Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Фірман султана - Малик Владимир Кириллович - Страница 14


14
Изменить размер шрифта:

Біля хану Абді-аги зупинилися три вершники. Судячи по одягу, це були два спагіївські аги і молоденький аскер-джура. Прив'язавши коней до конов'язі, вони попростували до дверей.

У хані було напівтемне і пусто, якщо не рахувати чотирьох спагіїв, які після ситого обіду дрімали в кутках за своїм столом, та самого кафеджі[12] Абді-агу. Побачивши нових, незнайомих відвідувачів, кафеджі склав перед довгою сивою бородою руки на знак привіту і досить прудко кинувся назустріч гостям.

– Салям, правовірні! Мій дім до ваших послуг.

Незважаючи на те, що в місті стояло багато війська, прибутки хану були мізерні, й Абді-ага був радий кожній новій людині, яка переступала його поріг з курушем у кишені.

– Нічліг і обід на трьох, – промовив один з новоприбулих, кинувши на стіл золоту монету.

Абді-ага низько вклонився високому красивому спахії, який з такою легкістю розкидається золотими динарами, ніби він був іспанський інфант.

– Все буде до ваших послуг, високошановний ага.

Він провів прибулих на другий поверх свого чималого будинку, відчинив побиті шашелем двері й завів до просторої кімнати. Кольорові шибки вікон пропускали мало світла, і тут було напівтемно, як і внизу. Війнуло застояним повітрям помешкання, в якому рідко живуть люди.

– Розташовуйтесь, вельмишановні. Незабаром служник принесе вам обід, – сказав Абді-ага і, глянувши на високого спахію, спитав: – Насмілюся дізнатися, ага, як довго ви маєте намір пробувати в нашому місті?

– Це буде залежати від багатьох обставин, кафеджі-ага.

– Ви вперше в нашому місті? Мені здається, я вже мав честь зустрічатися з вами…

– Помиляєтесь, кафеджі-ага. Я вперше в Слівені і не мав приємності вас знати, – відповів спахія, стаючи спиною до вікна, щоб світло не падало йому на обличчя.

– Можливо, я помилився. До мене заходить багато різного люду, та й зір став слабнути з літами. Тож хай пробачить мені високоповажний ага, – промимрив господар, задкуючи до дверей.

– Арсене, як ти думаєш, упізнав він тебе чи йому справді привиділося в твоєму обличчі щось знайоме? – спитав стривожено молоденький аскер, коли кроки кафеджі затихли вдалині.

– Не хвилюйся, Златко. В цьому одязі мене й рідна мати не впізнала б, а не то що цей старий турок. Та все ж треба бути обережним, – відповів Звенигора, скидаючи спахіївську бекешу з дорогого сукна. – Гадаю, все буде гаразд. Тим більше, що ми не затримаємося тут.

– А все ж я піду розвідаю, чи не донесе на нас старий лис, – сказав третій спахія. – Мене тут ніхто не знає.

– Іди, Драгане, але не гайся, – погодився Звенигора. – Гамід от-от має прибути…

Драган вийшов.

В кімнаті настала та тривожно-радісна тиша, яка буває тільки тоді, коли залишаються наодинці двоє закоханих, між якими ще не встановилась така близькість, що дозволяє тримати себе невимушено. Златка підійшла до вікна, намагаючись крізь давно не миті, запорошені шибки виглянути на майдан або ж удаючи таке намагання. Арсен милувався її невеликою стрункою постаттю, ніжним овалом обличчя, тонким чорним кучериком, що зрадливо вибився з-під аскерської шапки.

– Златко!

Дівчина враз повернулась до козака, ніби чекала того поклику. В її очах заблискотіли зорі. Арсен рвучко підійшов, узяв дівчину за руки.

– Люба, я ще раз прошу тебе: поки не пізно, залиш нас з Драганом удвох! Це дуже небезпечна затія…

– Арсене, я сама наполягла на цьому, батько мені дозволив…

– А я не дозволяю, – він пригорнув її. – Чуєш? Не дозволяю! Ти наражаєшся на страшну небезпеку!

– З тобою мені нічого не страшно, мій юнаку. Я вірю, що все скінчиться щасливо…

Вона спробувала випручатися з обіймів, але робила це скоріше інстинктивно, бо насправді душа її поривалась до нього, мов квітка до сонця. Трояндою рожевіли її уста, в очах миготіли зорі. Раптом дівчина відчула на обличчі палкий поцілунок. Арсенові губи знайшли її уста й опекли незнано-солодким вогнем, що проник у саме серце…

– Ой!

– Люба! Хоч тепер послухай мене! Я буду спокійний, коли знатиму, що ти в безпеці, – шепотів Звенигора. – Що тобі ніщо не загрожує… Чому ти не послухала мене раніш, там, ще в стані?

