У вогні - Коллінз Сюзанна - Страница 54

Я міцно стисла Пітину руку і промовила:

— Дивись на мої ноги і намагайся ступати туди, куди ступаю я.

Це допомогло. Начебто ми почали рухатися трохи швидше, але не настільки, щоб можна було дозволити собі перепочинок, — туман насувався й лизав нас за п’яти. З нього навсібіч розбризкувалися краплі. Пекучі, але не як вогонь. Менше жару, але більше болю, ніби по тілу розливається кислота та просочується крізь пори під шкіру. Спортивні комбінезони взагалі від цього не захищали. Цигарковий папір захистив би краще.

Фіней, який добряче від нас відірвався, зупинився, побачивши, що в нас проблеми. Але з туманом не можна боротися, тільки тікати. Отож Фіней підбадьорливо загукав, скеровуючи нас, і голос його був нам за провідника.

Штучна Пітина нога зачепилася за клубок повзучих рослин, і він незграбно гепнувся — я не встигла його підхопити. Допомігши йому підвестись, я раптом усвідомила, що найгірше — це не болючі пухирці й не опіки. Ліва половина Пітиного обличчя обвисла, ніби зникли всі м’язи. Повіка звисала, майже повністю затуляючи око. А кутик рот дивно вигнувся.

— Піто... — почала була я.

І тут-таки відчула спазм у руці.

Ось вона — дія хімічних цівок туману: він не просто обпікає шкіру, він поціляє нерви. Мене пронизав жах, і я смикнула Піту за собою, але призвело це тільки до того, що він знову заточився. Коли я нарешті допомогла йому звестись на ноги, обидві мої руки неконтрольовано тіпались. А туман тим часом насувався, його основна маса була вже за крок від нас. Із Пітиними ногами щось коїлося: він намагався йти, але ноги його дриґались, як у ляльки, яку смикають за ниточки.

Раптом Піта шарпнувся вперед, і я побачила, що це Фіней повернувся по нас і тягне його. Я закинула Пітину руку собі на плече, хоча воно і досі мене не слухалось, і спробувала підлаштуватися під прудкий крок Фінея. Ми відірвалися від стіни туману десь кроків на десять, аж тут Фіней зупинився.

— Ні, так не піде. Доведеться його нести. Зможеш підняти Магс? — спитав він мене.

— Так, — відповіла я впевнено, хоч моє серце і впало в п’яти. Магс важить не більш як сорок кілограмів, але й я не надто міцної статури. Хоча бувало, що я тягала й більші вантажі. От якби тільки руки мої припинили сіпатися! Присівши навпочіпки, я завдала Магс собі на плечі, як це робив Фіней. Я почала повільно спинатися на ноги і, випроставши коліна, впевнилася, що втримаю Магс. Фіней перекинув Піту через плече, і ми поквапились уперед. Фіней біг перший, а я дибала за ним по стежці, яку він прокладав серед хащ.

А туман і далі насувався — мовчазний, невблаганний і рівний, окрім хіба жадібних щупалець. Мій інстинкт підказував тікати від нього прямо, але Фіней рухався по схилу трохи навскоси. Тримаючись подалі від газу, він скеровував наш рух до Рогу достатку, до води. «Так, авжеж до води», — подумала я, а отрута дедалі глибше проникала під шкіру. Зараз я була така щаслива, що не вбила Фінея, — хто б тоді допоміг мені врятувати Піту? Щаслива, що на моєму боці хтось був, навіть якщо це й тимчасове явище.

Раптом я почала раз у раз падати. Провини Магс у тому не було. Вона щосили намагалася полегшити мені завдання, але як не крути, важила вона більше, ніж я здатна витримати. Особливо тепер, коли я відчувала, що права нога дерев’яніє. Я упала двічі, але мені вдавалось підвестися. Та коли я впала втретє, нога зовсім перестала слухатись. Поки я спиналася на ноги, Магс скотилася на землю. Я хапалась за гілки та ліани, але підвестися так і не вдалося.

Фіней повернувся по мене; Піта і досі висів через його плече.

— Все марно, — промовила я. — Зможеш нести їх обох? Хапай їх і тікай. Я пошкандибаю за вами.

Звучало це сумнівно, але я вклала в слова всю свою впевненість.

Фінеєві очі в місячному світлі були напрочуд зелені. Видно їх було добре, як удень. Мов котячі очі, вони відбивали світло. Можливо, вони так сяяли через те, що були повні сліз.

— Ні, — відповів він. — Я не зможу нести їх обох. Руки не слухаються.

Щира правда. Руки неконтрольовано смикалися. Вони були порожні. З трьох тризубів залишився один, і той тримав Піта.

— Вибач мені, Магс. Я не можу.

