У вогні - Коллінз Сюзанна - Страница 38

— Хочеш рафінаду? — спитав він, простягаючи долоню з цукровими кубиками. — Взагалі-то він призначався коням, але яке кому діло? Їм іще цукор їсти і їсти, в той час як нам із тобою... коротше кажучи, коли бачиш солоденьке, не лови ґав.

Фіней Одейр був у Панемі живою легендою. Виграв він шістдесят п’яті Голодні ігри у віці чотирнадцяти років і досі був одним із наймолодших переможців. Оскільки він був родом з Округу 4, то належав до кар’єристів, тож везіння й так було на його боці, але жодний тренер не забезпечив би йому головної переваги — надзвичайної вроди. Високий, ставний, із золотавою шкірою та бронзовим волоссям, а ще — неймовірними очима. В той час як інші трибути на шістдесят п’ятих Іграх заледве отримували в подарунок пригорщу зерна чи сірники, Фінею ніколи нічого не бракувало — ані харчів, ані медикаментів, ані зброї. В його суперників забрало близько тижня, аби нарешті втямити: це саме він убиває інших трибутів, та було вже запізно. Він був управним бійцем, озброєним списами й ножами, які забрав із Рогу достатку. Та коли він отримав сріблястий парашут із тризубцем (мабуть, за всі роки я ще не бачила на арені дорожчого подарунка), це стало останньою краплею. Спеціалізація Округу 4 — рибальство. Фіней провів усе своє життя на човнах. Тризуб став справжнім смертоносним продовженням його руки. Фіней плів сітки з лози, схожої на виноградну, і обплутував ними супротивника, а тоді протинав його тризубом. За кілька днів корона належала йому.

Відтоді капітолійці пускають за ним слинки.

Перший рік чи два юного Фінея не чіпали, та щойно йому виповнилося шістнадцять, весь свій час він проводив на Іграх, переслідуваний безнадійно закоханими в нього капітолійцями. Ніхто не міг утримати його біля себе надовго. За один щорічний візит Фіней змінював чотирьох або й п’ятьох коханців. Старі чи молоді, гарні чи не надто, заможні чи дуже багаті — він з’являвся в їхньому товаристві, приймав екстравагантні подарунки, але ніколи не затримувався надовго і не повертався до своїх колишніх.

Не заперечуватиму, що Фіней — один із найяскравіших, найпривабливіших чоловіків на планеті. Але щиро можу сказати, що особисто мені він ніколи не здавався привабливим. Можливо, він занадто гарний, а може, занадто доступний, або, навпаки, його занадто легко втратити.

— Ні, дякую, — відхилила я цукор. — Однак я б залюбки позичила твій костюм.

Вбрання Фінея — це золота сітка, нижче пояса призібрана брижами, отже не можна сказати, що він зовсім голий, але це майже воно і є. Впевнена, його стилісти вирішили: що більше Фінеєвого тіла побачить публіка, то краще.

— А ти просто лякаєш мене в цьому прикиді. Що трапилося з чудовими сукнями маленької дівчинки? — спитав він.

Він легенько провів язиком по губах. Либонь, людей це з глузду зводить. Але мені чомусь згадався старий Крей, що стікає слиною, дивлячись на молоду нужденну жінку.

— Я з них виросла, — відповіла я.

Фіней торкнувся комірця мого костюма, пропустив його крізь пальці.

— Дуже шкода, що підвернулася ця Червона чверть. Ти могла б розкошуючи жити в Капітолії. Прикраси, гроші... ти мала б усе, що забажаєш.

— Я не люблю прикрас, та й грошей у мене вдосталь. До речі, на що ти витрачаєш усі свої кошти, Фінею? — спитала я.

— Я вже сто років не користуюся такою буденною річчю, як гроші, — відповів той.

— Тоді чим же люди розраховуються за твоє товариство? — спитала я.

— Секретами, — м’яко промовив він. Голова його трохи нахилилась уперед, аж наші вуста мало не торкнулись. — Як щодо тебе, дівчино у вогні? В тебе є секрети, варті мого часу?

Чомусь я по-дурному зашарілась, але примусила себе тримати оборону.

— Ні, я — розгорнута книга, — прошепотіла я у відповідь. — Здається, всі навколо дізнаються мої секрети, ще перш ніж їх дізнаюсь я.

Він посміхнувся.

— На жаль, гадаю, це правда.

Він метнув погляд убік.

— Піта йде. Прикро, що ви були змушені скасувати весілля. Можу уявити, яка ти приголомшена.

Він укинув до рота ще кубик рафінаду й рушив геть.

Поряд виріс Піта, вдягнений так само, як і я.

