Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Посол Урус-Шайтана - Малик Владимир Кириллович - Страница 5


5
Изменить размер шрифта:

— Щасти тобі, синку, — прогув захмелілий Метелиця. Тут підскочив Омелько:

— А як же з нашим договором? Про коня? Арсен засміявся:

— Прибережи до наступного разу! Бачиш — маю! Та не такого, як твій!

— Він у нього до весни з голоду здохне, бо в роті залишився тільки один зуб! — хихикнув позаду дід Шевчик.

— Сам ти здохнеш, шолудивий пес! — відгризнувся Омелько. — У тебе в самого один зуб!

Арсен, не злазячи з сідла, вклонився ще раз товариству і торкнув поводи. До воріт його провели Сікач і Товкач. Там друзі розлучилися. Сікач і Товкач поспішили назад, щоб застати ще по корцю горілки. А Звенигора оглянувся, окинув оком широкий майдан, гамірливий натовп козаків, низькі мазані курені і виїхав з фортеці.

5

Грудень 1676 року почався для нього в дорозі. Перший і другий день минули без пригод. Ночував у знайомих козаків по хуторах, їхав навпростець — степом.

Стояла суха сонячна погода. Морози пересілися. Вранці горбовиста рівнина аж до обрію мерехтіла сизим інеєм, що густо вкривав м'яку тирсу, степовий комиш та чахлий колючий бур'ян. А вдень ставало тепло, іній танув — і степ зразу чорнів, навіваючи тугу і смуток.

На третій день опівдні Арсен побачив попереду клубки темно-сизого диму, що покрученими химерними стовпами виривався з-за гори і високо шугав у голубе безхмарне небо.

Арсен підстьобнув коня, погнав чвалом, поки зупинився над крутим схилом, вражений несподіваним видовищем.

На протилежному боці долини, попід горбами, чорнів обрідний безлистий ліс, а внизу, в затишку, жовтів широкий луг. Уздовж струмка вирували багряні вогнища. То горів хутір. В небо здіймалися бурі стовпи диму. Малинові язики полум'я охоплювали приземкуваті будівлі, і над ними тремтіло розпечене марево, пронизуване іскрами.

Татари!

Ген на протилежному боці долини, по вузькій улоговині, піднімається вгору кінний загін. В козака добрий зір, і він бачить вершників у лисячих малахаях, з луками за плечима. А між ними — піший ясир[8]: чоловіки, жінки, підлітки.

Арсен скреготнув зубами: прокляті людолови! Розбій, грабунки і поневолення зробили вони своїм ремеслом, бо це приносить їм величезні прибутки на невольничих ринках Криму й Туреччини. Була б з ним хоч сотня козаків, він, не задумуючись, кинувся б у погоню визволяти своїх людей. А що вдіє один? Хай подякує долі, що сам не потрапив у ворожі лабети!

Козак спустився в долину і повільно поїхав вулицею охопленого полум'ям хутора. Кінь сторожко ступав по грудді, косив очі на трупи старих і дітей.

В одному дворі під грушею раптом підвелася жіноча постать. Арсен під'їхав ближче. Жінка глянула на нього божевільними очима. Біля неї лежало двійко діток у білих сорочечках, залитих кров'ю.

— Ти аж тепер приїхав, запорожцю? Ха-ха-ха! Пізно!.. Михайлика забрали, малих убили... Бачиш?.. А я стала зозулею — ку-ку, ку-ку!.. Полечу за Михайликом... Аж у той Крим проклятий полечу!.. Ку-ку! Спіть, мої дітоньки, ку-ку, ку-ку!..

Її думки сплутались. Вона припала до дітей, заквилила, мов чайка, забилась у глухому риданні.

Арсен рвонув поводи, ударив коня під боки.

Чим він міг зарадити цій жінці? Обіцяти, що козаки відіб'ють у татар її Михайлика? Чи допомогти їй поховати діток? Так де там! Вона ще довго лебедітиме над ними, мов над живими, поки, знесилившись, і сама помре коло них.

Виїхавши на гору. Арсен оглянувся на чорну від диму долину і повернув на північ.

Щоб не натрапити на татарський загін, узяв трохи вбік від знайомої дороги, поїхав манівцями. Незабаром наткнувся на чимале село, в кінці якого в закруті степової річки стояла невеличка фортеця. На свіжонасипаному валу жовтіли міцні дубові частоколи. Всередині — добротний будинок з цяцькованим ганком та дерев'яними хлівами, колодязь з високим журавлем.

«Оце спорудив хтось! — подумав Арсен. — За такими стінами можна відсидітись не те що від орди, — орда не любить брати фортеці приступом, нападає на беззахисні селянські двори, — а й від кварцяного війська[9], чи від яничарів[11]»!

