Голодні ігри - Коллінз Сюзанна - Страница 60

Я мовчки кивнула:

— Ми називаємо їх вовчим ликом.

— Одна тільки назва чого варта, — сказав Піта. — Вибач, Катніс, я справді думав, що це ті самі ягоди, які мені приносила ти.

— Не вибачайся. Це означає, що ми ще на крок ближче до дому, еге ж? — підбадьорила його я.

— Я позбудуся решти ягід, — мовив Піта.

Він охайно зсунув їх на купку на плівці й хотів стру­сити геть, коли я вигукнула:

— Зажди!

Я витягнула шкіряний мішечок, який належав хлоп­цеві з Округу 1, і вкинула в нього кілька жмень ягід.

— Якщо Лисяча Морда купилась на це, то може, це спрацює і з Катоном. Якщо він вистежуватиме нас, а ми випадково загубимо мішечок, то можливо, він їх з’їсть...

— Тоді привіт, Округ 12, — мовив Піта.

— Саме так, — сказала я, прив’язуючи мішечок до пояса.

— Тепер Катону відомо, де ми, — мовив Піта. — Якщо він десь поблизу, то напевно бачив вертоліт і зрозумів, що ми вбили Лисячу Морду. Зараз він піде по нашому сліду.

Піта мав рацію. Можливо, це саме той шанс, на який сподівався Катон. Але навіть якщо ми негайно втечемо, нам усе одно доведеться смажити м’ясо, і тоді вогонь нас видасть.

— Розпалімо багаття. Просто тут, — запропонувала я і почала збирати гілочки.

— Тобі хочеться зіткнутися з ним? — запитав Піта.

— Мені хочеться їсти. Краще приготувати їжу, поки в нас є такий шанс. Якщо Катон знає, де ми, то нехай знає. Але також йому відомо, що нас двоє і що ми висте­жили й убили Лисячу Морду. А це означає, що ти одужав. А розпаливши ватру, ми даємо йому зрозуміти, що ми не ховаємося, а навпаки, чекаємо на нього. На його місці ти б прийшов? — запитала я.

— Мабуть, ні, — мовив Піта.

У розгнічуванні багать Піті не було рівних. Він при­мудрявся запалити вогонь із вогких гілочок усього за кілька хвилин. Я також не забарилася і швидко впоралася з тушками зайців і білки, загорнула корінці в листочки, щоб вони пропарилися на вогні. Ми по черзі збирали зелень й уважно стежили за всім довкола, очікуючи несподіваної появи Катона. Але, як я й передбачала, ніхто не з’явився. Коли їжа зготувалася, я акуратно спакувала все в плівку, залишивши дві заячі ніжки, які ми з’їли по дорозі.

Я хотіла заглибитися в ліс, вилізти на високе дерево й отаборитися там на ніч. Але Піта опирався такій ідеї:

— Я, на відміну від тебе, не вмію лазити по деревах, та ще і з такою ногою. До того ж, Катніс, не думаю, що мені вдасться заснути на висоті п’ятдесятьох футів над землею.

— Але ж, Піто, залишатися на землі небезпечно, — наполягала я.

— Може, нам варто повернутися в печеру? — запро­понував Піта. — Вода неподалік, і там легко захищатися.

Я зітхнула. Це означає, що нам доведеться змарнувати кілька годин, щоб вернутися туди, звідки ми сьогодні вранці вийшли. Але хіба Піта просить аж так багато? Він увесь день беззаперечно виконував мої вказівки, і я впевнена, що на моєму місці він би ніколи не напо­лягав, щоб я лізла на дерево. Крім того, сьогодні я по­водилася з Пітою не дуже лагідно. Спочатку насварила його за те, що він занадто шумить, потім накричала за те, що він зник. Щойно ми вийшли з печери, як наш роман немов за водою сплив. Чи то від пекучого сонця, чи від страху перед Катоном. Мабуть, Геймітча це зовсім не здивувало. А як зреагує на це публіка...

Я потягнулася до Піти й поцілувала його.

— Звісно. Давай повернемося в печеру.

Здається, мої слова його заспокоїли.

— Що ж, я не думав, що переконати тебе буде так легко.

Я обережно витягнула стрілу з дуба. Для нас кожна стріла — це харчі, безпека і життя.

Ми вкинули у вогонь іще трохи сирого дерева, по­турбувавшись про те, щоб дим клубочився вгору кілька годин, хоча я досі була впевнена, що це не заманить Катона. Коли ми повернулися до струмка, я помітила, що вода спала і течія сповільнилася, тож запропонувала рухатися по воді. Піта радо пристав на мою пропозицію, до того ж виявилося, що у воді він рухається набагато тихіше. Шлях був нелегким, хоча ми й прямували вниз та ще й підкріпилися зайчатиною. Ми обоє були виснажені довгою прогулянкою, до того ж не зовсім ситі. Я тримала лук напоготові у разі появи Катона або якої рибини, але струмок був на диво порожній.

