Посланець - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 21

— Хто ж ви, пане Харченко, за політичними переконаннями? Монархіст, анархіст, есер?

— Я — хазяїн! І моя програма проста: кожну злодійську руку, що тягнеться по чуже, горбом нажите добро, відтяти сокирою! Ото й уся розмова, тому й з вами співробітничаю. За обопільною угодою, значить… Вам — звитяга, мені — зиск!

— Жінка знає?

— Що ви? Це ж все одно, що піти розпатякувати на базарі…

— Атож, роботка у вас, скажемо прямо, складна й невесела. Та й небезпека чигає звідусіль… Хоч наша платня вас задовольняє?

— Гріх скаржитися — дещо склав на прийдешнє. Але довелося закопати, подалі від жінчиних очей… Мені не лимонадними «шкуринками» віддячують, а справжніми «миколаївками». Є гроші! Коли вщухне уся ця ревверемія, я собі хутірець на безлюдді в степу куплю, щоб і байрачок там з джерельною водицею був.

— А що ж цеглярня в Луганську?

— Яка цеглярня? Від не! самі цурпалки лишилися, її ті іроди-пролетарі, коли тікали від німців та Краснова до Царицина, розграбували та й спалили дощенту… Ні, таки добрий хутірець куплю, щоб на сто верстов навкруги пролетарським душком і не тхнуло! Сам собі паном буду! Американську ферму влаштую з трактором і маслобойкою, спеціалізовану на кукурудзу та соняшники. А там недовго й олійний заводик спорудити…

— Ну, пане Харченко, для отакого, вимріяного вами розкішного життя гроші потрібні. Вам би не дрібноту, а жирних налимів у підпільних корчах виловлювати. Цікаво, комітетчиків Лиманського, Михайла Кочина і Олексія Чорного — то ви засвітили? Пригадую, за їхні голови грошей не шкодували, віддячили валютою.

— На превеликий жаль, не я, не мені тоді доля всміхнулася. А шкода… Я тоді з розпачу мало не сказився! Адже можна було б заразом взяти і рідного брата Олекси — Володьку Чорного. А цей — більшовицький голова всього Північного Кавказу, та ще й Кубанської і Терської козачих округ. І Михайло Маслієв, права рука Володьки Чорного, мов вітер у полі, завіявся… Одне слово, не моя то робота, бо дурна.

— І який же телепень напсував?

— А Васько Абросимов… Він теж, як і я, більшовицький «підпільник»…

— Поквапився, йолоп, виходить.

— Здуру, молодий і зелений ще… Та й у вас, у контррозвідці, вчасно не дотямили.

— Значить, Володимир Чорний і Михайло Маслієв вислизнули з рук… Чи є у вас шанси на успішний розшук?

— Звісно, шанси є і то неабиякі. Зараз вони ховаються десь у горах у хевсурів. Шукати там — марна й безглузда справа. Та вони неодмінно спустяться на рівнину. Куди ж їм подітися, коли головні їхні турботи тут, у великих містах, а не в безлюдних ущелинах… От за їхні голови щедро дадуть, і цієї нагоди я вже нізащо не промину!.. Заздалегідь попереджаю: платню візьму лише золотом! Тільки золотом, а не папірцями, хоч би й англійськими фунтами…

— А свинцем відплати не хочеш? — видзвонюючим від люті голосом нараз просичав мовчазний Федір і цим зіпсував усю, таку вдалу гру Василя.

Харченко сполошився, запізніло заволав, лякливо й розпачливо:

— Хто ви такі?.. Куди мене везете?.. Пустіть мене!..

Молоденький солдатик, що тулився поряд з візником, раптом рвучко повернувся до нього обличчям і пропалив таким ненавидячим поглядом, що у зрадника перехопило подих і волосся піднялося сторч. В очі йому дивилася смерть, яку і навколішках не вблагаєш…

— Варко! — видихнув Харченко і зірваним голосом пискнув: — Караул!..

Федір затулив йому пельку широкою, як лопата, долонею. Харченко враз занімів, і чути було тільки натужне, безсиле мукання.

— Федю, не придуши завчасно, — мовив Василь, ані словом не дорікаючи, сам, напевне, ледь тримався. — Візьми його наган.

Фаетон зупинився, де бурхливий Терек шумує. Варя клацнула затвором. Петро лівою рукою обійняв її за тендітні плечі, а праву поклав на карабін.

— Не жіноча це затія, Варю. Сиди собі тут… Ведіть гада, хлопці!

І тоді її здушило ридання без сліз у висушених горем очах, ще не виплакане до кінця жіноче, солоне лихо, що набрало для неї химерних форм безнадійної життєвої порожнечі.

