Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович - Страница 26

– За віщо?

– А хто зна… Мабуть, за те, що запорожець, а також за те, що колись мав грошенята. Сестра вже носила, але Мирона не відпустили. Юрась каже – небезпечний злочинець… Запорожець!

– Гм, ось як! – Палій замислився. – Що ж його робити? А я такі надії покладав на Мирона… А тут, виходить, не він нам, а ми йому повинні допомагати. А нам так потрібні очі, щоб знати, що діється в Немирові, зокрема в оточенні гетьмана.

Сава випростався. Полегшено зітхнув. . – Тепер я все розумію… Здається, я зможу вам допомогти. З однією умовою… Якщо ви допоможете визволити Мирона.

– Друже мій, давай нічого не обумовлювати, – сказав Палій. – Мирон – мій давній приятель, і справа моєї честі допомогти йому! Але… сам знаєш: іноді не все можеться, що хочеться.

– Гаразд. Я згоден. Думаю, що зараз, не відкладаючи до ранку, ми сходимо до Феодосії, Миронової дружини, а моєї старшої сестри. Може, вона дізналася що-небудь новенького про Мирона… Там і домовимося про все.

Їх було в хаті п'ятеро: три пропахлі морозом чоловіки, Савина сестра Феодосія та її п'ятнадцятилітній син.

Сиділи на лавах та ослонах навколо великого столу, застеленого білим настільником. У темному бронзовому підсвічнику палахкотіла свічка. По кімнаті розливалися приємні пахощі воску. Жовтаво-зелений вогник злегка коливався від дихання людей і кидав на стіни розпливчасті, мерехтливі тіні.

Взаємне довір'я було встановлене зразу ж, як тільки гості, переступивши поріг, привіталися з господинею.

– Я вас добре пам'ятаю, пане Семене! – сказала Феодосія, міцно, по-чоловічому, потискуючи Палієву руку. – Лише один раз ви завітали до нас літ дванадцять чи й більше тому – це було ще в старій хаті, у свекрів, але ми з Мироном частенько згадували той ваш приїзд. Гарно ви тоді з Мироном співали!..

– Було таке, було! – зрадів Палій, розглядаючи ставну, красиву молодицю років тридцяти п'яти. Правду кажучи, він її мало пам'ятав, молоденьку тоді, тендітну Миронову дружину, але те, що вона не забула його, полегшувало справу. – І мушу сказати, що з того часу ви погарнішали, ба навіть помолодшали, пані Феодосія!

Жінка сумно усміхнулась.

– Де вже там… За вами переживаючи – і погарнішаєш, і помолодшаєш… Сідайте, прошу!

Розмова зразу ж набрала потрібного напрямку. Палій і Звени-гора розповіли про мету свого приїзду. Не приховали і того, що затримуватися у Немирові не мають наміру.

– Тільки визволимо своїх – і гайда назад!

– Я бачив валку переселенців, – втрутився молодий Семашко. – Мабуть, і ваші були серед них.

– Де ти їх бачив? – швидко запитав Палій.

– На Викітці.

– Отже, ти буваєш у дворі гетьмана?

– Буваю. Я ношу батькові їсти.

– Це добре… Ось хто може все вивідати! На хлопця менше звертають увагу. Він прослизне там, де нашому братові, дорослому, і носа показувати небезпечно… Гадаю, завтра ти розповіси нам більше?

– А чому ж? Розповім, – серйозно відповів хлопець.

– От і добре. Будеш нашими очима, друже мій, тобто нашим таємним вивідачем… А що з батьком?

– Батька кинули до ями…

– До ями? Якої ями?

– Гетьман наказав у себе на подвір'ї викопати глибочезну яму, яка заміняє тюрму. В ній завжди повно в'язнів… Кидають туди і за провини, і без провин… Дізнається Юрась, що у кого-небудь є гроші, – бідолаху миттю схоплять і запроторять до ями! І кожного дня б'ють киями по підошвах ніг, аж поки родичі не принесуть викуп або в'язень не сконає від голоду, холоду та побоїв… Батька теж б'ють… Кожнісінького дня…

На очах у хлопця заблищали сльози. Як і мати, він був чорнявий, міцний, з виразними і красивими рисами обличчя. Над верхньою губою у нього рясно висіявся темний пушок.

– Ну, ну, Васильку, не плач. Ти ж у мене – козак, – обняла його за плечі мати.

