У вогні - Коллінз Сюзанна - Страница 27

— Я розумію, чому ви втекли, але що ви сподіваєтеся знайти в Окрузі 13? — спитала я.

Бонні та Твіда нервово перезирнулися.

— Ми точно не знаємо, — відповіла Твіда.

— Там самі лише руїни, — сказала я. — По телевізору репортажі показували...

— Саме так! Крутять ту саму плівку, скільки ми себе пам’ятаємо, — відповіла Твіда.

— Думаєте? — я спробувала пригадати кадри з Округу 13, які бачила по телебаченню.

— Звертала увагу, як показують Будинок правосуддя? — провадила Твіда. Я кивнула — тисячу разів його бачила. — Якщо уважно придивитися, це зразу впадає в око. У правому верхньому кутку.

— Що саме? — зацікавилась я.

Твіда знову простягла перепічку з пташкою.

— Переспівниця. В кадрі вона з’являється на якусь секунду. Завжди та сама.

— Ми в окрузі гадаємо, що Капітолій крутить старі кадри, бо не може показати, що відбувається в Окрузі 13 насправді, — вела далі Бонні.

Я не вірила власним вухам.

— І ви вирішили тікати до Округу 13 тільки через це? Через кадр із пташкою? Невже ви сподіваєтеся, що там за цей час виросло нове чудове місто, яким розгулюють щасливі люди? І на яке Капітолій не звертає жодної уваги?

— Ні, — серйозно сказала Твіда. — Ми вважаємо, коли Округ 13 зрівняли з землею, люди перебралися під землю. Ми віримо, що їм удалось вижити. А ще нам здається, що Капітолій облишив їх, бо до Чорних часів головною промисловістю Округу 13 була ядерна зброя.

— А як же графітові шахти? — не здавалась я. І завагалася: це ж бо офіційна версія Капітолія.

— Так, там справді було декілька маленьких копалень. Але ж населення там було значно більше! Це єдине, що ми знаємо напевно, — сказала Твіда.

Моє серце прискорено закалатало. А якщо жінки мають рацію? Невже це правда? І втекти можна ще кудись — не лише в лісову глушину? Кудись, де безпечно? Якщо в Окрузі 13 є люди, чи не краще приєднатися до них і нарешті робити щось корисне, а не просто сидіти тут і чекати на смерть? Але... якщо там, в Окрузі 13, досі є громада, яка володіє могутньою зброєю...

— Чому ж вони не допомогли нам? — сердито промовила я. — Якщо це правда, чому вони прирекли нас на таке існування? На голод, на страти, на Ігри?

І знагла я зненавиділа оте химерне підземне місто Округу 13 і всіх його мешканців, які просто спостерігають, як ми вмираємо. Вони не кращі за Капітолій.

— Ми не знаємо, — прошепотіла Бонні. — Зараз ми лише сподіваємося, що вони існують.

Це повернуло мене до реальності. Все це самообман. Ніякого Округу 13 не існує, бо в Капітолії просто не дозволили б йому існувати. А ті кадри... Переспівниці такі ж «рідкісні», як каміння. І майже такі ж витривалі. Якщо вони вижили після бомбардувань Округу 13, то їх там розвелося хоч греблю гати.

У Бонні забрали дім. Її родина загинула. Ні повернутися в Округ 8, ні переїхати в якийсь інший вона не може. Звісно, ідея незалежного і процвітаючого Округу 13 захопила її. Та мені не до снаги переконувати її, що Округ 13 — мана, її не впіймаєш, як і цівку диму. Можливо, вони з Твідою і виживуть у лісі. Я, звісно, маю сумніви, але жінки такі нещасні, що я не можу не допомогти їм.

Перш за все я віддала їм усі харчі з торби — здебільшого там було зерно й сушені боби, та якщо втікачки будуть ощадливі, цього їм на деякий час вистачить. Потім я повела Твіду в ліс і спробувала пояснити їй основи полювання. В неї була зброя, яка при потребі здатна перетворювати сонячну енергію на смертоносні промені. Коли Твіді вдалося поцілити першу білку, та, бідолашна, була цілком обвуглена — Твіда стріляла в неї майже впритул. Але я показала, як білувати здобич. Трохи попрактикувавшись, Твіда все зрозуміла. Для Бонні я вирізала нову милицю. Повернувшись до хатини, я зняла свої другі шкарпетки і віддала їх дівчині — вдень вона запхне їх у носак чобота, аби легше було ходити, а на ніч одягатиме на ноги. І нарешті, я навчила їх розпалювати багаття.

