Чорний вершник - Малик Владимир Кириллович - Страница 11

– Я ще раз повторюю, козаче, що це не твого розуму діло, – уперто стояв на своєму Стягайло.

– Хто зна, хто зна, – з викликом і легкою іронією в голосі сказав Гурко.

– Ти занадто самовпевнений, козаче, – нагнувши буйволячу шию і наливаючись кров'ю, гарикнув наказний отаман. – Але ми й не таким роги обламували!

– Батьку, ми не прийшли сюди сваритися чи з'ясовувати, хто з нас розумніший, – втрутився Арсен, стримуючи гнів, що закипав у серці. – Ми прийшли по допомогу… Але якщо наше невлад, то ми із своїм назад!.. Пробачте, що потурбували… Ходімо, друзі!

– Ходіть здорові!.. І ось моє тобі останнє слово, козаче. Ти сам чи з друзями можеш їхати куди хочеш – у Корсунь, у Канів чи хоч самому чортові на рогиі Але споряджати за кошт Січі військову експедицію, щоб визволити твоїх рідних, я не дозволю!.. У нас і без того мало припасів. А хліба та сухарів майже зовсім немає. Сидимо на саламасі… Ось так!

Козаки мовчки вклонилися і вийшли.

– Пся крев! – вилаявся Спихальський, сходячи з ганку. – Упіймали облизня, прошу пана!

– Справді, не сподівалися на таке, – озвався глухо Роман. – Що ж будемо робити, братове?

– Поїду до Сірка на хутір! – рішуче сказав Звенигора. – Невже старий відмовить мені?

– Їдь. Арсене! Їдь не гаючись! – підтримав друга Спихальський. – А ми тим часом вербуватимемо охочих та приймемо батька Семена до коша… Їдь!

Арсен мовчки кивнув головою, і друзі попростували до куреня.

Після обіду Переяславський курінь завирував, як роздратований вулик. До січового товариства приймали Семена Гурка.

Звичайно прийом проходив тихо-мирно. Новоприбулого молодика або й досвідченого городового козака, який бажав вступити до запорозького товариства, курінний отаман питав, чи добровільно він вступає до сім'ї славних лицарів війська Запорозького і чи згоден слухатися своїх отаманів. Коли неофіт казав, що добровільно і що буде слухатись усіх отаманів, його питали, як він прозивається. Саме – як прозивається або як хотів би прозиватися, бо справжнє прізвище заносилося тільки до реєстру, а якщо новак з тих або інших причин не хотів, щоб там фігурувало його прізвище, то заносилось лише прізвисько. Ця традиція установилася ще тоді, коли покріпачені селяни, які тікали на Запорожжя від панів, не хотіли, щоб навіть тут їх знали під їхніми справжніми прізвищами, щоб панові чи урядовцям короля, коли б вони виявили втікача, можна було сказати, що це не той, кого вони розшукують, що це зовсім інша людина, навіть прізвище у неї інше… Якщо ж прізвиська не було, то спостережливі вигадники-запорожці тут же на ходу придумували його, найчастіше підмічаючи яку-не-будь рису вдачі чи зовнішності новоспеченого козака. «Хай буде Рябоштаномі»- гукав хтось, натякаючи на рябі штани новоприбулого. Або: «Та він глухий, мов тетеря, тож хай Тетерею і прозивається!» Так і записували… З цієї хвилини новачок ставав запорожцем. Якщо він був юнаком або ж людиною, зовсім необізнаною з військовою справою, то його називали молодиком і прикріпляли до старого бувалого козака, який років за два чи за три мав навчити свого учня орудувати шаблею і списом, стріляти влучно з рушниці, пістоля, гаківниці та гармати, копати шанці, ставити похідний табір з возів, їздити на коні, майструвати чайки та плавати на них і ще безліч більших чи Менших справ, які мав уміти запорожець. Звичайно, робилося це не даром. Молодик мусив слугувати «батькові» та відпрацьовувати на зимівнику, тобто в господарстві свого учителя. Правда, іноді траплялися і такі учителі-безкорисливці, як старий Метелиця, котрі за науку не вимагали нічого, крім кухля горілки та поваги… Якщо ж це був досвідчений воїн, то він відразу вливався до складу запорожців, курінь приймав його в свою сім'ю як рівного.

Однак сьогодні традиція порушилась.

