Голодні ігри - Коллінз Сюзанна - Страница 38

Я не могла рухатися швидко, м’язи відмовлялися ви­конувати будь-які різкі рухи. Тож я перейшла на по­вільну мисливську ходу, яку використовувала для ви­стежування здобичі. За кілька хвилин я помітила зайця, він став першою жертвою мого лука і стріл. Мій звичний чистий постріл в око не вдався, але байдуже, переживу. Приблизно за годину я знайшла потічок, мілкий, але достатньо широкий, щоб задовольнити всі мої потреби. День видався жаркий, сонце пекло немилосердно, тому поки вода у флязі знезаражувалася, я роздяглася догола і залізла у прохолодний струмок. Я була брудна з ніг до голови. Спочатку намагалася поливатися водою, а тоді просто лягла, дозволивши потокові змити сажу, кров і клапті шкіри, які відлущувалися від обгорілих ділянок тіла. Ополоснувши у воді свій одяг і розвішавши його на кущах, я сиділа на березі, гріючись на сонці й розплу­туючи скуйовджене волосся. До мене повернувся апетит, і я з’їла крекер із беконом. Тоді назбирала трохи моху й почала стирати засохлу кров зі своєї срібної зброї.

Освіжившись, я знову помастила опіки, заплела косу і вбралася у вологий одяг, знаючи, що скоро сонце його висушить. Прямувати проти течії здалося найро­зумнішою ідеєю. І я рушила вперед, цього разу вгору, і це додавало мені впевненості, тим паче поруч був струмок — джерело води не тільки для мене, але й для можливої здобичі. Я легко підстрелила якусь пташку, схожу на дикого індика. Як на мене, вона була цілком їстівна. Ближче до вечора я вирішила розпалити неве­личкий вогонь, щоб спекти м’ясо. Я могла побитися об заклад, що сутінки допоможуть приховати дим, а до ночі я загашу полум’я. Випатравши здобич, я двічі оглянула тушку птахи, але не знайшла нічого підозрілого. Обску­бавши пір’я, я побачила, що птаха завбільшки з курку, але товстіша і м’язистіша. Я поклала першу порцію м’яса на вогонь — і раптом щось почула. Тріснула гілка.

Миттєвим рухом я розвернулася туди, звідки пролунав тріск, і закинула лук на плече. Та не було нікого. При­наймні я нікого не бачила. А тоді помітила кінчик дитя­чого черевичка, який визирав із-за стовбура дерева. Мої плечі розслабилися, і я усміхнулася. Вона пересувалася лісом непомітно, мов тінь, треба віддати їй належне. Вона стежила за мною. Слова самі собою зірвалися з моїх уст:

— А знаєш, не тільки кар’єристам дозволено об’єд­нуватися, — мовила я.

Кілька секунд панувала тиша. А тоді з-за дерева ви­зирнула Рута.

— Ти хочеш, щоб я стала твоїм союзником?

— А чому б ні? Ти врятувала мене від мисливців-убивць. Ти достатньо кмітлива, бо зуміла вижити. До того ж сумніваюся, що мені вдасться тебе позбу­тися, — сказала я. Вона кліпнула, обмірковуючи мої слова. — Ти голодна? — (Я побачила, як вона ковтнула слинку, а очі її заблищали, угледівши м’ясо). — Ходи сюди, сьогодні у мене аж два види дичини.

Рута невпевнено ступила вперед.

— Я можу вилікувати гострий біль від укусів, — мовила вона.

— Справді? — запитала я. — Як?

Вона трохи покопирсалася в мішечку, прикріпленому до пояса, і витягнула звідти жменьку листочків. Я була майже на сто відсотків певна, що саме їх використову­вала й мама.

— Де ти їх знайшла?

— їх тут багато. Ми завжди беремо ці листочки з собою, коли йдемо на роботу в сади. У нас залиши­лося багато гнізд, — сказала Рута. — Тут гнізд також чимало.

— Все правильно. Ти з Округу 11. Сільське господар­ство, — мовила я. — Значить, сади? Ось чому ти вмієш перелітати з дерева на дерево, немов на крилах.

Рута усміхнулася. Я поцілила в яблучко: це одне з умінь, яким вона пишалася найбільше.

— Що ж, давай. Полікуй мене.

Я сіла біля вогню й закотила холошу, виставляючи напоказ поранене коліно. На моє превелике здивування Рута запхала жменьку листочків у рот і почала їх жувати. Мама зробила б це в інший спосіб, та хіба у нас був вибір? Приблизно за хвилину Рута виплюнула листочки, вірніше те, що від них залишилося, і приклала густу зелену кашу до мого коліна.

— Ох! — полегшений стогін зірвався з моїх вуст, я не змогла стриматися. Було таке відчуття, ніби листочки ви­смоктали біль із рани.