Їх цікавили подробиці про ситуацію в Окрузі 12, і я розповіла, як нам тепер живеться під керівництвом Треда. Я бачила, що вони сподіваються таку важливу інформацію передати керівникам Округу 13, і я підіграла їм, щоб не руйнувати їхніх надій. Але сонце вже котилося до обрію, і часу розраджувати втікачок уже не було.

— Мені час, — повідомила я.

Вони довго щиро дякували й обіймали мене.

Бонні на очі навернулися сльози.

— Не можу повірити, що ми зустріли тебе. Про тебе тільки й говорять відтоді, як...

— Знаю. Знаю, відтоді як я мало не ковтнула ті кляті ягоди, — втомлено кивнула я.

Навіть незважаючи на те, що падав лапатий сніг, дороги назад я й не помітила. Думки крутилися навколо нової інформації про повстання в Окрузі 8 і маловірогідної — але такої обнадійливої! — можливості існування Округу 13.

Почуте від Бонні та Твіди підтвердило мої здогадки, що президент Снігоу просто грався зі мною. Ніякі поцілунки та пестощі в світі не могли б зупинити того, що наростало в Окрузі 8. Так, мої ягоди запалили іскру, але вогонь швидко вийшов із-під мого контролю. Президент мав це усвідомлювати. Навіщо ж приїжджав до мене додому? Чому змусив мене знову і знову переконувати всіх, що я кохаю Піту?

Вочевидь, цим він хотів відвернути мою увагу від того, що відбувалося в округах. І звісно, розважити мешканців Капітолія. Певно, без весілля вистава просто не вдасться.

Я вже була біля паркана, аж тут на гілочку сіла переспівниця й заспівала до мене. Побачивши її, я усвідомила: мені так до кінця і не пояснили, що означає пташка на хлібині.

«Це означає, що ми на твоєму боці». Так сказала Бонні. Хтось на моєму боці? А на якому боці я? Невже я мимоволі стала обличчям революції? А переспівниця на моїй брошці — знак опору? Якщо так, то бути на моєму боці не надто вигідно. Щоб переконатися в цьому, досить просто поглянути, що відбулося в Окрузі 8.

Я заховала лук і стріли в дуплистій колоді неподалік нашої колишньої хати на Скибі й рушила до паркана.

Я стала навколішки, щоб пірнути попід парканом на Леваду, досі настільки заклопотана подіями минаючого дня, що тільки раптовий крик сови повернув мене до дійсності.

У сутінках дріт у паркані здавався цілком безпечним. Але щось змусило мене відсмикнути руку: гудіння, схоже на дзижчання мисливців-убивць у гнізді, означало, що огорожа під напругою.

РОЗДІЛ 2

 Автоматично ноги потягли мене назад до дерев. Я затулила рот рукавичкою, щоб у морозному повітрі не повисала пара від мого дихання. Адреналін шугав тілом, змиваючи всі проблеми, окрім головної загрози: як потрапити додому. Що відбувається? Цікаво, Тред увімкнув напругу на огорожі як додатковий захід безпеки? Чи він якимось чином довідався, що я сьогодні втекла з клітки? А може, він вирішив не пускати мене в Округ 12, поки не знайде привід затримати і заарештувати? Притягнути мене на площу, прикувати до ганебного стовпа, чи відшмагати, чи й повісити?

«Заспокойся!» — звеліла я собі. Я вже не вперше опинилась потойбіч паркана під напругою і знала, що робити. За минулі роки таке вже кілька разів траплялось, але тоді зі мною завжди був Гейл. Ми з ним обирали вигідне дерево, залізали на нього і чекали, коли напругу вимкнуть, — зазвичай чекати доводилось не надто довго. Якщо я затримувалася, Прим узяла за звичку ходити на Леваду і перевіряти, є струм у паркані чи немає, щоб мати не хвилювалась.

Але сьогодні моя родина і гадки не має, що я втекла в ліс. Я навіть вжила заходів, аби ввести їх в оману. Отже, якщо я не з’явлюсь, вони точно хвилюватимуться. А ще мене турбувало, що навряд чи це просто збіг — напругу пустили, коли я вирішила навідатися в ліс. Я гадала, ніхто не бачив, як я пролізла попід парканом, але хтозна? Навіть у стін є вуха й очі. Хтось же доповів президентові про наш із Гейлом поцілунок — саме тут, до речі. Однак це відбулося серед білого дня, до того ж тоді я не надто переймалася своєю поведінкою. Чи можуть тут бути камери стеження? Я замислювалася про це й раніше. Може, саме так президент Снігоу дізнався про поцілунок? Коли я вислизнула в ліс, було темно, та й обличчя я затулила шарфом. Але перелік підозрюваних, здатних здійснити вилазку в ліс, навряд чи великий.