Він спустився з гори і зупинив коня біля криниці. У ветхому, аж зеленому від моху кориті голубіла прозора холодна вода. Кінь смакував її, цілячи крізь зуби.

По вулиці проскакали чотири вершники. Передній — у темному жупані з тонкого сукна, з дорогою шаблею при боці — видався Арсенові знайомим. Десь він уже бачив це бліде трикутне обличчя з міцно стиснутими губами. Але де саме — пригадати не міг. Позаду мчали пахолки.

Підійшов літній селянин з дерев'яними цеберцями на коромислі Ще здалеку скинув шапку перед козаком.

— Дай боже здоров'я! — вклонився.

— Здоровенькі були! — відповів той і показав нагайкою на фортецю. — Хто це тут замок спорудив?

— Знайшовся такий, — ухильно почав селянин, але, побачивши відверте обличчя і доброзичливий погляд, додав: — Петро Чорнобай... Дорошенківського полковника Якима синок... Хоч молодий, а жила! В пани пнеться!.. От і спорудив... чужими руками...

«А-а, Чорнобай... Так оце він проскакав щойно», — подумав Арсен, зразу пригадуючи, де бачив переднього вершника.

Два роки тому Чорнобай приїздив на Запорожжя з листом від правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Чорнобай поводився дуже зверхньо, задирливо, і запорожці оточили його й погрожували прив'язати коневі до хвоста, якщо він зразу ж не забереться під три чорти з Січі.

Бачачи, що гарячі голови можуть здійснити цю погрозу, Сірко наказав Арсенові з десятком козаків провести Чорнобая в степ і там відпустити на всі чотири боки: все ж таки посланець!

— Пам'ятаю такого, — сказав козак і, пригадавши сплюндрований хутір, додав: — Однак ви даремно на нього в обиді.. Фортеця — надійний захист... Ось в околицях нишпорять татари, і ви зможете пересидіти в ній лиху годину.

— Татари? Де? — Селянин здригнувся.

— Комишувате спалили... Я мало не наткнувся на один чамбул. Усіх потягли в неволю. А немовлят і старих перебили... Селянин змінився на виду:

— Спасибі, козаче, за звістку! Побіжу... Треба тривогу піднімати...

Він кинув відра на землю і, переполошений, потрюхикав до фортеці.

Напоївши коня. Арсен вихопився з села на гору, в степ. Гнав щосили. Було б безглуздо на початку подорожі потрапити до рук татар. З огиря летіла жовта піна, він важко дихав. Болючим зойком з-під мокрої груднини озивалася селезінка.

Заспокоївся тільки тоді, коли в'їхав у ліс. Вузькою стежкою піднявся на гору і зупинився.

Вечоріло.

На голому шпилі, що відкривався всім вітрам, стояв старий, посірілий від часу й негоди вітряк з пообламуваними крилами. Навколо ні душі. Навіть дороги й стежки, що в'юнилися до нього лісом, позаростали бур'янами і чагарником. Видно, вже ніхто не привозив сюди збіжжя для помолу, давно відгуркотіли і зупинилися кам'яні жорна.

Арсен прив'язав коня до обгризеної конов'язі, а сам сів, розпрямляючи затерплі ноги, на дубову колоду і прихилився спиною до стіни вітряка. Заплющив очі. Відчув, як цілоденна втома поволі сковує тіло, задрімав.

Раптом у вечірній тиші почулося якесь шарудіння і неголосне зітхання. Схопився, оглянувся: що за чортовиння! Ніде нікого! Невже хтось причаївся у вітряку? Чи йому приверзлося?

Він принишк, припавши вухом до холодних замшілих дощок. І знову почулося шарудіння. Потім тихий жалібний стогін. Ніби хтось беззвучно плакав.

Арсен схопився на ноги і кинувся до дверей. Вони були замкнені залізним кінським путом і закладеш міцним дубовим кілком.

«Дивно, — подумав козак, викручуючи з дерева скобель. — Кому знадобилося замикати цю пустку?»

Двері зі скрипом відчинилися.

— Хто тут? — спитав, заходячи всередину.

У відповідь — тиша й темрява. Ступив кілька кроків далі — і сіре вечірнє світло, вирвавшись з-за спини, упало на вичовгану тисячами ніг підлогу й кострубаті нутрощі вітряка: на короб для борошна, жорно, вузькі східці, що вели кудись угору, засновані павутинням бантини.

вернуться

8

 Ясир (тур. esir — бранець, поневоленний, раб) — бранці, яких захоплювали турки й татари під час нападів на українські, російські й польські землі з 15 — до середини 18 століття.

вернуться

9

Кварцяне ві?йсько (пол. Wojsko kwarciane) — наймане військо у Речі Посполитій 16-18 ст.

вернуться

11

Хороша(гарна) жінка.