У вогні - Коллінз Сюзанна - Страница 15

Цезар Флікермен спитав, чи вже має президент на думці конкретну дату.

— О, перш ніж ми призначимо дату весілля, ми повинні все узгодити з матір’ю Катніс, — відповів той.

Публіка широко заусміхалася, і президент поклав руку мені на плече.

— Можливо, якщо вся країна гарненько постарається, то ми одружимо тебе до тридцятьох років.

— Мабуть, для цього вам доведеться ухвалити новий закон, — відповіла я на це й захихотіла.

— Якщо треба буде — ухвалимо, — сказав президент зі змовницькою посмішкою на вустах.

І нам обом стало весело.

Вечірка, що відбулася у бенкетній залі палацу президента Снігоу, була просто незрівнянною. Височенна стеля перетворилася на нічне небо, а зірки були точнісінько як удома. Я припускала, що вони і в Капітолії мають такий самий вигляд, та хто ж знає напевне? В місті завжди забагато світла, щоб добре їх розгледіти. Десь на півдорозі між стелею та підлогою пливли музики на чомусь дуже схожому на білі кошлаті хмари, та я не могла роздивитися, що саме тримає їх у повітрі. Традиційні обідні столи були замінені незчисленними м’якими диванами та кріслами, деякі стояли навколо камінів, інші — поряд з ароматними квітниками чи акваріумами з екзотичними рибками, щоб гості розважались у максимальному комфорті. В центрі зали була величезна ділянка паркету — це був і танцмайданчик, і сцена для виконавчій, які з’являлись і зникали, щоб додати ще одну кольорову пляму до суміші пишно вбраних гостей.

Та справжній фурор вечора викликала їжа. Вздовж стін стояли столи, заставлені делікатесними наїдками. То було здійснення найзаповітніших мрій. Цілі смажені корови, свині, кози, гуси крутились на рожнах. Величезні тарелі з дичиною, фаршированою фруктами й горіхами. Морепродукти плавали в соусах і просилися, щоб їх занурили в ароматні приправи. Незчисленні хліби, сири, овочі, солодощі, водоспади вина та ріки міцного алкоголю, над яким здіймалися язики полум’я.

Мій апетит повернувся разом із бажанням боротися. Після тижнів, коли я почувалася занадто знервованою, щоб їсти, я відчула, що вельми зголодніла.

— Я скуштую все, що тут є, — сказала я Піті.

Я бачила: з виразу мого обличчя він намагається зрозуміти, що в мені змінилось. Оскільки йому невтямки, що президент Снігоу вважає: я провалила завдання, Піта міг припустити, ніби я гадаю, що ми досягли мети. А можливо навіть, що я справді щаслива через наші заручини. Очі видавали його збентеженість, але він швидко опанував себе, адже ми повсякчас були під прицілами камер.

— Дай собі на стримання, — відповів він.

— Гаразд, один шматочок кожної страви, — погодилась я.

Та моє рішення вже біля першого столу з двадцятьма чи близько того різноманітними супами мало не зазнало поразки, коли я скуштувала вершково-гарбузового супу, посиланого посіченими горіхами та крихітним чорним насінням.

— Таке можна їсти весь вечір! — вигукнула я.

Та я стрималась. А натомість накинулася на прозорий зеленкуватий бульйон, що пахнув весною, а потім віддалась у владу пінистому рожевому супу з малиною.

Обличчя з’являлись і щезали, хтось знайомився, хтось фотографував, хтось цілував у щоку. Безсумнівно, моя брошка з переспівницею стала сенсацією у світі моди, адже кількоро людей підходили до мене, щоб показати власні прикраси. Мій птах був зображений на пряжках, вишитий на шовкових лацканах і навіть витатуйований на інтимних місцях. Кожен хотів носити відзнаку переможця. Я могла лише уявити, як це дратувало президента Снігоу. Але що він міг із цим удіяти? Тут, у Капітолії, Ігри мали справжній успіх, для мешканців столиці отруйні ягоди були просто символом відчайдушної дівочої спроби зберегти кохання.

Ми з Пітою не докладали жодних зусиль, щоб знайти товариство, і при цьому були в центрі уваги. На цій вечірці нас ніхто не міг оминути. Я щосили вдавала зацікавленість, але насправді мала нульовий інтерес до мешканців Капітолія. Вони лише заважали мені зосередитися на їжі.

