Голодні ігри - Коллінз Сюзанна - Страница 43

«Оголошую 74-ті Голодні ігри відкритими, Катоне, — подумала я. — По-справжньому відкритими».

Подув холодний вітерець. Я потягнулася по свій спальний мішок, коли раптом згадала, що залишила його Руті. Ну звісно, я повинна була роздобути собі інший, але з усіма цими мінами просто забула про це. Мене почало трусити. Оскільки я не могла влаштуватися на ночівлю на дереві, довелося скрутитися калачиком під кущем і закопатися в листя і соснові голки. Але теп­ліше не стало. Я вкрилася плівкою і розмістила рюкзак так, щоб захиститися від вітру. Стало трохи затишніше. Тільки зараз я відчула несподіваний приплив співчуття до дівчини з Округу 8, яка розпалила вогонь першої ж ночі. Тепер настала моя черга зціплювати зуби і з нетер­пінням чекати на світанок. Я накидала на себе побільше листя й голок, закутала руки в куртку й скрутилася кала­чиком, підігнувши коліна до підборіддя. Зрештою мені вдалося заснути.

Коли я розплющила очі, світ довкола здавався мені якимсь викривленим. Мені знадобилася хвилина, щоб зрозуміти, що сонце вже давно встало, а окуляри, в яких я спала, спотворюють усе довкола. Щойно я підвелася та зняла їх, як від озера до мене долинув сміх. Я завмерла. Я чула досі погано, але ж чула! Так, моє праве вухо вловлювало звуки, хоча в ньому й далі дзеленчало. Щодо лівого, то воно принаймні більше не кривавилося.

Я визирнула з-поміж кущів, злякавшись, що кар’єристи повернулися, а це означатиме, що я застряла тут на невизначений термін. Ні, це була Лисяча Морда, вона стояла посеред руїн піраміди і гучно реготала. Виявилося, що вона розумніша за кар’єристів: у попелі вона знайшла кілька корисних речей. Металевий казан. Лезо ножа. Спочатку мене спантеличила її веселість, але згодом я збагнула: позбувшись своїх припасів, кар’єристи стали вразливішими, а це означає, що в неї теж з’явився шанс. Як і в нас. Раптом мені спало на думку вийти зі своєї схо­ванки і запропонувати їй перемир’я. Але я не піддалася миттєвому імпульсу. В її хитрій посмішці приховувалося застереження, у мене виникло відчуття, що дружба з Ли­сячою Мордою нічим хорошим не закінчиться. Єдине, чого від неї варто чекати, то це ножа в спину. А в мене зараз ідеальна нагода її пристрелити. Але вона вловила якийсь звук — не мене, бо її голова обернулася геть від лісу, — і хутенько втекла. Я чекала. Але нічого не сталося. Однак, якщо Лисяча Морда передчувала небезпеку, то, може, й мені час забиратися? До того ж мені так хотілося розказати Руті про піраміду!

Я й гадки не мала, де зараз кар’єристи, тож вирішила йти назад старим маршрутом уздовж струмка. Я по­спішала. В одній руці тримала лук, у другій — кусень холодної грусятини, тому що нарешті відчула справжній голод, який не могли втамувати ні зелень, ані ягоди. Я хотіла жирного м’яса. Дорогою до струмка не сталося нічого особливого. Діставшись води, я наповнила флягу й помилася, приділивши особливу увагу пораненому вуху. Тоді попрямувала вгору вздовж струмка. В одному місці на березі я помітила відбитки ніг. Кар’єристи тут були, але давно. Відбитки глибокі, бо їх залишили у во­логій глині, але їх уже висушило палюче сонце. Раніше я не зважала на власні відбитки, розраховуючи на те, що легка хода і соснові голки приховають мої сліди. А тепер я роззулася, зняла шкарпетки й босоніж почалапала по воді.

Прохолода струмка трохи оживила мене, додала сил. Мені вдалося підстрелити дві рибини, які поволі пла­вали у воді. Одну з них я з’їла сирою, другу приберегла для Рути.

Поступово дзеленчання у правому вусі вщухало, аж поки зовсім не зникло. Час від часу я копирсалась у лівому вусі, намагаючись усунути причину того, що не дозволяло мені вловлювати звуки. Я не могла звикнути до глухоти. Через неї я почувалася невпевненою й без­захисною. Сліпою, так би мовити. Я без упину вертіла головою, щоб уловлювати всі звуки правим вухом. Не­легко було змиритися з абсолютною пусткою там, де вчора лився потік інформації. І що довше це тривало, то меншою ставала надія на одужання.