— Що хотів Фіней Одейр? — поцікавився він.

Я обернулась до Піти, потягнулася до нього вустами і приплющила повіки, копіюючи Фінея.

— Пропонував мені цукор і хотів розкрити всі мої секрети, — промовила я найспокусливішим голосом, на який тільки спромоглася.

Піта засміявся.

— Фу. Не може того бути!

— Може-може, — відповіла я. — Я тобі ще не таке розповім, коли припиню шарітися.

— Як гадаєш, якби переміг тільки один із нас, він став би таким? — спитав Піта, оглядаючи інших переможців. — Просто ще одним клоуном на шоу?

— Певна річ. Особливо ти, — відповіла я.

— Невже? Чому це особливо я? — спитав Піта з посмішкою.

— Бо ти маєш слабкість до гарних речей, а я ні, — промовила я з нотками зверхності. — Капітолійці заманять тебе у столицю своїми штучками — і ти будеш утрачений навіки.

— Смак до гарного — це не слабкість, — зауважив Піта. — Якщо не брати до уваги тебе.

Заграла музика, і відчинилися широкі двері, пропускаючи першу колісницю. Почувся гомін натовпу.

— Дозвольте?

Піта простягнув руку, щоб допомогти мені піднятися на колісницю.

Я залізла і додомогла застрибнути Піті.

— Постій спокійно, — промовила я, поправляючи йому корону. — Ти бачив наші костюми увімкненими? Ми знову будемо неперевершені!

— Атож. Порція сказала, що ми повинні поводитися трохи зверхньо. Не потрібно махати і всміхатися людям, — зауважив він. — До речі, де це всі наші?

— Не знаю, — я окинула оком низку колісниць. — Мабуть, нам час уже вмикати костюми?

Ми так і зробили. Коли наше вбрання засяяло, люди почали тицяти в нас пальцями й перешіптуватись, і я була певна: після церемонії відкриття ми знову станемо головною темою для розмов. Ми були вже майже біля виходу, я навсібіч крутила головою, але так і не побачили ні Порції, ні Цинни, які минулого року були поряд із нами до останньої секунди.

— А триматися за руки цього року нам дозволено? — спитала я.

— Думаю, це на наш розсуд, — відповів мені Піта.

Я зазирнула в його сині очі, які жоден макіяж не міг би зробити справді грізними, і згадала, як лише рік тому я була готова його вбити. Переконана, що він намагатиметься вбити мене. Тепер усе навпаки. Я сповнена рішучості вберегти Піту від смерті, знаючи, що сплатити за це доведеться власним життям. Але насправді в душі я, не така хоробра, як мені хотілося б, була дуже рада, що поряд саме Піта, а не Геймітч. Наші руки без слів сплелися. Звісно ж, ми вступимо в Ігри, як одне ціле.

Коли ми у вечірньому присмерку виїхали з воріт, голоси в юрмищі злилися в один суцільний лемент, але ні я, ні Піта не відреагували на вітання. Я просто дивилася вдалину і вдавала, що немає ніяких глядачів, ніякої істерії. Повсякчас мені на очі потрапляли наші зображення на великих екранах, встановлених уздовж дороги. Ми були не просто красиві — ми були темні й могутні. Ні, навіть більше. Ми, Ромео і Джульетта з Округу 12, вистраждали стільки і в подяку за перемогу отримали так мало, що вже не шукали прихильності натовпу, не нагороджували його своїми усмішками, не ловили повітряних поцілунків. Ми були невблаганні.

І мені це подобалось. Нарешті я могла бути сама собою.

Коли ми завернули за ріг, прямуючи до Столичного кільця, виявилося, що декілька стилістів з інших округів спробували вкрасти ідею Цинни та Порції — змусити своїх трибутів сяяти. Костюми трибутів з Округу 3, що світилися електричним світлом, принаймні мали сенс, оскільки округ виробляє електроніку. Але навіщо погоничам худоби з Округу 10, яких перебрали під корів, вогняні паски? Щоб підсмажитися? Просто жалюгідно.

Але ми з Пітою у своїх мерехтливих костюмах, що мінилися як жаринки, справді зачаровували, тому здебільшого трибути витріщалися тільки на нас. Особливо ми прикували до себе погляди пари з Округу 6 — подейкували, що вони морфліністи. Обоє вони були худі як тріски, з в’ялою жовтуватою шкірою. Вони не змогли відірвати від нас своїх розширених очей, навіть коли зі свого балкона почав промовляти президент Снігоу, вітаючи всіх із Червоною чвертю. Заграв гімн, ми зробили почесне коло Столичним кільцем. Мені здається чи ні? Чи президент також не спускає з мене ока?