Коли Семен Гурко підійшов до гурту сивовусих козаків і, вібібнившись, як належить, попросився до Переяславського куреня, наказний курінний отаман Могила, призначений на той час, поки Стягайло буде наказним кошовим, сказав:

– Чоловіче, я не проти… Як кажуть, про мене, Семене… Але краще буде, коли ми покличемо кошового. Чогось він на тебе зуб має… Правда, за нашими звичаями ми можемо прийняти тебе і без кошового, та коли він хоче сам побувати на курінній раді, то не личить перечити отаманові. Тим більше що він наш курінний… І послав молодика по Стягайла.

Слова Могили неприємно вразили Гурка. Отже, кошовий уже встиг переговорити за нього із значними козаками куреня, від яких передусім залежить його доля. Гм, злопам'ятний чоловік і, здається, невеликого розуму. Чекати довелося недовго. Червоний від морозу та від кухля міцного меду, який він любив вживати до обіду, Стягайло привітався, скинув кожуха і сів до столу.

– Ну, що тут? – запитав похмуро.

– Ось новачок проситься до нашого куреня, батьку, – сказав Могила.

– Новачок? Хто ж це? – Стягайло зробив вигляд, що не помічає Гурка.

Гурко вклонився, виступив наперед.

– Це, батьку, я.

– А-а, це ти… Ніжинський козак… Як же тебе звати?

– Семен Гурко.

– Скільки років маєш?

– За сорок звернуло.

– A y війську скільки?

– Двадцять.

– Ти, здається, письменний?

– Так, дещо кумекаю… Вчився у Києво-Могилянській колегії.

Стягайло пильно придивився до козака, ніби хотів зазирнути в його найпотаємніші думки. Гм, гарний, дужий і розумний. Дивиться прямо, держиться незалежно, мов справді якесь цабе. «Приймеш на свою голову такого розумника, а через рік-другий він, чого доброго, дасть коліном під одне місце і зіпхне з курінного… Знаємо ми таких! Не раз уже бувало!» – подумав кошовий і сердито, хоча й намагався стримати свої почуття, сказав:

– Ну що ж – я не проти. Але просися, хлопче, в інший курінь. У нас і так багато люду! Навіть спати ніде, коли посходяться всі… А от у Незамаївському та Мишастівському обмаль. Йшов би туди!

– Але ж, батьку кошовий, я хотів разом із своїми товаришами…

– Мишастівський курінь поряд… От і будете разом!

– А в поході? У бою?.. Хіба справа в тім, щоб тільки переспати чи з одної миски саламаху їсти?

– Тебе не переговориш, – насупився Стягайло.

– Занадто розумний і настирливий цей новачок, – підтримав кошового низенький і круглий, мов діжа, козак Покотило, давній приятель Стягайла. – Ти ж чув, чоловіче, що тобі сказано? І не ким-небудь, а самим кошовим! Забирай манатки – та йди собі без оглядки!

Гурко наморщив лоба, збираючись з думками, щоб якось м'якше відповісти, але його випередив Роман Воїнов.

– Браття, я не розумію, що тут робиться? Чоловік проситься до нашого куреня, а його допитують, як на суді! Проганяють, як собаку… А чи ти, Покотило, хоч знаєш, що за людина перед тобою? Та ти батькові Семену і в підметки не годишся!

– Чия б гарчала, а чия б і мовчала! – вереснув тонко Покотило. – Що ти за один?.. Сам вештаєшся хтозна-де, а не встигнеш з'явитися на Січі – вже порядки свої встановлюєш!

– От тебе не запитав, що мені робити! – відрубав Роман, труснувши своїм пишним пшеничним чубом, якого він, як і Арсен, не голив усупереч запорозькому звичаю. – Та коли б усі сиділи сиднем по зимівниках, як ти, та держалися за подолки своїх жінок, то досі б татари всіх нас переловили, як перепелів!

Покотило спалахнув і схопився за шаблю.

– Щеня! Ти з ким так розмовляєш?.. Я тобі в батьки годжуся!

За Романовою спиною важко засопіли Спихальський і Метелиця. Почав пробиватися наперед Сікач. У Шевчика від хвилювання почервоніла тонка зморшкувата шия.

– Хто посміє зачепити Романа? – рявкнув Метелиця. – Ану, виходь! Але пам'ятай, що спершу матимеш справу зі мною!

– І зі мною! – настовбурчив вуса і люто повів очима Спихальський.

– Та хай і про мене не забуває! – вистрибнув наперед Шевчик.

Увесь курінь заворушився. Почулися крики, ремствування. Всі стовпилися навколо сперечальників. Одні ставали на бік кошового і Покотила, інші підтримували Романа і Метелицю. Більшість же запорожців не знали, з-за чого розпочалася суперечка, але знічев'я згромадилися посеред куреня, чекаючи цікавого видовища, та потроху і самі почали встрявати в суперечку.