Переспівниця - Коллінз Сюзанна - Страница 64

Коли я заплющувала очі, ставало ще гірше. У темряві вогонь горить яскравіше.

Час від часу мене навідував лікар Аврелій. Він мені подобався, бо ніколи не бовкав дурниць: наприклад, ніколи не казав, що я в цілковитій безпеці, або що, можливо, зараз це здається неймовірним, але одного дня знову буду щаслива, або що тепер у Панемі буде набагато краще. Він просто запитував, чи хочу я побалакати, а коли я мовчала, засинав у кріслі. Власне, я вважаю, що всі його візити мали один мотив — йому хотілося подрімати. І це влаштовувало нас обох.

Час спливав, хоча я й не орієнтувалася, скільки годин чи хвилин минуло. Президента Снігоу судили, визнали винним і винесли йому смертний вирок. Про це мені розповів Геймітч, а ще я підслухала розмову охоронців у коридорі. У мою кімнату принесли костюм Переспівниці.

На ліжко поклали і лук, але не було стріл. Чи то вони згоріли, чи то мені ще не дозволялося носити зброю. На мить я замислилася, чи не слід якось приготуватися до цієї визначної події, та нічого не спало на думку.

Одного дня по обіді я довго просиділа на підвіконні, дивлячись крізь шибку вдалечінь, а тоді рушила на звичну прогулянку особняком, але заплуталася й повернула ліворуч, хоча завжди ходила праворуч. І опинилася в незнайомому, дуже дивному місці, й одразу ж заблукала. Але тут було так тихо й безлюдно, що навіть не було в кого спитати дороги. Однак мені тут сподобалося. Шкода, що я не натрапила на це місце раніше. Тут було дуже тихо, товсті килими й важкі гобелени приглушували звуки. Неяскраве світло. М’які кольори. Спокій. Аж раптом я відчула запах троянд. Заховавшись за портьєрою, я затремтіла, коліна підігнулися — я не могла утекти, просто закам’яніла, чекаючи на появу мутантів. Та зрештою я зрозуміла, що мутанти не з’являться. Тоді що це за запах? Справжні троянди? Невже я поблизу оранжереї, де вирощують ці жахливі квіти?

Я почала скрадатися коридором, а запах ставав дедалі уїдливішим. Можливо, він був не такий міцний, як той, що линув од мутантів, але набагато насиченіший, адже його не перебивав сморід стічних вод і вибухівки. Завернувши за ріг, я опинилася віч-на-віч із двома здивованими вартовими. Не миротворцями, певна річ. Тут більше не було миротворців. Але це були не підтягнуті солдати з Округу 13 в сірих одностроях. Ці двоє, чоловік і жінка, були вдягнені як повстанці: в подертий мішаний одяг. Виснажені, досі перебинтовані, вони охороняли двері, що вели в кімнату з трояндами. Коли я ступила крок до дверей, їхні рушниці схрестилися, загородивши мені дорогу.

— Вам туди не можна, міс, — мовив чоловік.

— Солдате, — виправила його жінка. — Вам заборонено туди заходити, солдате Евердін. Це наказ президента.

Я просто терпляче завмерла на місці, сподіваючись, що вони самі опустять зброю, самі зрозуміють, що за тими дверима ховається те, що мені зараз конче необхідно. Всього одна троянда. Єдина квіточка. Щоб застромити її в петлицю Снігоу, перш ніж я його пристрелю. Здається, вартові розхвилювалися через мою появу. Вони вже хотіли кликати Геймітча, аж тут позаду мене почувся голос.

— Впустіть її.

Підсвідомо я впізнала цей голос, але не змогла одразу визначити, кому він належить. Це людина не зі Скиби, не з Округу 13 і точно не з Капітолія. Обернувшись, я угледіла Пейлор, командувачку Округу 8. Вона здавалася ще більше виснаженою, ніж тоді в лікарні, та хіба зараз хтось мав інакший вигляд?

— Я беру всю відповідальність на себе, — мовила Пейлор. — Вона має право на все, що ховається за цими дверима.

То були її солдати, а не солдати Коїн. Не мовивши й слова, вони опустили зброю, даючи мені дорогу.