Кожен стіл дарував нові спокуси, і навіть із моїм обмеженим режимом куштування по одному шматочку з кожної страви шлунок швидко переповнився. Я підхопила маленьку смажену птицю, застромила в неї зуби — і по язиці полився апельсиновий соус. Смакота. Але решту я примусила доїсти Піту, бо хотіла продовжити дегустацію, а ідея викинути їжу, як робили всі, здавалась мені огидною. Обійшовши з десяток столів, я страшенно об’їлася, і це ми скуштували лише якусь крихітну частку страв.

Аж тут до нас підійшла моя підготовча команда. Вони вже не трималися на ногах від спожитого алкоголю й від захвату: вони-бо запрошені на таку велику подію!

— Чому ти не їси? — здивувалась Октавія.

— Я їла. Та більше не вміщається, — відповіла я.

Всі засміялись, наче кумеднішого жарту вони в житті чули.

— Таке нікого не зупинить! — промовив Флавій.

І вони повели нас до столу, на якому стояли маленькі келихи, наповнені прозорою рідиною.

— Попийте оце!

Піта взяв один із келихів і хотів був зробити ковток, але його зупинили.

— Не тут! — вигукнула Октавія.

— Це слід пити отам, — пояснила Вінія та вказала на двері, що вели до туалету. — Бо забрудниш підлогу.

Піта знову подивився на келих, а потім покрутив його в руках.

— Хочеш сказати, що від цього мене знудить?

Трійця знову істерично розреготалася.

— Звісно, а потім зможеш продовжувати їсти, — пояснила Октавія. — Я вже двічі там побувала. Всі це роблять, а як іще розважитися на бенкеті?

Я втратила мову — просто витріщилась на маленькі келишки. Піта поставив свій назад так обережно, що можна було подумати, це вибухівка.

— Катніс, ходімо потанцюємо.

Музика лилася з хмар, а Піта вів мене подалі від підготовчої команди, подалі від столів — на танцмайданчик. Удома ми танцювали лише кілька танців — під скрипку та флейту; вони вимагають багато простору. Але Еффі показала нам, як зараз модно танцювати в Капітолії. Музика була повільна й заколислива, Піта пригорнув мене, і ми попливли по колу, майже не переступаючи ногами. Такий танець можна танцювати на тарілці. Довший час ми мовчали. Нарешті Піта напруженим голосом заговооив.

— Отак борсаєшся собі, сподіваючись, що все якось минеться, думаючи, що, можливо, все не так погано, а потім... — він припнув язика.

А я могла думати тільки про худеньких дітей на нашому кухонному столі, і як мама прописує їм найкращі ліки, які батьки не здатні їм забезпечити: більше їсти. Тепер, коли ми забагатіли, мама завжди давала дітям дещо з собою. Але за старих часів часто траплялося так, що дати було нічого і дитину врятувати не вдавалось. А тут, у Капітолії, люди блюють заради забави натоптувати собі животи знову і знову. Не від хвороби, не від зіпсованих харчів. А тому, що на вечірках так роблять усі. Так заведено. Це розвага.

Одного разу, коли я зайшла до Гейла додому, щоб віддати Гейзел здобич, Вік був удома, бо мав кашель. Він, брат Гейла, харчувався краще, ніж дев’яносто відсотків жителів Округу 12. Але він хвилин п’ятнадцять із захватом розповідав мені, як вони відкрили банку кукурудзяного сиропу, отриману на День доброчинності, і всі намастили собі по ложечці на хліб, а наприкінці тижня вони сподівались отримати щось іще. І як Гейзел сказала, що покладе трохи сиропу йому до чаю, щоб він не так кашляв, але Вік відмовився, бо тоді інші нічого не отримають. Якщо так у домі Гейла, тоді як в інших?

— Піто, нас привезли сюди, щоб ми вбивали одне одного заради чиєїсь розваги, — промовила я. — Порівняно з цим оті склянки — дрібниці.

— Я знаю. Я знаю. Просто іноді я не можу більше терпіти. І тоді я... не знаю, на що здатний, — він зробив паузу, а потім пошепки додав. — Можливо, ми помилилися, Катніс.

— Про що ти? — спитала я.

— Про спробу заспокоїти бунтівників ув округах, — відповів він.

Я швидко покрутила навсібіч головою, аби переконатися, що нас ніхто не чув. Увага знімальної групи була прикута до столу з морепродуктами, а пари танцюристів навколо нас були або занадто п’яні, або занадто зайняті одне одним, аби щось зауважити.