він здатний піти на самопожертву. Так?

— Так, — погодився Анзор.

— Чи схоже усе це на інспірацію? — вів далі генерал. — Ні, бо гра передбачає продовження і фінал з корисними для розвідки наслідками. Але що ми маємо в наявності? Лише епізодичні, локальні дії, що виникали з несподіваних ситуацій. Хто міг планувати вбивство Мюллера? Ніхто. Чисто випадкова ситуація, якої могло не бути. Все ж смерть Есмеральди — виключно справа Майєра. Логічно?

— Так, часу на аналіз подій і підготовку у нього не було. Його реакція на вбивство Мюллера була миттєвою.

— Виходить, Студентка має грунт, доводячи можливість вербовки Майєра.

— Ризикована це справа… Насамперед для самої Студентки. Адже Майєрові, на випадок чого, зовсім не важко буде витлумачити свої дії як такі, що були скеровані на викриття радянської розвідниці. Мовляв, гра була варта свічок, та до часу не мав на руках козирів… Ще піде вгору! А Студентка загине…

— Це твоя тверда думка?

— Ні, це мої сумніви.

— Звісно, ризик є, — погодився генерал. — А все-таки: Студентка сама пропонує вербовку. Мотиви: через нього йде найпотаємніше. Його обізнаність не викликає сумніву. Можливості для збирання розвідувальної інформації незрівнянно більші, ніж у неї, подеколи не потребують жодних зусиль — відомості самі пливуть до його рук.

— Усе це так, але…

— От що, Анзоре! — голос генерала посуворішав. — Відмовитись від обгрунтованої і корисної пропозиції Студентки ми не можемо. Не маємо права! Зробимо так: необхідно терміново — зараз же! — повідомити Центр, запитати, чи є там дані про цього рудого німця. Про нього ми докладно орієнтували Центр ще раніше, отож, сподіваюся, певні наслідки перевірки вже повинні бути. Крім того, у Москві зараз перебуаає Калина, що особисто знайомий з Майєром. А це багато важить! І ще повідомити… А втім — ні! Усе це забере чимало часу, якого катма… Краще негайно летіти до Москви — це полегшить і прискорить вирішення питання. Словом, наказую, майоре: готуйтеся до вильоту! Я особисто потурбуюся, щоб ви сіли на літак сьогодні ж увечері.

…Майор Анзор Тамбуліді мав уявлення про Москву лише по фільмах. Знав її як місто мрій кожної радянської людини, як столицю неосяжної Батьківщини, яка для нього асоціювалася з розкішним сонячним днем, з весняним життєдайним подихом.

Але обмерзлий вантажний «Дуглас» прилетів глупої ночі і ніяк не міг сісти — мела люта віхола, затуляючи тьмяні синюваті разки електролампочок вздовж злітно-посадочних бетонованих доріжок. Можливо, й не сіли б, якби на теплих лампочках не танув сніг і вони двома ледь помітними ланцюжками не миготіли крізь хурделицю.

«Газик», що дочекався Анзора біля сірого кубічного громаддя аеровокзалу, весь час буксував у снігових наметах, і Анзор раз у раз вивалювався в шалену круговерть, аби підштовхнути плечем безпомічну машину, у якої від безсилої натуги аж скати вищали на слизькій дорозі. Та й сам водій час від часу зупиняв машину, аби витерти ганчіркою заліплене снігом ’ вітрове скло.

А темно було — хоч в око стрель. Дві вузькі щілини на фарах з навислими над ними бляшаними козирками ледь освітлювали перед машиною не більш як на півтора метра снігу. А коли в’їхали на вулиці передмістя і далі, де будівлі повищали і своїми шерегами гамували віхолу, Анзор все одно нічого не угледів у настороженому і суворому місті.

Коли засірів світанок, це враження від столиці, як від міста-воїна, посилилось. На золотих маківках соборів були сіро-зелені чохли, ніби гімнастерки на крутих солдатських плечах. Пам’ятники на майданах, площах і в скверах, аби не бути потрощеними вибухами авіабомб, були оббиті та захищені брезентовими мішками з піском.

Анзор увійшов до комендатури, пред’явив посвідчення і запитав, як пройти до чергового офіцера.

— Слухаю вас, — одірвався від паперів молоденький лейтенант.

— Майор Тамбуліді, з Кавказу, — відрекомендувався він. — Прибув в Управління держбезпеки, до майора Калини.

— Він підполковник, — виправив його лейтенант і підняв трубку. — Товаришу підполковник, до вас прибув майор Тамбуліді… Так, з Кавказу… Слухаюсь! — І до Анзора: — Зайдіть у бюро перепусток. Потім підете в приміщення наркомату. Перший під’їзд, третій поверх, кімната двісті п’ятнадцять. Костянтин Васильович зустріне вас особисто.

І ось вони — Анзор і Костя — в скромному кабінеті. В обох з перших слів і поглядів виникло хвилююче, але невиразне почуття. Невизначеність його, мабуть, пояснювалася подвійними вимірами сприймання часу і подій: ніби розлучилися тільки цими днями і наче не бачилися півжиття. Але Калина й Тамбуліді зустрілися не для аналізу своїх емоцій, в них були службові обов’язки. Тому й розмова їхня якось з перших слів одразу повернула до суттєвого:

— Ну, джигіте, оповідай — козак слухає! — жартома почав Калина. — Як ви там? Як Матвій Іванович? Розказуй!

— Костянтине Васильовичу, дорога ти моя людина, як живемо, сам знаєш — війна. Генерал тобі вітання передає, та про це — потім. Краще почну з найприємнішої новини: від Марії одержали радіограму.