Переспівниця - Коллінз Сюзанна - Страница 34

— Сподіваюся, ви не гаєте часу.

— Іди-но сюди й поглянь сама, — сказав Біпер і поманив мене до комп’ютера.

Ось що вони робили: використовуючи Гейлові пастки як прообраз, створювали зброю проти людей. Здебільшого бомби. Основну увагу звертали не на механіку, а на психологію. Розставити міни так, щоб не залишилося шансу на виживання. Перекрити доступ до води та їжі. Злякати диких тварин, щоб ті кинулися навтьоки й спричинили ще серйозніші руйнування. Поставити під загрозу життя дітей, щоб дістатися справжньої цілі — батьків. Заманити жертву в начебто безпечне місце, де на неї чигатиме смерть. Гейл із Біпером мислили тверезо: вони брали не силою, а тиснули на людські почуття. Наприклад, на співчуття. Уявіть, що вибухнула бомба. Неушкоджені кидаються на допомогу пораненим, аж тут вибухає друга бомба і знищує всіх без винятку.

— Це переходить усі межі, — мовила я. — Гра без правил? — (Обоє витріщилися на мене — Біпер із сумнівом, а Гейл вороже). — Схоже, і справді не існує правил, коли йдеться про людську жорстокість.

— Чого ж? Правила існують. Ми з Біпером дотримуємося таких самих правил, як президент Снігоу, коли накачував Піту, — огризнувся Гейл.

Жорстоко, однак правда. Я вирішила не коментувати і просто вилетіла з кімнати: ще хвилина — і я зірвуся. Не встигла я вийти зі Штабу оборони, як наштовхнулася на Геймітча.

— Ходімо, — зронив він. — Ти потрібна в лікарні.

— Для чого? — запитала я.

— Лікарі хочуть випробувати дещо на Піті, — відповів він. — Підіслати до нього найменш небезпечну людину з Округу 12. Когось, із ким Піта провів дитинство, але ця людина не повинна мати нічого спільного з тобою. Зараз лікарі саме обирають кандидатуру.

Я знала, що це нелегке завдання, адже більшість тих, із ким Піта провів дитинство, були з міста, а майже нікому з його мешканців не вдалося врятуватися з полум’я. Коли ми прийшли до лікарняної палати, яку тепер перетворили на якийсь лікарський штаб, я побачила її: вона сиділа поруч із Плутархом і, як завжди, усміхалася. Деллі Картрайт. Вона всім дарувала таку усмішку.

— Катніс! — вигукнула вона.

— Привіт, Деллі, — привіталась я. Від когось я чула, що вони з молодшим братом вижили. Її батькам (вони були власниками взуттєвої крамнички) пощастило менше. В сірому однострої Округу 13 Деллі здавалася старшою. Її пшеничне волосся було зібране в косу, хоча раніше вона завжди носила кучері. Деллі схудла, однак їй личило — вона була чи не єдина з Округу 12, хто міг похвалитися кількома зайвими грамами. А тутешнє дієтичне харчування, стрес, горе через втрату батьків — все це, без сумніву, позначилося на ній.

— Як у тебе справи? — запитала я.

— Багато чого змінилося, — її очі наповнилися сльозами. — Але тут, в Окрузі 13, до нас так добре ставляться, правда ж?

Деллі казала це щиро. Вона завжди любила людей. Усіх людей, а не тільки купку обраних.

— Так, тут (хочуть, щоб ми почувалися затишно, — мовила я. Непогана нейтральна відповідь. — Тебе обрали для побачення з Пітою?

— Гадаю, що так. Бідолашний Піта! І ти. Я ніколи не зрозумію вчинків Капітолія, — сказала вона.

— Може, краще й не намагатися, — мовила я їй.

— Деллі знає Піту давно, — сказав Плутарх.

— О так! — обличчя Деллі виясніло. — Ми змалечку гралися разом. Я казала всім, що він мій брат.

— Ну, як тобі ідея? — запитав мене Геймітч. — Щось може збудити спогади про тебе?

— Всі ми навчалися в одному класі. Але ніколи не спілкувалися, — сказала я.

— Катніс завжди була особлива, я не могла й мріяти про те, щоб заговорити до неї, — мовила Деллі. — Вона так вправно полювала й торгувала на Горні! Всі її поважали.

Ми з Геймітчем воднораз зиркнули на неї — перевірити, чи вона бува не жартує. Якщо вірити словам Деллі, то в мене було мало друзів через те, що мене побоювалися через мою винятковість. Це неправда. У мене було мало друзів, бо я не надто дружелюбна. Однак це ж Деллі, вона вважає, що всі люди чудові.

