Посол Урус-Шайтана - Малик Владимир Кириллович - Страница 14

Не знаю, який мене шайтан підштовхнув, але я встав і сказав:

— Я готовий доставити пакет, шановний пашо!

— Похвально! — вигукнув паша. — Я завжди цінував твою хоробрість і відданість нашому найяснішому султанові, Якуб-ага. Хто ж буде другим?

Він обвів очима старшин.

І тут негадано для мене піднімається Гамід і заявляє, що він теж згоден взяти участь у цій ризикованій операції.

— Якщо Якуб-ага захоче мати мене своїм товаришем, я з радістю пропоную свої послуги, — сказав він і додав: — Я вірю в свою долю, а в моїй хоробрості, гадаю, ніхто з присутніх не сумнівається. Аллах нам допоможе, і ми повернемось сюди з свіжими військами бейлер-бея.

Розчулений старий паша, який, мабуть, не сподівався на таку самопожертву своїх старшин, навіть підвівся з м'якого міндера[30] і обняв Гаміда.

— Ніколи не померкне сонце ісламу, бо воно має таких мужніх і відданих охоронців! — вигукнув він. — Я вірю у вашу щасливу зорю, мої дорогі друзі. І ми всі сподіваємося зустріти вас живими й здоровими через три-чотири дні, коли війська бейлер-бея підійдуть сюди.

Він відпустив старшин, дав мені пакет, як старшому по чину, повідомив на всі дні тезкере[31], доки нас не буде, і побажав щасливої путі.

Незважаючи на те, що звечора і майже до самого ранку в ту пору світив місяць, ми з Гамідом, як тільки стемніло, вийшли з табору, перебралися через гірський кряж і поволі почали спускатись його протилежним схилом в долину, порослу віковічним лісом. Не знаю й досі, чи нам пощастило таємно пробратися крізь гайдуцькі застави, чи, може, вони нас запримітили і слідкували за нами, вирішивши схопити пізніше, далі від табору, щоб і наші не знали, але, як би там не було, ми відійшли від ущелини на фарсах[32]  або на півтора, нікого не зустрівши. Я вже почав вірити, що нам пощастить ще того ж дня надвечір добратися в ставку бейлер-бея.

Йшли по вузькій лісовій дорозі. З обох боків темніли буки, а вище в горах — смереки і сосни. Круглий місяць котився поміж узгір'ями на густо-синьому небі. Дихалося легко. Прохолодне нічне повітря було настояне на розкішних пахощах високогірних луків і лісів.

Раптом позад нас затріщали кущі і хтось по-болгарському вигукнув:

— Стійте, турецькі собаки!

Інший голос повторив те ж саме по-турецькому. Пролунав постріл з яничарки[33], але куля не зачепила ні мене, ні Гаміда. Я швидко передав Гамідові пакет.

— Тікай! А я затримаю їх! — шепнув, витягаючи з-за пояса пістолі і повертаючись лицем до ворогів.

Та в цю мить пролунав постріл — мене щось тупо вдарило в спину. Вже падаючи, я повернувся і побачив, що в Гамідовій руці димів пістоль. «Невже це він вистрілив у мене? — майнула в голові думка. — За віщо? Що я йому поганого зробив?» Я хотів крикнути — і не міг. Ноги підкосилися, все навкруги попливло обертом, місяць на небі ніби сказився — заплигав, заблимав, потім покотився вниз — прямо на мене... І я впав.

Останнє, що я, падаючи, почув, було неймовірне: Гамід крикнув гайдукам:

— Не стріляйте! Я маю для вашого воєводи важливі вістії

І досі ці слова звучать у моїх вухах, наче я почув їх лиш учора. Багато чого вивіялося з моєї пам'яті, забулося. Навіть стерлися образи близьких і рідних мені людей. А ці слова зрадника навіки закарбувалися в моїй душі.

Прокинувся я від гострого болю і довго не розумів, де я. Розплющив очі, оглянувся.

Я лежав на простому, грубому дерев'яному ліжку в невеликій похмурій кімнаті, стіни якої були завішані шкурами диких звірів. Вузьке вікно в протилежній стіні нагадувало бійницю замку. Та, напевне, це й була бійниця. Товсті дубові двері не пропускали в кімнату жодного звуку.

Де я? Що зі мною? Серед друзів чи серед ворогів?

Я не міг відповісти на ці запитання і лежав пластом, бо від найменшого поруху мені розривало болем груди.