Пролунав постріл. Прошите кулею тіло, велике і важке, без зойку шубовснуло в швидкі струмені холодного навіть улітку, завжди нескореного Тереку.

З темряви долинув суворий голос Василя:

— Не будемо баритися — поїхали по Абросимова. Цієї ночі почистимо гадів…

… Світ стулився для Варі до чотирьох стін, де вона пестила свою єдину радість і втіху — сина. Він ріс, дужчав і, мов на згадку про лихоліття, все більше нагадував батька — обличчям, статурою, вдачею. Ніби в ньому відроджувався і поставав з небуття сміливий підпільник — відчайдуха Чаус, по-юнацькому гінкий і по-чоловічому міцний, жвавий, веселий, відкритий, приязний. Біда оселилася в хаті літа 1938 року, коли прийшов трикутник без поштової марки, що син її, лейтенант-прикордонник Валерій Степанович Чаус, загинув смертю героя у сутичці з білогвардійцями, влаштованій з провокаційною метою бандитськими недобитками отамана Семенова. Ті засіли під крильцем японської вояччини в Харбіні…

І з того розпачливого, спустошливого дня чотири стіни взяли всенький світ у чорну рамку, а ще одне фото над узголів'ям оздобила муарова стрічка навкіс. Степан і Валерій, схожі один на одного, як близнята (лише одяг їх різнив), назавжди завмерли молодими, і тільки Варвара Іванівна, дивлячись на їхні уважні очі,— що невідступно стерегли її зі стіни по всіх кутках кімнати, поволі сивіла. Перший рік по загибелі сина усе навколишнє мовби знущалося й глумилося з її недолі — курортні веселі пустощі, невгавні й бурхливі, молодеча жвавість та заповзятливість, сміх і танці до ночі; тоскно стискалося серце, коли бачила щасливих юних матерів. За чужу радість і чуже щастя вона сплатила двома найдорожчими життями, і відтепер жила тихо, відлюдкувато, не вимагаючи ні від кого співчуття, не шукаючи серед чужих ані крихтини життєвого щастя для себе, бо не бажала мізерного подаяння щедрої до інших долі, занепадливого знущання із себе самої.

… Швидка тінь майнула на подвір'ї і відірвала Варвару Іванівну від сумовитих думок. «Мабуть, якийсь німак знову пнеться на пиятику до моєї німкені», — з відразою подумала вона і скоса повела очима на двері до кімнати квартирантки. Від хвіртки насправді простував німець, ясна річ, офіцер, бо з рядовим складом фрейлейн Крістіна Бергер не водилася. Пес, що теж належав німкені, заступив прийшлому шлях, хижо вишкірився і люто загарчав.

— Век, донерветер! — вилаявся німак і зашкрябав на животі по кобурі пістолета. — Цурюк!

«Господи, борони від біди!» — Варвара Іванівна підхопилася, хутко накинула на голову велику хустину і вийшла на подвір'я.

— Забери пса, хазяйко! — зарепетував німець ламаною російською мовою. — Геть його, інакше пристрелю!

— Боронь боже, пане офіцер! — запричитала Варвара Іванівна. — Це не мій псяюра. Не вбивайте його, ласкавий пане… То пес німкені… Вона у мене квартирує… Пес — фольксдойче, пане… Фрейлейн з гестапо… Ви мене ферштеєте? Пані дуже закохана у свого німецького пса!

— О, приємно чути — у домі німкеня! — зрадів офіцер. — Це мене ще більше влаштовує. Гут! Мені теж потрібна квартира, — він помахав пістолетом у бік хати. — Маєш сарай, хазяйко? Гут! Житимеш у сараї… Ха-ха! Шнеллєр, матка, бістро… Потримай німецького пса. Не бійся, він тебе не зжере — німецькі пси унтерменшами гидують, ха-ха, матка…

Варвара Іванівна потримала пса, а потім пішла в дім слідом за офіцером, що вже безцеремонно і діловито нишпорив по всіх закутках з пістолетом напоготові. Він зазирнув до кожної кімнати, лише тоді вклав пістолет назад до кобури. Обличчя його нараз вияснилося і полагіднішало.

— Ну що ж, — мовив він з дружньою лукавинкою, — добрий вечір у вашій хаті, шановна Варваро Іванівно!

Старенька від несподіванки розгублено присіла на стілець, стягнула, мовби захищаючись, на грудях пухнасті кінці хустини. «Хто він? — майнула тривога. — Звідки знає мене?» Вона ніколи не бачила його раніше, у цьому не було жодних сумнівів. А офіцер акуратно завісив вікно, клацнув срібною запальничкою. Засвітився гніт гасової лампи на столі.