— Деллі завжди думає про людину тільки добре, — пояснила я. — Навряд чи в Піти могли залишитися про неї погані спогади...

А тоді мене осінило.

— Заждіть. У Капітолії. Коли я впізнала дівчину-авокса, не знала, як відбрехатися. А Піта прикрив мене, сказавши, що вона схожа на Деллі.

— Так, пригадую, — сказав Геймітч. — Ну, не знаю. Це ж не справжній спогад. У дійсності Деллі ж там не було. Та й сумніваюся, що цей випадок може змагатися з роками спогадів про дитинство.

— Особливо зі спогадами про таку хорошу подругу, як Деллі, — мовив Плутарх. — Гадаю, варто спробувати.

Ми з Геймітчем і Плутархом вирушили до кімнати для спостерігачів, розташованої поруч із палатою Піти. Там уже чекав десяток лікарів, озброєних ручками й записниками. Ми могли спостерігати за Пітою крізь прозоре скло, в той час як він нас не бачив, а ще ми чули все, що відбувалося в палаті. Піта лежав на ліжку зі зв’язаними руками. Він не намагався звільнитися, але його руки постійно смикалися. Судячи з виразу обличчя, його розум прояснів із нашої останньої зустрічі, але це був іще не той Піта, якого я пам’ятала.

Коли двері в палату повільно відчинилися, Пітині очі тривожно розширилися, а тоді він розгубився. Деллі невпевненою ходою перетнула палату, однак щойно вона наблизилася до Піти, її вуста розпливлися в усмішці.

— Піто! Це я, Деллі. З Округу 12.

— Деллі? — (Здається, хмаринки почали танути, небо прояснилося). — Деллі. Це ти.

— Так! — мовила вона з очевидним полегшенням. — Як ти почуваєшся?

— Жахливо. Де ми? Що трапилося? — запитав Піта.

— Чудово, — мовив Геймітч.

— Я звелів їй у жодному разі не згадувати про Катніс чи Капітолій, — сказав Плутарх. — Побачимо, скільки спогадів про домівку вона викличе в Піти.

— Ми... в Окрузі 13. Тепер ми живемо тут, — відповіла Деллі.

— Саме так мені і сказали. Але це якесь безглуздя. Чому ми не вдома? — запитав Піта.

Деллі вкусила себе за губу.

— Стався... нещасний випадок. Я також сумую за домівкою. От тільки щойно я згадувала наші з тобою малюнки крейдою на асфальті. Твої були такі гарні! Пам’ятаєш, як ти малював різних тварин?

— Ага. Свиней і котів, — сказав Піта. — Ти казала про... нещасний випадок?

На чолі Деллі я помітила маленькі крапельки поту. Вона силкувалася викрутитись.

— Там було... неможливо залишатися, — відповіла вона квапливо.

— Так тримати, дівчинко, — мовив Геймітч.

— Знаєш, Піто, я думаю, тобі тут сподобається. Тут усі такі привітні! Завжди є що поїсти, чистий одяг, а в школі набагато цікавіше, — провадила Деллі.

— Чому ніхто з родини не приходить навідати мене? — запитав Піта.

— Вони не можуть, — Деллі знову розхвилювалася. — Багато людей не зуміли вибратися з Округу 12. Тому нам доведеться починати життя заново. Я впевнена, що вправний пекар не буде тут зайвий. Пам’ятаєш, як твій батько дозволяв нам робити з тіста хлопчиків і дівчат?

— Вогонь! — вигукнув Піта несподівано.

— Так, — прошепотіла вона.

— Округ 12 згорів, так? Через неї, — сказав Піта злісно. — Через Катніс!

Він почав смикатися й вириватися.

— О ні, Піто. Це була не її провина, — мовила Деллі.

— Це вона тобі сказала? — шипів Піта.

— Заберіть її звідти, — наказав Плутарх. Двері негайно відчинилися, і Деллі почала повільно задкувати.

— Ні. Я сама була... — почала Деллі.

— Вона обманює! Вона брехуха! Не можна вірити жодному її слову! Вона мутант, якого створив Капітолій, щоб знищити нас! — верещав Піта.

— Ні, Піто. Вона не... — знову спробувала Деллі.

— Не довіряй їй, Деллі, — репетував Піта несамовито. — Я їй повірив, і вона спробувала мене вбити.

Вона вбила моїх друзів. Мою родину. Навіть не підходь до неї! Вона мутант!

З-за дверей вистромилася рука й забрала Деллі з палати. Двері одразу ж зачинилися. Однак Піта й далі репетував:

— Мутант! Вона — смердючий мутант!

Він не просто не вірив мені й хотів мене вбити — він відмовлявся вірити, що я людина. Ліпше б він задушив мене!