Поки ми добрели до печери, ноги замерзли, а сонце вже сідало за обрій. Ми наповнили пляшки водою і рушили далі. Тут, на арені, де все таке дике й чуже, печера стала для нас домівкою. В ній тепліше, ніж на дереві, бо кам’яні стіни захищають від сильного вітру, який здійнявся на заході. У нас була багата вечеря, але Піта закуняв, навіть не доївши. По кількох днях бездіяльності наше сьогоднішнє полювання цілком його виснажило. Я наказала йому лізти в спальний мішок і відклала Пітину порцію на потім. Він одразу ж заснув. Я щільніше закутала його в спальний мішок і поцілувала в чоло, цього разу не на публіку, а для себе. Тому що була невимовно вдячна йому за те, що він є, за те, що він вижив, що я не опинилася сам на сам із Катоном.

Жорстоким смертоносним Катоном, який міг скрутити шию одним помахом руки, який зумів здолати Трача, який із самого початку мав на мене зуб. Мабуть, його ненависть до мене зародилася тоді, як я перевершила його й отримала найвищий бал за показовий виступ. Такий хлопець, як Піта, просто б не звернув на це уваги. А Катона це зачепило за живе. Взагалі його все драту­вало. Згадайте тільки його реакцію, коли він побачив підірвані припаси! Інші, звісно, теж засмутилися, але він мов з ланця зірвався. Зовсім не здивуюся, якщо виявиться, що він несповна розуму.

Небо засвітилося, на ньому з’явився герб Капітолія, а тоді світлина Лисячої Морди. За кілька секунд вона зникла назавжди. Піта не зронив ні слова, але гадаю, він почувався погано після її смерті, хоча це й була ви­падковість. Не можу сказати, що я скучатиму за нею, адже я зовсім її не знала, радше просто захоплювалася її вчинками. Гадаю, якби нам дали якусь логічну задачу, вона б упоралася з нею найшвидше. Якби ми навмисне підлаштували все, щоб заманити її в пастку, б’юсь об заклад, вона б ніколи не попалася і не з’їла б тих ягід. Вона купилася на Пітине неуцтво. Я так сильно боялася недооцінити своїх ворогів, що майже забула, що переоці­нювати їх також не варто.

Це знову наштовхнуло мене на думку про Катона. Щодо Лисячої Морди, то я принаймні знала її тактику, а з Катоном усе набагато складніше. Дужий, підготов­лений до складних ситуацій, та чи розумний? Цього я не знаю. Принаймні не рівня Лисячій Морді. Та й контролювати себе, на відміну від неї, він зовсім не вміє. У нападі люті він легко втрачає здоровий глузд. Не те щоб у цьому я від нього відрізнялася. Раптом я згадала, як від злості пустила стрілу в смажене порося, вірніше в яблуко, яке воно тримало в роті. Можливо, насправді у нас із Катоном більше спільного, ніж я думала.

Незважаючи на фізичну втому, мій розум працював жваво. Тож я вирішила не будити Піту й дозволити йому відпочити трохи довше, ніж зазвичай. Коли я роз­буркала його, надворі вже займався світанок. Піта ви­нувато подивився на мене, в його погляді читалось сум’яття.

— Я спав цілу ніч. Це не чесно, Катніс, ти повинна була мене збудити.

Я потягнулася й ковзнула у спальний мішок.

— Тепер моя черга спати. Розштовхаєш, якщо тра­питься щось цікаве.

Очевидячки, нічого цікавого не трапилося, бо роз­плющивши очі, я зрозуміла, що вже обід і надворі неймо­вірно спекотно.

— Наш приятель не давався чути? — запитала я.

Піта заперечно похитав головою.

— Ні, він на диво спокійно поводиться.

— Як гадаєш, коли продюсери знову зженуть нас докупи? — запитала я.

— Ну, Лисяча Морда померла майже добу тому. Гадаю, цього часу більш ніж достатньо, щоб зробити ставки та знову занудьгувати. Тож це може статися будь-якої миті, — мовив Піта.

— Ага, в мене таке відчуття, що це станеться вже сьогодні, — мовила я. Сіла й подивилася на мирну галя­вину. — Цікаво, як вони це зроблять.

Піта промовчав. На таке запитання немає відповіді.

— Що ж, поки вони не почали, немає сенсу марну­вати день, який можна використати для полювання. Але, мабуть, нам варто з’їсти стільки, скільки втримають наші шлунки: хтозна, які неприємності можуть чекати на нас сьогодні, — мовила я.