Посланець - Ячейкин Юрий Дмитриевич - Страница 17

… Капітан Калина не мав права помилятися. Часу було обмаль, а всі можливі похибки слід було виважити наперед. Це дослідник, шукач має право на експерименти, навіть помилкові. Ставши на хибний шлях, дослідник просто міняє напрям пошуку. Актор спершу може зіграти свою роль невдало: попереду — ще багато вистав. У розвідника ж — лише одна прем'єра, а помиляється він тільки один раз.

Щодня Костя піднімався з півнями, і щодня йому бракувало вільної хвилини. Він завчав напам'ять цифри і паролі, відпрацьовував форми зв'язку, вивчав нові правила та позначки, запроваджені німецьким командуванням, поновлював фахові знання з історії з ненависної позиції нацистського вихованця, тренувався у стрільбі, по дві години на день всотував видовищні, хронікальні й сюжетні фільми, колись куплені або нині захоплені у ворога, вчився фотографувати і вправно користуватися кіноапаратурою, вів тривалі бесіди з Шеєром, увечері складав обов'язковий звіт генералові Роговцеву, а по всьому, вкрай стомлений, сідав за писанину з шеєрівських блокнотів і нотатника… Добре, що німець хоч не палив, і не треба було до всього того для повної вірогідності «легенди» звикати до цигарок, отруюючи незвиклий до тютюну організм нікотином.

А сьогодні вдень він відчув, що час минув, що, можливо, йому лишилися тільки ще один напружений день і одна безсонна ніч серед своїх, а попереду. — дні і ночі серед ворогів. З чого виникло це почуття? Може, з того, що генерал Роговцев познайомив його з радистом, старшим сержантом Іваном Сорокіним, веселим і беручким до роботи хлопцем з Харківщини? Мав бути при ньому ординарцем. Недолік: недосконала вимова. Але й це врахували і поклали Іванові бути заїкою. Позитивне: вже двічі закидався у тил ворога і з успіхом виконав складні завдання, не гублячись у несприятливих, а подекуди й критичних ситуаціях. Чи, може, із запитань, додаткових запитань генерала Роговцева, які слід було уточнити? Їх було лише три, і цифра теж віщувала наближення фінішу. Хто інструктував Шеєра в ОКВ перед відправкою в діючу армію? Хто з німецьких істориків перебуває зараз на окупованій території Радянського Союзу? Чи знають вони Шеєра?

Відомості, виявилися суттєвими.

Відповідь перша. 1938 року Кейтель і Геббельс — ОКВ і міністерство пропаганда — ухвалили «Угоду про ведення пропаганди під час війни». Цією угодою «пропагандистська війна» дорівнювалася за своїм значенням до війни, що ведеться «міт фойєр унд шверт» — «з вогнем і мечем», зброєю. У квітні 1939 року Оберкомандо дер Вермахт створив відділ військової пропаганди, який очолив генерал Ведель, що підкорявся безпосередньо штабові оперативного керівництва ОКВ. Відділ займається розробкою докладних пропагандистських заходів на кожну стратегічну операцію. Плани затверджує Гітлер особисто, після чого вони координуються з відомствами Геббельса, всі провідні працівники якого одержали високі військові звання. Кадри суто військових пропагандистів готуються в спеціальному учбовому центрі в Потсдамі.

Шеєр: «Я мав інструктивну бесіду безпосередньо з генералом Веделем».

Відповідь друга. Зараз на території, окупованій німцями, перебувають два відомих в Німеччині історики: Теодор Оберлендер і Болко фон Ріхтгофен.

Оберлендер[35]. Напередодні війни, як дослідник «земельних просторів в геополітиці», неоднораз відвідував Радянський Союз, безумовно, із «суто науковою» метою. Офіцер «Абвер-Аусланду» — «абверу за кордоном». Цивільні посади — професор аграрної політики і директор Данцігського інституту східного господарства, згодом — професор Кенігсберзького, а потім Грайфсвальдського університетів, 1939–1941 років — директор Економічного інституту по вивченню східних держав у Кенігсберзі.

Шеєр: «Під час війни професор Теодор Оберлендер займається вивченням питання про національне самоврядування нецивілізованих народів, для чого на Кавказ привіз майбутнього грузинського царя-батюшку Багратіоні-Мухранського».

Болко фон Ріхтгофен[36]. Відповідальний співробітник СС, зондерфюрер[37] і офіцер контррозвідки. Ординарний професор у Кенігсберзі. Зараз Болко фон Ріхтгофен за спецзавданням військових служб і міністерства закордонних справ перебуває з археологічною експедицією в районі Новгорода і Пскова, досліджуючи конфігурацію Чудського озера.

