У вогні - Коллінз Сюзанна - Страница 23

Набряк на оці трохи зменшивсь, і мені вдалося розліпити повіки. Я відсмикнула фіранку й побачила, що за вікном — справжня завірюха. Не було видно нічого, крім білого простирадла, не було чутно нічого, крім завивання вітру, неймовірно схожого на виття мутантів.

Я зраділа завірюсі з її колючим вітром і глибокими непролазними заметами. Вона має втримати справжніх вовків — миротворців — подалі від мого порогу. В нас є кілька днів, щоб поміркувати. Виробити план. Усім разом — із Гейлом, Пітою та Геймітчем. Завірюха — це подарунок долі.

Але перш ніж спуститись униз назустріч новому життю, мені знадобився деякий час, щоб самій усвідомити, що це означатиме для мене. Заледве добу тому я була сповнена рішучості разом із рідними посеред зими взяти курс у лісові хащі, точно знаючи, що Капітолій нас переслідуватиме. Непевна авантюра, м’яко кажучи. Але зараз я збираюся вплутатись у щось геть ризиковане. Бунт проти Капітолія гарантує швидке покарання. Я маю усвідомлювати, що мене щомиті можуть заарештувати. Пролунає стукіт у двері, наприклад такий, як минулої ночі, і взвод миротворців візьме мене під варту. Мене катуватимуть. Скалічать. Або в міському парку пустять мені кулю в голову, якщо мені пощастить на таку швидку смерть. Капітолій має безліч винахідливих способів убити людину. Я уявила собі це й перелякалася, та погляньмо правді у вічі: глибоко в підсвідомості я давно до цього готувалася. Я була трибутом на Іграх. Мені погрожував президент. Я отримала батогом по обличчю. Я вже давно мішень.

Тепер — найважче. Я повинна усвідомити, що моя родина, мої друзі можуть розділити мою долю. Прим. Тільки-но я починаю думати про Прим, вся моя впевненість і рішучість розлітається на порох. Мій обов’язок — захищати її. Я накрилась ковдрою з головою, але дихання моє було таким прискореним, що мені швидко забракло повітря. Я не дозволю Капітолію скривдити Прим.

А потім мене ніби струмом ударило. ЇЇ ж уже скривдили! Вбили її батька в тій клятій копальні. Змусили її жити в таких умовах, що вона мало не померла з голоду. Обрали її трибутом, а потім змусили спостерігати, як сестра бореться за своє життя на Іграх. Прим у свої дванадцять років пережила набагато більше потрясінь, ніж я у її віці. Але навіть усе це — ніщо порівняно з долею Рути.

Я скинула ковдру та вдихнула холодне повітря, що просочувалося крізь віконну раму.

Прим... Рута... Хіба вони не є вагомою причиною, щоб розпочати боротьбу? Бо те, що з ними сталося, — це кривда, підступ, несправедливість. Ніхто не має права так із ними чинити!

Так. Ось що я повинна пам’ятати, коли страх витіснить мою рішучість. Хай що мені доведеться робити, хай що терпіти — це все заради них. Допомагати Руті вже запізно, але не запізно для тих п’ятьох маленьких личок, які дивились на мене на майдані Округу 11. Не запізно для Рорі, Віка й Пізонії. Не запізно для Прим.

Гейл має рацію. Якщо в людей є мужність, це може дати їм шанс. А ще він правий у тому, що коли саме я запустила цей механізм, то від мене залежить, чи розкрутиться він. Хоч наразі я не маю навіть гадки, як саме повинна діяти. Але, думаю, відмова від утечі — це перший, найважливіший крок.

Я прийняла душ, і сьогодні зранку мозок мій уже не складав перелік речей, без яких не можна тікати в ліс, а натомість я намагалася зрозуміти, як удалося підняти повстання в Окрузі 8. Таке численне, яке так відкрито протистоїть Капітолію. Його спланували заздалегідь — чи то була стихійна відповідь на роки знущань і ненависті? А як організувати повстання у нас? Підтримають його жителі Округу 12 — чи замкнуть двері в нас перед носом? Вчора після покарання Гейла площа спорожніла миттєво. Але хіба це не через те, що ми почуваємося безпорадними і не знаємо, що робити? Нам потрібна людина, яка скеровувала б нас і повсякчас запевняла, що ми на щось здатні. І не думаю, що я — саме та людина. Можливо, я й стала каталізатором бунту, але лідером повстання повинен стати хтось, хто вміє переконувати інших, а я ледь сама себе переконала. Хтось, хто має рішучість, а я й досі не впевнена, що чиню правильно. Хтось, хто може дібрати прості й переконливі слова, а я на публіці ніби язика ковтаю.