– Тепер я тим більше нікуди від тебе не піду, – відповіла Златка. – Я не хочу пережити тебе…

Звенигора зачудовано дивився на це прекрасне створіння, яке все глибше й глибше входило в його життя, ставало таким рідним і дорогим, що він ладен був віддати за нього все, що було найдорожчого.

За дверима пролунав стукіт кроків. Улетів збуджений Драган.

– Він таки впізнав тебе, Арсене! – скрикнув приглушено.

Звенигора і Златка кинулись до гайдутина. Але Драган заспокоїв їх:

– Не хвилюйтеся! Я подбав про те, щоб Абді-ага нестав нам на перешкоді!

– Не тягни, Драгане! Розповідай докладно! Що ж трапилось?

– Я спустився вниз дуже вчасно. Абді-ага саме підійшов до спагіїв і хотів їм щось сказати. В цю мить я його гукнув. Кафеджі, як я помітив, здригнувся, та все ж підійшов до мене. «Що високошановний ага бажає?» – запитав. Я пояснив, що хотів би поставити до стайні коней. Він вийшов зі мною надвір. В стайнях, як я сподівався, нікого, крім нас двох, не було. Не довго думаючи, я скрутив старому руки, заткнув рота кляпом і замкнув у комірчині. Хай померзне, зрадливий пес!

– Гм, не гаразд вийшло. Якщо його кинуться шукати, зчиниться переполох.

– Поки це станеться, ми вже будемо далеко. Гамід прибув щойно до хану…

– Справді? Ти прослідкував, де він зупинився?

– Так. На другій половині. Його охороняє лише один аскер – куняє на отоманці біля вікна. Гадаю, ми з ним легко справимося. А от ті чотири, що внизу…

– Ну, що ж, доведеться Гаміда прикінчити тут! – сказав Звенигора.

– Ні, наказ воєводи ясний: ми повинні доставити його живого!

Звенигора на це не сказав нічого, але з виразу його обличчя було видно, що він не схвалює наказу воєводи. Була б його воля – не возився б він зі спахією!

Перевіривши пістолі, вони вийшли в довгий напівтемний коридор. У кінці його, біля вікна, стояв аскер. Побачивши трьох незнайомців, він поволі посунув до них, напевне, щоб краще роздивитися.

– Салям! – привітався Звенигора. – А що, шановний, Гамід-ага вже повернувся додому?

Аскер не сподівався, що до нього заговорять про його господаря, і підозріло глянув на незнайомого спахію.

– Ви знаєте Гаміда-агу?

– Ще б пак! Давні друзі! Я привіз йому привіт від його зятя Фархада і дочки Хатче, а також від свата Ісхака-ефенді…

– О, ага знає моїх добрих господарів! – зрадів аскер. – Що нового в наших краях? Ага давно звідти?

– Не так давно. – Звенигора по-приятельському поплескав аскера по спині, взяв під руку. Вони поволі йшли вздовж коридора. – Всього місяць…

Аскер раптом затіпався: міцна Драганова рука затиснула йому рота, а Звенигора вхопив в обійми, як у залізні лещата. Златка хутко відчинила двері найближчої кімнати, і гайдутини в одну мить увіпхнули аскера туди. Переляканий вояка тільки з жахом поводив очима, слідкуючи, як вправні руки меншого спахії зв'язують йому руки й ноги.

– Хочеш жити – лежи спокійно! – промовив Звенигора. – Увечері тебе знайдуть твої друзі…

Щоб аскер не підкотився до дверей, його прив'язали до ліжка.

– На всяк випадок, – пробурчав Драган, затягуючи тугіше вузол.

Гайдутини вийшли в коридор. Златка зробила знак, що все спокійно. Можна було братися за Гаміда.

– Передостанні двері праворуч, – прошепотів Драган, залишаючись на чатах.

Звенигора і Златка підійшли до дверей. Прислухалися. Тихо. Отже, Гамід у кімнаті сам… Звенигора витягнув з-за пояса пістоль, звів курок, лівим плечем рвучко відчинив двері.

Гамід сидів спиною до входу. Не підозріваючи небезпеки, спокійно, не повертаючи голови, спитав: .

– Що трапилось, Енвер?

– Салям, Гаміде! – промовив Звенигора, направляючи дуло пістоля в спину спахії.

Гамід рвучко повернувся. Уздрівши блискуче дуло пістоля, прикипів поглядом до нього. Його обличчя враз посіріло, а нижня щелепа затремтіла… Нарешті він глянув на незнайомців, які насмілилися так нахабно, вдень, коли в місті повно війська, вдертися сюди. Впізнав козака.

вернуться

13

Аллах екбер – великий аллах (тур.)