Те, що трапилось далі, було таке швидке й безглузде, що я не встигла нічого вдіяти. Магс важко підвелась, поцілувала Фінея в губи, а тоді пошкандибала просто в туман. І в одну мить тіло її конвульсивно вигнулось, і вона сіпаючись упала на землю.

Хотілося заверещати, але горло палало у вогні. Я зробила марний крок до Магс, аж тут почувся гарматний постріл, який сповіщав, що серце Магс зупинилось. Вона мертва.

— Фінею! — хрипло гукнула я. Але він уже відвернувся, він тікав від туману. Волочачи задерев’янілу ногу, я хитаючись рушила за ним, гадки не маючи, що буде далі.

Час і простір втратили своє значення, мозок мій, здавалося, заполонив туман, від нього плуталися думки, а все навколо робилося нереальним. Тільки тваринний інстинкт самозбереження штовхав мене за Фінеєм і Пітою, змушував продовжувати рух, хоча я вже була напівмертва. Я помирала. А Магс уже померла. Це єдине, що я усвідомлювала, чи думала, що усвідомлюю, бо це було геть безглуздо.

Місячне світло висяювало на Фінеєвій бронзовій шкірі, пухирці на тілі пекли нещадно, нога перетворилась на колоду... Я дибала за Фінеєм, доки той не повалився на землю, а Піта не впав на нього згори. Здавалось, немає сили навіть зупинитись, і я рухалась і рухалась уперед, поки не перечепилася через їхні розпростерті долілиць тіла і не повалилась на купу. «Ось вам і кінець», — подумала я. Але ця думка була якоюсь розмитою і не такою гострою, як нестерпний біль у всьому тілі. Фіней застогнав, і я подумала, що, мабуть, слід злізти з хлопців. Стіну туману видно було добре, вона стала перламутрово-білою. Може, то очі зіграли зі мною злий жарт, а може, місячне сяйво, але мені здавалося, що туман змінюється, трансформується. Так, він і справді ставав щільнішим, ніби наразився на скло і через це вимушено ущільнюється. Я придивилась уважніше й розгледіла, що щупальці з нього більше не вистромлюються. Власне, туман узагалі не рухавсь. Як і решта жахів на арені, він поширювався тільки на певну територію. Або ж продюсери просто вирішили поки що нас не вбивати.

— Він зупинився, — спробувала вимовити я, але з опухлого рота вихопилося лише якесь жахливе кумкання.

— Він зупинився, — повторила я. Цього разу, певно, розбірливіше, адже обоє, і Фіней, і Піта, обернули голови. Тепер туман повільно піднімався вгору, ніби його всмоктувало небо. Ми не могли відірвати очей, поки він не зник цілком, до останньої краплинки.

Піта скотився з Фінея, і той перевернувся на спину. Так ми і лежали втрьох, важко дихаючи й судомно шарпаючись, отруєні і тілом, і душею. За кілька хвилин Піта тицьнув угору й невиразно промовив.

— Ма-и.

Я поглянула вгору й угледіла пару тварин — мабуть, справді мавп. Живцем я їх зроду не бачила, в наших лісах мавпи не водяться. Але я бачила їх на картинках, та й, здається, на якихось Іграх також були мавпи, от мені й спало на думку те саме слово, що і Піті. Схоже, мавпи мали жовтогаряче хутро, хоч уночі важко було сказати це напевно, і завбільшки були по пояс дорослій людині. Я вирішила, що поява мавп — це добрий знак. Бо навряд чи вони б повилазили, якби повітря було смертельно отруйним.

Якийсь час ми, люди й мавпи, роздивлялись одне одного. Потім Піта важко став навколішки й поповз униз по схилу. А за ним поповзли і ми з Фінеєм. Зараз здатність іти здавалась такою самою нереальною, як і здатність літати. Ми повзли доти, доки не відчули під собою жовтий прибережний пісок замість заплутаних клубків ліан, а тепла вода навколо Рогу достатку не хлюпнула нам в обличчя. Але я миттю відскочила, ніби торкнулась відкритого полум’я.

Уперше в житті я збагнула значення вислову «не сип мені сіль на рану», бо від солоної води рани так пекли, що я мало не знепритомніла. Але з’явилося й інше відчуття — полегшення. Тому я вирішила проекспериментувати і дуже обережно занурила у воду тільки долоню. Боляче, але хай там як, а терпіти можна. Під блакитною поверхнею води я бачила, як з моїх ран сочиться молочно-біла субстанція. У воді вона помалу танула, а разом із нею танув і біль. Я розстібнула пояс і зняла комбінезон, який був ніби погризений мишами. Взуття та спідня білизна загадковим чином не зазнали жодного ушкодження. Помаленьку, по одній кінцівці я занурювалась у воду й очищалася від отрути. Піта робив те саме. Але Фіней, який від першого доторку відскочив од води, лежав долілиць на піску — чи то не хотів купатися, чи то не мав сили.