Посланець - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 56

— Чого він домагався від вас конкретно?

— Тільки можливості користуватися квартирою. І не лише для себе. А для кожного, хто прийде з «вітанням» від Ліхана Даурова. Його прізвище — пароль… Так з'явився Нерлінг… І про нього розповідати?

— І про нього…

— Нерлінг одразу ж взяв запасний ключ, щоб не залежати від мене. Приходив, коли хотів, і йшов кудись так само. Траплялося, зникав на кілька днів… Якось до мене завітала давня подруга, — Вороніна кинула швидкий погляд на Роговцева, — але запевняю вас: вона нічого не знала про моє потаємне життя! — просто подруга…

— Як її звати?

— Валентина Корабльова… І ось вона розповіла мені про дивний випадок: ніби наші полонили її однокашника Олексія Маркова, який був у формі німецького гауптмана і мав документи на ім'я Лотара Краузе. Була вкрай знервована, не знала, що їй робити. Я висловила сумнів: може, помилилася? Але вона категорично заперечила… Увечері я розповіла про цю дивовижну схожість «капітанові Петрову». А він другого ж дня вранці приніс до мене радіопередавач і сказав: «Будемо працювати разом. Тепер ви повністю наша людина». — «Як це — «ваша»?» — обурилася я. «Від учора ви — агент німецької розвідки». — «Як ви смієте?» — заволала я. А він відповів: «Смію, бо ви вчора виказали російського розвідника Олексія Маркова, який успішно діяв у нашому тилу. За це величезної ваги повідомлення абвер виголошує вам подяку і преміює трьомастами рейхсмарками. Одержите, коли ми окупуємо це кляте місто. А поки що — працювати і працювати. За рейхсмарки, які гарантують чудове й веселе життя». Мені стало моторошно… Я відмовлялася, плакала, благала… Все даремно — примусив… І все тому, що боялася… Розстрілу… Трибуналу…

Вона сховала обличчя в долоні. Плечі її здригалися від нестримних ридань.

— Далі! — жорстко мовив генерал, щоб не дати їй зовсім розклеїтися — час підганяв.

— Далі… А далі Нерлінг примусив мене збирати відомості про розташування військових частин, вивідувати їх у поранених, які завжди довірливі з лікарями, знайомитися з льотчиками, що базуються на нашому аеродромі… Нерлінг особливо наполягав на тому, щоб я по можливості дізнавалася про закид радянських розвідгруп у німецький тил…

— І ви сумлінно виконували його накази!

— Не дуже…

— Чому ж? Увечері ми з вами зустрічалися на аеродромі, а одразу по вашому поверненні додому Нерлінг передав шифровку: «Нуль-нуль годин. З аеродрому мого перебування знявся літак з розвідгрупою. Двоє, у формі німецьких офіцерів. Перший високий, чорноокий. Другий середній на зріст, блондин, обличчя веснянкувате, обер-лейтенант. Закид у районі Ставрополя…» Другого ви роздивилися детальніше. Чому?

— Бо перший весь час перебував за спиною…

— Ясно.

У двері постукали. Увійшов майор Тамбуліді.

— Товаришу генерал, дозвольте звернутися?

— Що трапилось?

— Термінове повідомлення служби радіоперехоплення.

— Одну хвилину.

Роговцев викликав конвоїра.

— От що, Надіє Олександрівно, зараз вас проведуть до слідчого товариша Шестакова. Раджу бути з ним абсолютно відвертою. До кінця відвертою, до самісінького денця. Це полегшить вашу долю. А поки що — до побачення.

Коли за арештованою зачинилися двері, генерал запитально поглянув на майора.

— Знову вийшов на зв'язок «дядя Ваня», — коротко доповів Анзор.

— А, «дідусь Маклай»! Щось цікаве?

— Серед оперативних відомостей двічі вклинцьовано слово «Ельбрус» — сигнал небезпеки для «Історика».

— Значить, знову щось сталося, — стривожився Роговцев. — Що саме?

— У тексті пояснень нема.

— Запитайте, що сталося… А як посуваються справи з Нерлінгом?

— Дивовижно — без жодних клопотів. Сипле всіх підряд.

— Що ж тут дивного? Для нього розвідка — лише гра. І то — не акторська, а рулетка. Аби гроші…

— Щойно назвав ще одну конспіративну квартиру в районі аеродрому. Знову жінка, і знову вербовка через Даурова. Ідемо брати.