Рута тихенько хихикала.

— На щастя, тобі вистачило глузду витягнути жала, в іншому разі тобі було б набагато гірше.

— Приклади листя до шиї! І до щоки! — мало не благала я.

Рута запхала наступну порцію листочків до рота, і я засміялася: відчувати полегшення так приємно! Я по­мітила довгий слід від опіку в Рути на передпліччі.

— У мене є дещо від цього.

З цими словами я відклала зброю вбік і змастила опік маззю.

— У тебе заможні спонсори, — мовила вона тужливо.

— Тобі ще нічого не присилали? — запитала я. Вона заперечно похитала головою. — Ще пришлють. От по­бачиш. Що ближче ми будемо до кінця, то більше людей зауважить, яка ти метка.

Я перевернула м’ясо.

— Ти не жартувала, коли говорила про союзництво? — запитала вона.

— Ані стілечки, — відповіла я.

Я майже почула стогін Геймітча: зв’язалася зі слабкою дитиною! Але вона була мені потрібна. Тому що вона живуча, а ще я їй довіряю. Вона мені нагадує Прим.

— Гаразд, — сказала вона, й ми потиснули руки. — Домовилися.

Звісно, цей союз тимчасовий, але навіщо згадувати про це зараз?

Рута зробила свій внесок у вечерю — жменьку їс­тівних корінців. Підсмажені на вогні, вони мали різкий солодкавий запах пастернаку. Рута також упізнала пташку — це дикі птахи, в їхньому окрузі їх називають дикими грусьми. Іноді в сад прилітає ціла зграя грусей,і це означає, що буде гідний обід. На якийсь час ми за­мовкли: поживна їжа поглинула всю нашу увагу. М’ясо груски було чудове, таке жирненьке, що коли кусаєш, по підборіддю стікає лій.

— Ох, — зітхнула Рута. — Я ще ніколи не з’їдала цілу ніжку сама.

І я готова побитися об заклад, що так воно й було. М’ясо потрапляло до її рук зовсім не часто.

— Можеш з’їсти ще одну, — мовила я.

— Справді? — запитала вона.

— Бери все, що хочеш. Тепер, коли в мене є лук і стріли, я зможу підстрелити ще. До того ж у мене є сильця. Я покажу тобі, як їх ставити, — сказала я. Рута досі невпевнено дивилася на м’ясо. — Бери, — підохо­тила я, простягнувши їй ніжку. — І так м’ясо довго не протримається, а в нас є ще цілий заєць.

Зрештою апетит узяв гору і, затиснувши ніжку в руках, Рута відкусила добрячий шмат.

— Я думала, що в Окрузі 11 більше їжі, ніж у нас. Адже ви її вирощуєте, — мовила я.

Очі Рути округлилися від здивування.

— О ні, нам заборонено їсти те, що ми вирощуємо.

— За це вас арештують? — запитала я.

— Порушника привселюдно шмагають батогом, — пояснила Рута. — Наш мер дуже суворий і уважно за цим стежить.

З виразу її обличчя можна було з певністю сказати, що таке траплялося частенько. В Окрузі 12 публічне шмагання — рідкість, але й таке можна було побачити. Теоретично нас із Гейлом мусили б шмагати мало не щодня за те, що ми вешталися лісами. Теоретично по­карання повинно бути ще суворішим, але чиновники Округу 12 занадто вподобали нашу дичину, щоб це до­пустити. До того ж наш мер, батько Мадж, здається, не дуже полюбляв такі видовища. Можливо, у найменш престижного, найбіднішого округу, який до того ж усі висміюють, є свої переваги. Наприклад, Капітолій пов­ністю нас ігнорує, поки ми не сіпаємося й тихо видобу­ваємо встановлені норми вугілля.

— Вдома ви маєте достатньо вугілля? — запитала Рута.

— Ні, — відповіла я. — Ми змушені купувати його, а ще дещицю заносимо в хати на черевиках.

— Під час збирання урожаю нас годують трохи краще, щоб ми довше працювали, — мовила Рута.

— А хіба діти не повинні ходити до школи? — запи­тала я.

— Під час жнивовиці — ні. Тоді працюють усі, — ска­зала Рута.

Було цікаво слухати про її життя. Адже нам заборонено спілкуватися з жителями інших округів. Я б і не здиву­валася, якби продюсери вирізали нашу розмову, бо хоча вона здавалася абсолютно безневинною, влада не хоче, щоб люди з різних округів знали про життя одне одного.

Рута запропонувала переглянути всю їжу, яка зали­шилася, щоб знати, що в нас є. Вона вже бачила майже всі мої запаси, залишилося ще кілька крекерів і смужок бекону. Рута назбирала багатенько корінців, мала трохи горіхів, зелені й навіть жменьку ягід.