Слова. Я подумала про слова — і згадала Піту. Згадала, як уважно люди слухають усе, що він каже. Закладаюся, якби захотів, він міг би спонукати натовп діяти. Зміг би дібрати потрібні слова. Але я впевнена, що така ідея ніколи не спадала йому на думку.

На першому поверсі мама і Прим клопотали навколо знесиленого Гейла. Судячи з виразу його обличчя, дія ліків закінчилась. Я відчула, що знову ладна насваритися на матір, але спробувала говорити спокійно.

— Ти не зробиш йому ще укол?

— Зроблю, коли буде потреба. Ми вирішили, що спочатку спробуємо снігову ковдру, — промовила мати.

Вона зняла бинти. Я фізично відчула жар, що струменів від Гейлової спини. Мама поклала чисту тканину на запалену плоть і кивнула Прим.

Прим щось притягла — як виявилося, величезну миску снігу. Але сніг чомусь мав світло-зелений колір і приємний солодкавий запах. Снігова ковдра. Мати почала обережно сипати сніг на тканину. Я мало не вухами чула шипіння, коли стражденної Гейлової шкіри торкалася снігова суміш. Спочатку Гейл від подиву широко розплющив очі, а потім полегшено зітхнув.

— Пощастило нам, що зараз сніжно, — промовила мати.

Я уявила, як воно — видужувати після того, як тебе відбатожать, серед літа, коли надворі палюча спека, а з крана ллється літепла вода.

— А влітку що ти робиш? — спитала я.

Мати насупилась, і поміж брів залягла зморшка.

— Відганяю мух, — почула я у відповідь.

В мене аж у шлунку закрутило. Мати наповнила носовичок сніговою сумішшю і простягнула мені, я приклала його до рубця на щоці. Біль миттєво почав ущухати. Не тільки від холоду, але й від суміші трав’яних соків, що додала до снігу мати, — вони викликали приємне оніміння.

— Ох! Як приємно! Чому ти не зробила йому такий компрес ще вчора?

— Спочатку рани мають трохи присохнути, — відповіла вона.

Не знаю, що вона мала на увазі, але хто я така, врешті-решт, щоб ставити під сумнів її дії? Вона знає, що робить, моя мама. Я відчула страшенні докори сумління через свою вчорашню поведінку, через образливі слова, якими я її шпетила, коли Піта й Геймітч тягнули мене з кухні.

— Вибач мені. Що я накричала на тебе вчора.

— Я чула і гірше, — промовила вона. — Люди неадекватні, коли любим боляче.

Любим. Від цього слова в мене відібрало мову, ніби язик мій також укрили сніговою ковдрою. Певна річ, я люблю Гейла. Але який різновид любові мала на увазі мама? І що маю на увазі я, кажучи, що люблю Гейла? Не знаю. Вчора ввечері я, в мить емоційного зриву, поцілувала Гейла. Але я впевнена, що він цього не пам’ятає. Чи все ж таки пам’ятає? Сподіваюся, що ні. Якщо він усе ж таки це запам’ятав, тоді все ускладнюється, бо я не маю права думати про поцілунки, коли потрібно піднімати повстання. Я потрусила головою, щоб викинути з неї дурниці.

— Де Піта? — спитала я.

— Пішов додому, коли почув, що ти заворушилась. Не хотів залишати будинок без нагляду в таку завірюху, — відповіла мати.

— Він нормально дістався додому? — спитала я.

В завірюху можна загубитися в трьох соснах і блукати, доки не замерзнеш.

— Не хочеш зателефонувати йому і спитати сама? — мовила вона.

Я попрямувала в бібліотеку — кімнату, якої після зустрічі з президентом Снігоу я уникала, і набрала номер Піти. Він узяв трубку через кілька гудків.

— Привіт. Я просто хотіла переконатися, що ти дістався додому цілим і неушкодженим, — сказала я.

— Катніс, я мешкаю за три будинки від тебе, — відповів він.

— Я знаю, але така негода... я хвилювалася, — сказала я.

— Зі мною все гаразд. Дякую, що поцікавилася... — Піта надовго замовк. Нарешті спитав: — Як там Гейл?

— Нормально. Мати з Прим зробили йому снігову ковдру, — відповіла я.

— А як твоє обличчя? — промовив Піта.

— Мені також дістався шматочок снігової ковдри, — сказала я. — Ти бачився сьогодні з Геймітчем?