Шеєр: «Болко фон Ріхггофен вважає, що ніякого так званого Льодового побоїща на Чудському озері ніколи не було. Вже як зондерфюрер СС, Болко фон Ріхтгофен спалив бібліотеку Новгородського археологічного товариства і музей в Старій Русі. Усе ж цінне дбайливо вивіз до музеїв Кенігсберга».

Відповідь третя. З Оберлендером і Ріхтгофеном гер Шеєр не мав честі бути знайомим. Він для такого високого злету ще надто молодий, до того ж навчався у Берліні, а не в Кенігсберзі.

Шеєр: «Проте мене чудово знає видатний діяч міністерства рейхспропаганди доктор Отто Дітріх».

Інтуїція не підвела. Наступного дня, правда, вже надвечір, до заміської садибп прибув машиною майор Анзор Тамбуліді. Жвавий і енергійний, як завжди, він з порога повідомив:

— Все! Шабаш! Генерал наказав вам, Костянтине Васильовичу, відпочивати. Спати-відпочивати, сил набиратися і більше не робити нічого: Цілу добу! Уявляєте?

— Значить?..

— Атож, значить! За добу…

— Виходить…

— Завтра увечері зустрінетесь з полковником Іриніним і — на літак. Так. — Анзор звично, для самоконтролю поглянув на годинник. — Які плани на сьогодні? Безумовно — ніяких. Тому рішуче пропоную: навідайтеся з подякою до вашого лікаря-чаклуна Тамари Сергіївни.

— Ну, Анзоре, як можна без запрошення?

— А отак! З «фронтовим привітом» і «другим фронтом» у речовому мішку. На вогник з сімейним чаюванням. Речовий мішок — новенький і чистенький — у мене в машині. Про що ж іще думати, дорогий?

— Незручно до самітної жінки без запрошення…

— А ти візьми Сорокіна. Вдвох — зручно!

— Хіба й справді…

— Тоді — підйом! — весело загорлав Тамбуліді. — Адресу я знаю — довезу миттю. Радість зустрічі забезпечена. Це я гарантую особисто!

За півгодини вони доїхали до Тбілісі, темного, огорнутого похмурими, невеселими сутінками, і стояли, задерши голови, біля сліпого громаддя п'ятиповерхового будинку.

— Вдома! — задоволено мовив Анзор. — Он бачите, на другому поверсі, ліворуч від парадного шпаринка світиться. Це її вікно. Одразу ж потурбуйтеся про світломаскування, щоб не завдавати клопоту патрулю. А то патруль вас як потурбує! Доведеться бідоласі Анзору визволяти вас з комендатури… Ну, ось! Іване Петровичу, беріть «другий фронт»! А вам, Костянтине Васильовичу, як підопічному Тамари Сергіївни, букет квітів, — Тамбуліді пірнув у надра «емки» і витяг розкішний букет ніжнопелюсткових троянд.

— Квіти бачу, — сказав зворушений увагою Калина, — а де ж ваша, Анзоре, особиста гарантія?

— Ха! Анзор Тамбуліді про все наперед подумав і про все подбав! Ось вона, — він витяг з кишені маленького конвертика і застромив поміж квітами. — Ну, сміливо, товариші, в ногу! Ех, коли б мені час, — він зиркнув на годинник, — а часу катма! Ну, бувайте… Врахуйте, рівно за дві години знову буду з машиною. А то за вас, гульвіс, генерал з Анзора стружку зніматиме, а я не сталевий…

Дверний дзвінок був негучний, мелодійний. Калина виставив перед себе букет, через що й не помітив, хто відчинив двері квартири. Почав було врочисто:

— Тамаро Сергіївно…

— Мамо, це до тебе! — дзвінкоголосо пролунало звідкілясь з-під ніг.

Калина відхилив квіти і побачив дівчинку, років п'яти, великооку, тугеньку, зі смішними кісками того ж буйно-золотого кольору, що й у мами. Кіски були пов'язані ніжноблакитними стрічками, що дуже їй пасували.

— І до тебе теж, — пригорнув до себе миле дівча Калина. — Як тебе звати?

— Тамара…

— А по батькові?

— Сергіївна…

— Отакої!

— Всі дивуються, як і ви… Але ж мого тата звали Сергієм, як і маминого тата. Навіщо ж дивуватися?