Ступивши кілька кроків уперед, я відчинила скляні двері. Аромат став таким міцним, що, здається, перебив усі інші запахи. Вологе повітря приємно холодило розпашілу шкіру. Троянди були й справді прегарні. Переді мною простягнулися ряди розкішних квітів, і соковито-рожевих, і кольору призахідного сонця, і навіть блідо-голубих. Я блукала між рядами ретельно доглянутих рослин; роздивлялася, але не торкалася їх, знаючи, якими смертоносними можуть бути ці красуні. Я одразу впізнала високий кущ із тугими білосніжними пуп’янками, які тільки-тільки починали розпукуватися. Сховавши долоню в рукаві, щоб бува не торкнутися бутона, я взяла секатор і саме збиралася зрізати троянду, коли пролунав чоловічий голос:

— Чудовий вибір.

Рука сіпнулася, секатор клацнув — і пошкодив ніжку троянди.

— Звісно, всі кольори чудові, але що може бути ідеальніше за білий?

Я досі нікого не бачила, але, здавалося, голос долинав просто з клумби. Обережно взявши троянду за колючу ніжку, я завернула за ріг — і побачила нарешті його: він сидів у кріслі біля стіни, одягнений, як завжди, охайно й елегантно, однак на руках і ногах у нього красувалися кайдани й маячки. В яскравому світлі шкіра його здавалася дуже блідою, аж якоюсь зеленкуватою. В руці він тримав білий носовичок, заплямований червоною кров’ю. Та попри такий жахливий стан, його зміїні очі холодно світилися.

— Я сподівався, що ти таки завітаєш у мої покої.

Його покої. Я без запрошення увірвалася в його володіння точно так само, як минулого року він у мої, щоб своїм криваво-трояндовим подихом видихнути мені в обличчя свої погрози. Ця теплиця, мабуть, його улюблена кімната; можливо, в кращі часи він сам вирощував троянди. Але тепер і вона перетворилася на його в’язницю. Ось чому вартові не хотіли мене пропускати! Ось чому впустила мене Пейлор.

Я гадала, що Снігоу замкнули в якійсь підземній темниці, найвіддаленішій і найжахливішій у Капітолії, а натомість його помістили в цей розкішний куточок. Це справа рук Коїн. Гадаю, щоб створити прецедент. Як знати, що станеться з нею самою у майбутньому.

Цим жестом вона хотіла показати, що президенти — навіть найжорстокіші — мають право на особливе ставлення. Зрештою, хто знає, коли згасне її теперішня влада?..

— Нам слід так багато обговорити, та я відчуваю, що твій візит буде коротким. Тому спочатку найважливіше, — Снігоу закашлявся, а коли забрав хустинку від рота, вона стала ще червонішою. — Мені страшенно шкода твоєї сестри.

Хоча я перебувала в стані омертвіння, наркотичного заціпеніння, від його слів мене прошив біль. Іще раз нагадавши, що жорстокості Снігоу немає меж. І що він стоятиме однією ногою в могилі, а все одно намагатиметься знищити мене.

— Яка марна, яка непотрібна смерть! Саме тоді гра й закінчилася. Я й так уже хотів здатися, аж тут дітям скинули ті парашути...

Його очі немов приклеїлися до мене, він жодного разу не змигнув, наче боявся проґавити мою реакцію. Та в його словах не було сенсу. Хто скинув дітям парашути?

— Ти ж не думаєш, що це я наказав так учинити, правда? Якби в мене був справний вертоліт, я б скористався ним для втечі. Але той вертоліт... Що мали на меті люди, які прислали його? Ми з тобою добре знаємо, що я здатен убивати й дітей, але я не марнотратний. Я забираю життя тільки тоді, коли це необхідно. Навіщо мені було вбивати стільки капітолійських дітей? У мене підстав не було.

Він знову закашлявся. Цікаво, він навмисне дав мені час перетравити його слова? Бреше. Ну звісно, що бреше. Та було в його брехні щось дивне.

— Мушу визнати, це був майстерний крок із боку Коїн. Сама лише думка про те, що я вбив ні в чому не винних беззахисних дітей, змусила останніх моїх прихильників відвернутися од мене. Після цього люди припинили чинити опір. Знаєш, що всю цю сцену транслювали в прямому ефірі? Відчувається рука Плутарха. А парашути! Так схоже на старшого продюсера, чи не так? — Снігоу торкнувся кутиків рота. — Я впевнений, він не навмисно цілився в твою сестру, просто не пощастило...

З теплиці Снігоу я вмить перенеслася в арсенал Округу 13 до Гейла й Біпера. Я роздивлялася креслення Гейлових пасток. Він хотів скористатися з людських слабкостей. Перша бомба вбиває жертву. Друга — того, хто приходить жертві на порятунок... Я немов знову почула Гейлові слова: «Ми з Біпером дотримуємося таких самих правил, як президент Снігоу, коли накачував Піту».