– Визволимо твого батька! – стукнув кулаком по столу Сава. – Якщо вже на те пішло, то я скажу: є в мене хлопці відчайдушні. Такі, що й чортові роги скрутять!.. Чекаєм весни – готуємо зброю, підбираємо надійних людей. Та бачу, до весни далеко! Доведеться ще зимою полякати трохи татар і Юраська Хмельниченка, щоб пам'ятали, на чиїй землі живуть, кляті!.. І вас гурт, – звернувся він до козаків. – Це вже немало! Таким загоном щось можна зробити.

– А про ваших рідних я вже сама вивідаю, – сказала Феодосія, звертаючись до Звенигори. – Жінці зручніше зробити це… Та й Василько не дріматиме.

– Спасибі, паніматко, – подякував Арсен.

У нього зародилась надія, і на серці стало легше. Від тепла і передчуття того, що все складається якнайкраще, на схудлому, обтягнутому засмаглою шкірою обличчі заграли рум'янці, а в сірих очах, замість холоду і суворості, з'явився вираз лагідності й тихої задуми.

Залишилося з'ясувати ще одне: де зупинитися козакам? Феодосія зразу ж запропонувала свою господу, досить простору і, на перший погляд, зовсім не бідну. Але Палій заперечив:

– Якщо за Мирона вимагають викуп, то кожної днини до вас можуть завітати непрохані гості. Що вони скажуть, коли застукають нас тут?.. Спочатку я й сам мав намір зупинитися у вас, паніматко, а тепер бачу – не можна. І для вас буде неспокійно і для нас небезпечно… Хатина баби Секлети – найзручніше пристановище: на околиці, біля самого лісу, далеченько від сусідів. Для коней є повітка, а в ній – трохи сіна і соломи… Тож перебудемо якийсь день там.

На тому й порішили.

Уже проспівали другі півні, коли три постаті вийшли з двору Семашків і, пересвідчившись, що на дорозі – жодної живої душі, пірнули в синю морозяну ніч.

Кілька днів ні молодий Семашко, ні Феодосія, ні Сава Грицаи не приносили нічого втішного, бо не могли пробратися на Викітку. Юрась Хмельницький всюди поставив посилену варту. Що діялося за частоколом фортеці, ніхто не знав. Однак жителі Немирова здогадувалися, що там чиняться криваві допити і катування.

Арсен Звенигора не знаходив собі місця. Кожного вечора, коли прибігав Семашко або Сава без достовірних вістей, він у безсилій люті стискував кулаки. Його гнітила невідомість. Він ладен був зразу, негайно напасти на укріплення, бо вичікування завдавало йому неймовірних душевних мук. Розпалена уява малювала одну картину страшнішу за іншу. Особливо переживав він за Златку і Стеху. Що з ними? Де вони? Як поведуться з ними люди Юрася і сам несамовитий гетьман?

Його підтримував Роман. Однак Палій не схвалював їхнього гарячкування.

– Поспішиш – людей насмішиш, – казав він. – Хіба можемо ми такими нікчемними силами нападати на тисячну залогу? Це ж божевілля! Поки ми не матимемо надійного зв'язку з твоїми, Арсене, доти…

– А поки дочекаємося зв'язку, буде пізно!

– Що ж ти радиш?

– Ми самі повинні встановити зв'язок!

– Як?

– Я проберуся таємно на Викітку…

– Легко сказати!

– А чекати ще важче!.. Якщо і сьогодні не буде нічого нового, я вночі піду до замку.

Перед вечором прибігли схвильовані Василь Семашко та Сава Грицай. Всі кинулись до них. Навіть баба Секлета злізла з печі.

– Ну?

– Татари виволокли чотири трупи із замку і кинули в ополонку на Нижньому ставу!

– Ви дізналися, хто то був?

– Ні, – схлипнув Василько. Звенигора обняв хлопця за плечі.

– Не плач! Сльозами горю не зарадиш… Вночі ми проберемося на Викітку і що-небудь вивідаємо.

Палій промовчав. А у хлопця радісно заблищали очі.

– Справді?

– Так. Для цього потрібно мати вірьовочну драбину із міцним залізним гаком і довгу тичку, щоб той гак зачепити за частокіл.

– Драбина з гаком у мене знайдеться, – сказав Сава Грицай.

– А я дістану хворостину, – по-змовницьки прошепотів Семашко, ніби його міг тут хтось підслухати.

– От і добре. Тоді приходьте, як стемніє.

Пізнього вечора кілька постатей прокралися темними завулками і задвірками до Викітки. Щоб не наражати всіх на небезпеку, Арсен наполіг, що в замок піде він один, до стіни його супроводжуватимуть тільки Роман та Семашко, а інші залишаться в засаді на березі ставу, у заростях верболозу та вільшаника.