Потім я знову впав у забуття. А коли опам'ятався, то побачив біля себе хлопчика років п'яти-шести. Він стояв біля ліжка і пильно дивився на мене. В його гарненьких чорних оченятах цікавість боролася зі страхом. Коли він помітив, що я прокинувся і дивлюся на нього, то хотів зразу втекти, але, мабуть, цікавість перемогла, і хлопчик зостався.

На ньому була червона оксамитова курточка і чорні, з застібками нижче колін штанці. Білий комірець сорочки відтіняв ніжний загар дитячої шийки. Все в ньому було по-дитячому миле, наївне.

Його права рука нижче ліктя була обв'язана шматком сірого полотна.

— Хто ти такий? — спитав він мене по-болгарськи. З цього я зробив висновок, що я в болгарських повстанців-гайдуків.

— Мене звати Якуб, — відповів я по-турецькому. — А тебе? Хлопчина теж перейшов на турецьку мову та ще таку гарну, добірну, чисту, що я засумнівався в своєму попередньому висновку.

— А мене — Ненко, — відповів він і  додав: — Я — гайдук! А ти?

Тепер сумніву не було. Дитяча безпосередність розвіяла його, як дим. Отже, я в руках гайдуків, і мене лікують, — перев'язано таким же полотном, як і хлопця, — певне, для того, щоб потім допитати і піддати нелюдським мукам. Це відкриття вкрай зіпсувало мені настрій, але я не показав цього хлопчині і відповів:

— А я — турок.

Однак моє признання не збентежило його.

— А чому ж ти не страшний? — здивувався він.

— Але ж ти теж не страшний, хоч і гайдук, — відповів я йому в тон.

— Гайдуки — це герої, які борються за волю Болгрії, — гордо сказав Ненко, пригадавши, напевно, чужі слова. — І коли я виросту, то теж стану справжнім гайдуком, як мій тато! Гайдуків усі люблять і поважають, крім турків і помаків[34], які вбивають їх, садовлять на палі або випікають очі.

Я не знайшов, що відповісти, бо це була свята правда. Не всі, але багато хто зі спагіїв, а особливо з яничарів, справді жорстоко мучили полонених гайдуків і навіть винахідливіше, ніж це змалював Ненко. Я перевів розмову на інше.

— Хто ж твій тато, Ненко?

— Воєвода Младен... Він повоює турків, і тоді вся Болгарія стане вільною!

Мені все більше подобався цей хлопчик, хоч і говорив він неприємні для турецького вуха речі.

Отже, його батько — воєвода Младен, вождь повстання. Ми всі знали про нього, знали також, що це він обложив наш загін у тій проклятій долині, звідки не було виходу.

— А маму як звати?

— Маму звати Анка, — коротко відповів Ненко.

— А іцо в тебе з рукою? Хлопчик глянув на пов'язку.

— Яструб кігтями цапнув. Я хотів дістати його з клітки, а він я-як схопить мене — та до себеї.. Ледве одірвали. Так і розпанахав руку майже до кістки.

— Дуже болить?

— Боліло. А зараз ні. Вже гоїться.

Я не встиг сказати й слова, як Ненко швидко розмотав пов'язку і простягнув до мене свою тоненьку ручку. Від ліктя і майже до зап'ястя чорніли три довгі струпи. В деяких місцях вони вже повідпадали, і там просвічували свіжі рожеві рубці.

— Ти й не плакав?

— Плакав, але... трохи. Гайдуки ж не плачуть!

— Ти молодець. Хочеш, я розповім тобі казочку? Хлопець швидко зав'язав руку. Видно, не одному мені показував свої рани і навчився робити перев'язку.

— Хочу, якщо вона буде про розбійників чи героїв... Але чекайте, я погукаю Златку.

— Златку?

— Це моя сестричка, — пояснив він.

Він миттю зник за дверима, а перегодя привів дівчину років трьох. Вона була схожа на братика, але в протилежність йому — синьоока, хоч мала чорне кучеряве волосся.

Діти сіли до мене на ліжко, і я почав розповідати щось із казок про Аладіна. Дитячі оченята вп'ялися в мене, як голочки, і вже не відривалися від мого обличчя протягом усієї розповіді. Ненко забув, що я турок, а я забув, що він син гайдуцького воєводи, проти якого я воював і якого мав ненавидіти всім серцем. Прекрасна казка полонила нас — і дітей, і мене. Карі Ненкові оченята сяяли від захоплення, а мені здавалося, що вже не так пече під правою лопаткою.