Фірман султана - Малик Владимир Кириллович - Страница 12

– Я вперше чую це ім'я.

– Не кажи дурниць! Якуб увечері зайшов до Сафар-бея з вулиці. Його бачив аскер Кагамлик. Але він не виходив звідти. Отже, не важко здогадатися, якою дорогою розбійник чи розбійники, викравши агу, залишили будинок. Тут не обійшлося без твоєї допомоги, старий собако!

– І все ж я не знаю ніякого Якуба, хай провалюся в пекло, якщо брешу!

Гамідові урвався терпець. Він вигукнув:

– Абдагуле, всип цьому ішакові ще! Може, тоді він стане розумніший і пригадає те, що з такою упертістю намагається забути!

Велетень Абдагул миттю схопив болгарина за посинілі руки, жбурнув від себе. Знову засвистів батіг. Страшний біль спотворив обличчя старого болгарина.

– Нелюди! – прошепотів нещасний. – -Сил більше немає терпіти…

Гамід подав знак припинити катування.

– Ну, говори!

– Дайте води.

Кагамлик підніс до запечених, обкусаних губ старого кухоль води. Бай Станко жадібно припав до вінець. Втамувавши спрагу, деякий час мовчав. Затуманеним поглядом дивився на темне сите обличчя спахії.

– Я чекаю, – процідив Гамід. – Де подівся Сафар-бей?

Станко сплюнув з розбитого рота кров, заперечно хитнув головою. Обличчя його розпухло від побоїв, туго зв'язані руки задерев'яніли. Він втрачав останні сили. Коли б не вірьовка, якою його було підв'язано до стелі, він упав би на долівку, мов лантух.

– Я його і в вічі не бачив, ага.

– Брешеш! Ви викрали його з Якубом!

– Клянусь, я не маю честі бути знайомим ні з яким Якубом.

– Не велика честь бути знайомим з розбійником… Та все ж не крути: ти добре знаєш Якуба! Скажи – де він? Куди ви поділи Сафар-бея?

– Даремно ви катуєте мене, ага. Мені нічого не відомо ні про Сафар-бея, ні про Якуба.

Тиха, спокійна відповідь Станка вкрай розлютила Гаміда.

Проклятий гяур! В чому тільки душа держиться, – а правди не каже! Але він розв'яже язика затятому гайдутинові! Мусить розв'язати і допитатися, де подівся Сафар-бей, хоч би довелося закатувати не одного, а тисячу болгарських собак!.. На це у Гаміда були важливі причини.

Сьогодні вранці, повернувшись від беглер-бея із Загори, він дізнався про таємниче зникнення Сафар-бея. Ця звістка приголомшила спахію. Незважаючи на те, що майже рік між ними існували напружені взаємини, навіть ворожнеча, Гамід не спускав ока з молодого аги і дуже турбувався, коли тому випадало стикатися з небезпекою. Це пояснювалось тим, що Гамід був дуже забобонний. Багато-багато років тому, коли він з викраденими дітьми воєводи Младена під'їжджав до Загори і, стомлений, сів обіч дороги спочити, до нього нечутно, як тінь, підійшла стара циганка. Її чорно-тьмяні очі вп'ялися в його обличчя.

– Позолоти руку, добрий ага, і я скажу все, що з тобою трапилося в твоєму житті, – прокаркала стара.

Гамід хотів прогнати її, але циганка відгадала його намір і вчепилася темними скоцюрбленими пальцями в рукав.

– Ага, не проганяй!.. Навколо тебе кров, багато крові. І чорні думи хмурять твоє чоло. Тому я не говоритиму про минуле… Позолоти, красунчику, руку, – і я розповім, що чекає на тебе в майбутньому. Ну, не пожалій для бідної циганки куруша…

Гамід завагався. Майбутнє його лякало. Навздогад сказані циганкою слова про кров примусили його здригнутися. Може й справді стара відьма прозирає майбутнє?

Він витягнув з кишені куруша. Циганка пожадливо схопила монету – засунула в складки рясного вбрання. Миттю розіклала карти.

– Ясне твоє майбутнє, добрий ага, – знову прокаркала вона. – Випадає тобі багатство в далекій дорозі. І честь, і шана. Тебе чекав великий удар, але ти щасливо уникнув його. А ще ти маєш великий інтерес у дітях. Вони не кревні, не рідні тобі, ага, але дуже тісно зв'язані з твоєю долею. Настільки тісно, що я навіть боюся говорити…

– Говори, стара! – гаркнув стривожений Гамід.

– Позолоти руку, щасливчику!