— Гарненько обмізкуйте операцію. Не виключено, що там принишк другий Нерлінг… Ох, ця огидна спадщина покійного пана бургомістра! Досі дається взнаки…

Розділ шістнадцятий

ВТЕЧА НА «ЦВИНТАРІ»

Мабуть, згадуючи зиму сорок першого року і поразку від Червоної Армії під Москвою, поразку від армії, кілька разів оголошеної дощенту знищеною, яка пішла в бій просто з військового параду на Красній площі, фюрер, що особисто обійняв обов'язки головнокомандувача групи армій «А», у наказі штабові першої танкової армії фон Клейста змушений був обережно зазначити: «… на всьому Східному фронті в російське революційне свято 7 листопада слід чекати значних наступальних операцій; фюрер висловлює надію, що війська захищатимуть кожен клапоть землі до останнього вояка». Так уже було під Москвою, коли німецькі вояки роздивлялися в бінокль околиці радянської столиці і не могли пройти вперед ані на крок. Так сталося й під столицею Північної Осетії — теж з біноклями і безсилим тупцюванням на місці. А німцям, що там вели наступ, став відомий короткий і страшний наказ парторга однієї з рот каспійських моряків-курсантів, які героїчно захищали непохитний Майрамадаг, Рафаеля Хуцішвілі[61]: «Ворог набагато сильніший за нас, і ніхто з комуністів не має права загинути, аніж перед тим не знищить десятьох фашистів». Бий ворога і веди рахунок! До хлопців-моряків прийшли на підмогу місцеві горяни і лягли поруч в обпалені вогнем окопи. А серед них — навіть такі, як столітній Тасалтан Базров та вісімдесятирічний Миколай Батнєв… От і довелося «підкорювачеві Кавказу», що ховався від білого світу у бетонованому підземеллі свого вовчого лігвища «Вервольф», забути слово «наступ» і згадати «захист до останнього вояка…» Лякала його 25-та річниця Великого Жовтня! А воно — революційне свято Країни Рад, уже друге за цю нещадну війну, — невблаганно наближалося. А «дранг нах Остен» знову зупинився…

Приблизно такі думки снували в голові гауптмана Адольфа Шеєра — «Буде на нашій вулиці свято!» — коли він разом з Гансом Лютке виїхав у гори, у цілком певне місце, яке вказав йому «дід Маклай».

Була й інша задумка: перехопити тут, на дорозі, бравого аса Густава Готтфріда, аби нарешті у, так би мовити, невимушений спосіб скористатися його запрошенням на банкеті в казино відвідати аеродром. Знав, що Густав повертатиметься саме цим шляхом, і знав, звідки він повертатиметься, бо вчора й сам отримав запрошення до князя Гуріані, обозного князя фашистського вермахту, ще одного кандидата в маріонеткові «правителі» з інкубатора тотожних «правителів» рейхслейтера Розенберга. Не поїхав до князя, бо не був певен, що вчасно вирветься з несумнівної гульні, а зустріч — ось тут — з людиною «дідуся Маклая» конче мала статися, і в час суворо обумовлений. Що ж, зустріч відбудеться, а Ганс Лютке з машиною уважно пильнує на шляху…

Затулений деревами й колючим чагарником, десь за скелями з невтомним шумом кипів бурхливий Терек, з ущелин тягло вогким холодом, хоч гранчасті білі гостряки Кавказького пасма вже рожево заіскрили. Шеєр дістався сюди у справі, і все ж величні гори, завжди дивно неповторні, ніби вони і досі не бачені, мимоволі вражали вигадливою, чистою красою.

Краєм ока він помітив, як з кущів підіймається озброєна людина, і рвучко обернувся до неї, до націленої на нього цівки німецького «шмайсера», хапаючись за пістолет.

— Я прийшов з гір, а гори ваші друзі, — мовила темна постать у кущах, ще густо сповитих тут, у низині, ранковими сутінками.

— Гори нас збережуть, — відгукнувся Шеєр з полегшенням, радіючи, що вийшов на зустріч точно. А ще більше зрадів, коли впізнав цю людину, що вийшла з чагарників: — Чомай! Оце зустріч! Зовсім не чекав тебе побачити…

— Гори стелять стежки друзям і добрим людям. Я впізнав тебе, куначе, і слухаю.

Так, Уянаєв мав рацію — для емоцій не час. І Шеєр перейшов до справи: