Голодні ігри - Коллінз Сюзанна - Страница 41

«Пам’ятай, — сказала я собі. — Тепер мисливець ти, а не вони».

Я міцніше стиснула лук і рушила вперед. Дійшовши до переліску, про який мені розказувала Рута, я не могла не відмітити, наскільки вона мудра. В цьому місці ліс закінчувався, і далі була рівнина, на якій розташувався табір, але листя на кущах було таке густе, що звідси я могла спостерігати за кар’єристами непоміченою. Нас розділяло поле, де почалися Голодні ігри.

Я угледіла чотирьох трибутів. Хлопця з Округу 1, Катона і дівчину з Округу 2, а ще худорлявого блідо­лицього хлопця, мабуть, з Округу 3. Під час нашого перебування в Капітолії він не справив на мене жод­ного враження. Я зовсім нічого не пам’ятала про нього: ні його костюмів, ані балів, ані інтерв’ю. Навіть зараз, сидячи осторонь і копирсаючись у якійсь пластиковій коробці, він губився на тлі своїх кремезних зарозумілих союзників. Але, мабуть, він мав якесь особливе вміння, в іншому разі його б не залишили в живих. Дивлячись на нього, я відчувала якусь тривогу. Чому кар’єристи покладали на нього, такого кволого й ненадійного бійця, роль чатового? Чому вони просто його не вбили?

Усі четверо, здається, досі не оклигали від укусів мисливців-убивць. Навіть із того місця, де я ховалася, було добре видно набряклі ґулі на різних частинах їхніх тіл. Мабуть, у них не вистачило глузду витягнути жала, а якщо й вистачило, то, швидше за все, вони навіть не здогадувалися про існування лікувальних листочків. Очевидячки, ліки, які були в Розі достатку, не допо­могли.

Ріг достатку стояв на своєму звичному місці, але все­редині був порожній. Більшість припасів, які зберігалися в ящиках, мішках і пластикових коробках, були акуратно поскладані пірамідкою на безпечній відстані від самого табору. Інші запаси були розкидані по периметру, майже так само, як навколо Рогу достатку на початку Ігор. Над самою пірамідою гойдався балдахін із сітки, яка могла за­хистити її хіба що від пташок.

Усе це було якось дивно. Відстань, сітка, присутність хлопця з Округу 3. Єдине я знала напевне: знищити запаси буде не так легко, як здається. Тут якась пастка, і поки я не дізнаюся яка, краще не вистромляти й носа. Мабуть, піраміда якось охороняється. Можливо, на­вкруги замасковані ями, або сітка-пастка, або нитка, за­чепивши яку, дістанеш отруйний дротик просто в серце. Варіантів безліч.

Міркуючи над тим, як мені діяти далі, я раптом почула голос Катона. Він щось вигукнув і показав пальцем у бік лісу. Мені не потрібно було оглядатися, я знала, що це: Рута запалила перше вогнище. Ми на­вмисне назбирали побільше сирого дерева, щоб дим був якомога помітніший. Кар’єристи одразу ж почали озброюватися.

Розгорілася сварка. Перегиркувалися вони достатньо голосно, і я збагнула, що сперечаються вони, чи варто брати з собою хлопця з Округу 3.

— Він піде з нами. Він знадобиться нам у лісі, а тут він уже зробив усе, що міг. Ніхто не зможе й торкнутися наших запасів, — мовив Катон.

— А як щодо нашого Ромео? — заперечив хлопець з Округу 1.

— Я вже сотню разів казав, щоб ви забули про нього. Я добряче його порізав. Це якесь диво, що він досі не сплив кров’ю. В будь-якому разі, він не в тій формі, щоб на нас напасти, — відповів Катон.

Виходить, Піта десь там, у лісі, і він серйозно пора­нений. Але я досі не дізналася, чому він відколовся від кар’єристів.

— Ходімо, — наказав Катон.

Він подав спис хлопцеві з Округу 3, і всі вони рушили у напрямку вогню. Останні слова, які долетіли до мене, вимовив Катон:

— Коли ми її знайдемо, я сам її вб’ю. І щоб ніхто не втручався.

Я одразу здогадалася, що він мав на увазі не Руту. Це не вона скинула на нього осине гніздо.

З півгодини я не вистромлювалася зі своєї схованки, міркуючи над тим, що робити з припасами. Єдина пере­вага, яку давали мені лук і стріли, — відстань. Я б могла легко поцілити в піраміду палаючою стрілою — стріляю я достатньо добре, — але не було жодної гарантії, що пі­раміда займеться. Швидше за все, стріла просто згасне, і що тоді? Я нічого не доможуся, та ще й себе викрию. Кар’єристи одразу ж здогадаються, що я була тут, що в мене є спільник і що я добре вправляюся з луком і стрі­лами.

У мене не було іншого вибору, як підкрастися ближче і спробувати з’ясувати, як захищені припаси. Власне, я вже збиралася вийти зі своєї схованки, коли раптом моє око вловило якийсь рух. За сотню кроків праворуч од мене з лісу вислизнула якась постать. Спочатку я подумала, що це Рута, але потім побачила, що це Лисяча Морда — саме її ми не могли згадати сьогодні вранці. Вона скрадалася до піраміди. Побачивши, що довкола нікого нема, вона побігла маленькими пруд­кими кроками. Але наблизившись до коробок, розки­даних навколо піраміди, вона зупинилася і роздивилася під ногами, тоді обережно стала на клаптику землі. А далі вона пострибала, то приземляючись на обидві ноги, то на одну, ледь не заточуючись, а іноді ризикувала ступити кілька кроків. Перестрибуючи через маленьку бочку, вона приземлилася на пальчики. Але втратила рівновагу і гепнулася. Я чула, як вона запищала, па­даючи на руки, але нічого не трапилося. За якусь мить вона звелася на ноги й продовжила рух у напрямку припасів.

Отже, я не помилилася щодо пастки, але виявилося, що вона складніша, ніж я очікувала. Стосовно дівчини я також не помилилася: вона була достатньо хитрою, щоб здогадатися про западню, і зуміла прокласти шлях до їжі. Вона наповнила свою торбу, взявши потроху їжі з різних ящиків, крекерів із коробки, кілька яблук із мішка, який звисав із бочки. Вона брала всього по дрібці, щоб кар’єристи не помітили пропажі. Цього було навіть недосить, щоб викликати підозри. А тоді, протанцю­вавши свій дивний танець у зворотному напрямку, вона зникла в лісі, жива й здорова.

Від люті й розчарування я аж заскреготіла зубами. Лисяча Морда підтвердила мої найгірші здогадки. Але яка пастка вимагає такої спритності й тямущості? Невже там стільки спускових механізмів, які можуть привести її в дію? Чому дівчина запищала так жалібно, коли її руки торкнулися землі? Можна було подумати... і раптом мене осяяло: можна було подумати, що земля от-от вибухне.

— Припаси заміновані, — прошепотіла я.

Це все пояснює. І те, чому кар’єристи залишили їжу без нагляду, і реакцію Лисячої Морди, і присутність хлопця з Округу 3 — округу, який спеціалізується на виготовленні телевізорів, автомобілів і вибухівки. Але де вони роздобули міни? В припасах? Продюсери зазвичай не дають трибутам такої зброї, бо хочуть, щоб ті вбивали одне одного власноруч. Я висковзнула з-за кущів і на­близилася до одного з круглих металевих люків, крізь які трибути потрапили на арену. Земля довкола нього була перекопана. Міни, які були зариті там, вийшли з ладу через шістдесят секунд після нашої появи на арені, але хлопець з Округу 3 зумів активувати їх знову. Такого не траплялося ще в жодних Іграх. Ладна пробитися об заклад, що це шокувало не тільки мене, але й продю­серів.

Що ж, хлопець з Округу 3 молодець, він зумів утерти їм носа, але що тепер робити мені? Щойно я наближуся до замінованої зони, як одразу зірветься перша міна. Ідея з палаючою стрілою тепер здавалася просто сміховинною. Міни вибухають під тиском. Хоча, щоб активувати їх, багато не потрібно. Одного року, стоячи на люкові, якась дівчина ненавмисне впус­тила на землю свій талісман, маленький дерев’яний м’ячик, і її рештки буквально довелося відшкрібати від землі.

Мої руки достатньо дужі, я б докинула туди кілька каменів — і що тоді? Можливо, підірветься одна міна. Почнеться ланцюгова реакція... Чи ні? Може, хло­пець з Округу 3 так розмістив міни, що вибух однієї не вплине на інші? Щоб і злодія вбити, і припаси вберегти. Навіть якщо мені вдасться підірвати одну міну, то кар’єристи одразу ж повернуться назад. Крім того, над пірамідою звисає сітка, спеціально залишена там для того, щоб запобігти таким атакам. Мені до­ведеться метнути щонайменше тридцять каменів, щоб спричинити ланцюгову реакцію і знищити всю піраміду.

Я озирнулася. З-поміж дерев клубочився димок від другого вогнища, яке розпалила Рута. Мабуть, кар’єристи вже почали щось підозрювати. Нема часу на роздуми, слід діяти якнайшвидше.