Діставшись місця нашої першої з Рутою зустрічі, я зауважила, що сюди ніхто не приходив. Не було жод­ного знаку Рути — ні на землі, ні на деревах. Дивно. Уже полудень, до цього часу вона б мала повернутися. Понад усякий сумнів, ніч вона провела на дереві. Що ще їй залишалося робити в темряві, коли кар’єристи прочі­сували ліс в окулярах нічного бачення? До того ж третє багаття, яке вона мала розпалити, — я геть про нього забула, — дуже далеко звідси. Мабуть, вона обережна і пересувається повільно. Краще б вона поквапилася, мені зовсім не хочеться вештатися тут занадто довго. По обіді я хотіла рушити пагорбом вгору і дорогою пополювати. Проте мені не залишилося нічого, крім як чекати.

Тож я взялася змивати кров із куртки й волосся, про­мила свої численні рани, кількість яких день у день зрос­тала. Опіки вже майже загоїлися, але я все одно змастила їх маззю. Головне зараз — це уникнути інфекції. Я ще трохи покрутилася довкола і з’їла другу рибину. Для Рути я зловлю ще, хай би тільки вона повернулася якнай­швидше.

Через свою глухуватість я почувалася невпевнено на землі, тому вилізла на дерево. Якби показалися кар’єристи, то звідси їх було б набагато легше пристре­лити. Сонце рухалося повільно. Я намагалася бодай якось скоротати час. Я жувала листочки, які мені дала Рута, і прикладала їх до осиних укусів, хоча в цьому не було жодної потреби. Розчісувала мокре волосся паль­цями й заплітала його в косу. Сотню разів перешнурову­вала черевики. Перевіряла лук і дев’ять стріл, які в мене залишилися. Трусила листочками біля лівого вуха, споді­ваючись почути шелест, але марно.

Хоча я з’їла добрячий кусень грусятини та ще й дві рибини на додачу, у животі бурчало, і я зрозуміла, що попереду в мене голодний день — саме так ми нази­вали такі дні в Окрузі 12. Скільки б ти не з’їв, усе одно відчував голод. Я нічого не робила, а просто сиділа на дереві. Від цього ставало ще гірше. Зрештою, на арені я втратила чимало калорій, мені потрібно багато їжі. До того ж тепер у мене є лук і стріли, а це додає впевне­ності у завтрашньому дні.

Я повільно полущила горіхи і з’їла їх. Тоді зжу­вала останній крекер. Далі прийшла черга гусячої шийки — знадобилося трохи часу, щоб її обсмоктати. На­решті я впоралася з крильцями, і таким чином від груски не залишилося нічогісінько. Але ж сьогодні голодний день, і навіть після такої ситної трапези я почала мріяти про їжу. Про страви, які подавали в Капітолії. Курча під апельсиновим соусом. Торти і пудинги. Бутерброди. Макарони в зеленому соусі. Тушкована ягнятина з чор­носливом. Я закинула до рота кілька листочків м’яти і наказала собі негайно припинити. М’ята допомогла. Ми часто пили м’ятний чай після ситної вечері, тож я на­магалася обманути свій шлунок і повідомити йому, що трапеза вже закінчилася.

Я гойдалася на дереві, тепле сонце зігрівало мене, у роті був смак м’яти, в руках я тримала лук і стріли... відтоді як я опинилася на арені, я ще жодного разу не по­чувалася так розслаблено, як зараз. Якби прийшла Рута, ми б змогли звідси забратися. Сутінки почали згущу­ватися, так само, як і мій неспокій. Із настанням вечора я вирушила на пошуки Рути. Принаймні я можу дійти до того місця, де вона повинна була розпалити третє вогнище, і перевірити, чи не залишила вона там якихось слідів.

Перш ніж піти, я розкидала кілька листочків м’яти на­вколо нашого старого кострища. Ми зібрали ці листочки далеченько звідси. У разі, якщо Рута тут появиться, вона зрозуміє, що це знак, тоді як кар’єристам вони нічого не скажуть.

Менш ніж за годину я дісталася місця, де Рута по­винна була розкласти третє багаття, й одразу зрозуміла, що щось пішло не так. Сухі гілочки були акуратно скла­дені пірамідкою, але не підпалені. Рута приготувала все, але не повернулася сюди. Десь між другим стовпом диму,  який я встигла помітити, перш ніж підірвала припаси, і третім багаттям Руту спіткали неприємності.

Я ще раз запевнила себе, що вона жива. Чи ні? А не міг гарматний постріл сповістити про її смерть рано-вранці, коли обидва мої вуха ще нічого не чули? Може, її світлина з’явиться сьогодні у вечірньому небі? Ні, я від­мовлялася в це вірити. Її зникненню могла бути сотня інших пояснень. Вона могла заблукати. Наразитися на зграю хижаків. Або на іншого трибута, наприклад, Трача. Тоді вона була б змушена переховуватися. Що б не тра­пилося, я була майже на сто відсотків упевнена, що Рута застрягла десь між другим багаттям — і третім, незапаленим. Щось змусило її затриматися, пересиджуючи на дереві.