Він кинув ще одного куруша. Циганка подивилася на нього тьмяним оком. Проскрипіла:

– Далеко стелеться твоя дорога, щасливчику. І весь час поряд з тобою по ній ідуть двоє. То вони відходять од тебе, то знову наближаються: дороги ваші перехрещуються, як зморшки на моїм обличчі. І що дивно: навіть твоя смерть залежить від смерті одного з них…

Гамід посірів. Голос його затремтів.

– Тих дітей?

– Тих, що супроводять тебе, ага.

Циганка зникла так же нечутно і непомітно, як і з'явилась. А Гамід ще довго сидів на теплій землі, вражений почутим. З острахом дивився на чорну ковдру, під якою лежали сповиті, вірніше, зв'язані діти воєводи. Тьфу, шайтан! Невже його доля відтепер залежить від долі гайдутинських вишкребків? Невже щоб продовжити своє життя, він мусить дбати і про них?

Слова циганки глибоко запали в серце Гаміда. Марновірний страх за своє життя довгі роки примушував його берегти Ненка і його сестричку, піклуватися про них і про їхнє майбутнє. Коли беглер-бей, щоб завдати воєводі Младену нещадного удару, хотів стратити дітей, Гамід випросив для них помилування, а потім Ненка під ім'ям Сафар-бея віддав у яничарський корпус, а Златку тримав при собі разом зі своїми дітьми, давши їй ім'я Адіке.

Коли він сьогодні дізнався, що Сафар-бей три дні тому зник при загадкових обставинах, він негайно почав розшуки, які навели його на думку, що Сафар-бея викрадено.

Де ж він подівся? Яка його доля? Чи живий він? На ці питання може дати відповідь тільки одна людина – Станко. До його двору ведуть сліди… Він, напевне, може також дати цікаві відомості і про Якуба, котрого Гамід не без підстав вважав своїм смертельним ворогом і котрого хотів би якомога швидше прибрати з своєї дороги. Але клятий болгарин мовчить! Не хоче сказати правди! Ну, ні, він розв'яже йому язика!

Гамід сам схопив важкого батога і почав шмагати болгарина по руках, по обличчю, по спині. Станко звивався біля його ніг, захищаючи скривавленими руками очі.

– Ти все скажеш, гяурський собако! – хрипів спахія, вкладаючи в удари всю свою силу. – Все скажеш!

– Я нічого не знаю, – простогнав бай Станко.

– Де Якуб? Куди ви поділи Сафар-бея?

– Я їх не бачив, ага. Бог – свідок.

Батіг засвистів знову. Гамід оскаженів. Навіть Абдагул і Кагамлик відступили під стіну, боячись, що і їх зачепить.

Несподівано рипнули двері – і на порозі з'явився Сафар-бей. Гамід застиг з піднятим угору батогом. В очах – і подив, і замішання, і радість, яку він не в силі був приховати.

– Що це все означає, Гамід-ага? – Спитав Сафар-бей, зачиняючи за собою двері і здивовано оглядаючи свою кімнату. – Салям!

Гамід дурнувато всміхнувся, простягнув до Сафар-бея руки, ніби чекав, що той кинеться в його обійми. Але Сафар-бей вдав, що не помічає пориву спахії.

– Так що тут коїться, Гамід-ага? – повторив він запитання.

Гамід кинув батога. Споважнів.

– Коли зникає з своєї кімнати яничарський старшина, я мушу дізнатися, де він подівся.

– І тому ти шмагаєш цього нещасного? Що ж він розповів тобі?

– Я дізнався від аскерів, що в тебе був Якуб…

– А ще що?

– Більш нічого. Але й цього досить для мене.

– Якуб – мій друг, – холодно сказав ага.

Гамід вимушено усміхнувся.

– Сафар-бею, дорогий мій, невже ми отак і говоритимемо, стоячи посеред кімнати? Я сьогодні повернувся від беглер-бея і привіз дуже важливий фірман султана. В ньому йдеться про новий похід на урусів. Може б, ми поговорили про все наодинці?

– Гаразд, – погодився Сафар-бей.

– Тоді накажи вивести цього гайдутинського собаку і зачинити у льох.

Сафар-бей похмуро кивнув аскерам.

– Виведіть його і відпустіть!

Кагамлик і Абдагул кинулись відв'язувати бая Станка. Гамід незадоволено засопів.

– Сафар-бею, ти допускаєш помилку. Цей болгарин причетний до твого викрадення! Його треба допитати!

– Ти сам помиляєшся, Гамід-ага, – спокійно відповів Сафар-бей. – Мене ніхто не викрадав… У мене справді був Якуб. Він приніс мені дуже важливу вістку, яка й примусила мене вирушити в дорогу.

– Куди?

– Це моя невеличка таємниця, Гамід-ага. Як тобі відомо, я не євнух. Тож можеш здогадатися, які почуття примусили мене залишити за таких незвичайних обставин загін…