Голодні ігри - Коллінз Сюзанна - Страница 20

Під час сніданків та вечер, які нам зазвичай пода­вали на нашому рідному дванадцятому поверсі, Еффі та Геймітч засипали нас запитаннями і вимагали детального опису всього, що з нами сталося протягом дня. Що ми робили, хто за нами спостерігав, які, на нашу думку, шанси в інших трибутів. Хоча Цинна й Порція більше не їли з нами, Геймітч та Еффі поводилися в присутності одне одного досить спокійно і, я б сказала, навіть розсуд­ливо. Здається, тепер їх об’єднувала єдина мета — якнай­краще підготувати нас до Ігор. Вони без упину годували нас настановами й інструкціями, що робити можна, а чого ні. На відміну від Піти, який досить спокійно сприймав їхню балаканину, мене це починало не на жарт дратувати.

Коли на другий день по вечері нам вдалося вислиз­нути з їдальні, Піта прошепотів:

— Хто б це напоїв Геймітча...

У відповідь я чи то фиркнула, чи то засміялася. А тоді вчасно спам’яталася. Як це важко — тримати себе в руках, коли ми начебто вдаємо, що друзі, а насправді такими не є! Та принаймні коли ми опинимося на арені, між нами все буде ясно.

— Не треба. Не треба прикидатися, коли поруч нікого немає.

— Гаразд, Катніс, — відповів він понуро. І після того ми розмовляли між собою тільки на людях.

На третій день тренувань нас почали викликати по одному в сусідню кімнату — для показових виступів перед продюсерами. Округ по округу, спочатку хлопця, далі дівчину-трибута. Як завжди, Округ 12 був останнім у переліку. Тож чекаючи своєї черги, ми не знали, де себе подіти. Трибутів викликали одного по одному з їдальні, й назад вони не поверталися. В кімнаті ставало дедалі менше люду, тому не було потреби вдавати дружні стосунки. Коли покликали Руту, ми залишилися самі. Жоден із нас не зронив і слова, аж поки не викликали Піту. Він підвівся.

— Пам’ятай слова Геймітча: піднімай тягарі впев­нено, — слова зірвалися з моїх вуст самі по собі.

— Дякую, так і зроблю, — мовив він. — А ти стріляй... влучно. і

Я кивнула у відповідь. Не знаю, чому я взагалі обізвалася до нього. А зрештою, якщо програю я, то нехай переможе Піта. Так буде краще для нашого округу, а значить, і для моєї матері та Прим.

Приблизно за п’ятнадцять хвилин покликали й мене. Я глибоко вдихнула, пригладила волосся, розпрямила плечі й рушила до спортзалу. І раптом усвідомила, що в мене неабиякі неприємності. Продюсери провели тут забагато часу. Вони переглянули вже двадцять три виступи, випили забагато вина, принаймні дехто з них. І найбільше вони бажають піти нарешті додому.

Але в мене не було вибору, тож я діяла згідно з планом. Я підійшла до луків і стріл. Ох, моя зброя! Я мріяла про неї усі ці довгі три дні! Луки були зроблені з дерева, пла­стику й металу, і ще з якогось матеріалу, назви якого я не знала. Стріли з гострими наконечниками й рівненько підстриженим пір’ям. Я вибрала один із луків, натягнула тятиву, тоді взяла сагайдак із годящими стрілами й за­кинула його за спину. У спортзалі передбачене місце для стрільби з лука, але дальність, на жаль, надто обмежена. За цілі правлять стандартні мішені й людські силуети. Я стала посеред залу й обрала свою першу мішень — манекен, який використовували для метання ножів. На­тягнувши тятиву лука, я збагнула, що тут щось не так, — вона була набагато тугіша, ніж та, яку я використовувала вдома. А стріли жорсткіші. Але дороги назад не було, я вистрелила і промахнулася. Стріла пролетіла на кілька дюймів лівіше від манекена, і я втратила ту незначну увагу, яку приділило мені журі. На якусь мить я почулася приниженою, а тоді подалася до стандартних мішеней і випустила з десяток стріл, поки не призвичаїлася до нової зброї.

Після цього я повернулася на своє місце посеред залу, зайняла початкову позицію та легко влучила ма­некену в саме серце. Далі я поцілила в канат, на якому висів мішок із піском для боксу. Не зволікаючи, я стала на одне коліно, закинула лук на плече й пустила стрілу в один зі світильників високо на стелі. На мене поси­пався дощ з іскор.

Я перевершила саму себе. Я стріляла чудово. Але обер­нувшись лицем до продюсерів, я побачила, що тільки деякі з них схвально кивають головами. Увагу решти по­глинуло смажене порося, яке щойно подали на стіл.

Раптом я оскаженіла. На кону моє життя, а вони навіть не звертають на мене уваги! Я на другому місці — після смаженого поросяти! Моє серце почало шалено калатати, обличчя палало. Недовго думаючи, я натяг­нула тятиву й послала стрілу в напрямку столу, за яким сиділи продюсери. Нагло здійнявся галас, дехто мало не кинувся тікати, а всі решта ошелешено витріщилися на мене. Стріла протяла яблуко, що його тримало в роті мертве порося, й пришпилила його до стіни.

— Дякую за увагу, — мовила я, а тоді ледь помітно кивнула і вийшла, хоча ніхто мене ще не відпускав.

РОЗДІЛ 8

Дорогою до ліфта я жбурнула лук в один бік, а са­гайдак зі стрілами в другий. Тоді мовчки прослизнула повз авоксів, які охороняли ліфти, й гепнула кулаком на кнопку «12». Двері ліфта зачинилися, і я поїхала нагору. Понад усе я хотіла опинитися на своєму поверсі, перш ніж з очей хлинуть сльози. Всі вже зібралися у вітальні; вони закликали мене, але я побігла коридором до своєї кімнати, не звертаючи на них уваги. І тільки зачинивши по собі двері, впала на ліжко й розридалася.

Ось так! Я все зіпсувала! Якщо в мене й був бодай най­менший шанс, то тепер він зник, щез саме в ту мить, коли я випустила стрілу в продюсерів. Що зі мною зроблять? Арештують? Стратять? Відріжуть язика й перетворять на авокса, щоб прислуговувати трибутам, які приїдуть сюди наступного року? І про що я тільки думала? Стріляти в продюсерів?! Звісно, я стріляла не в них, а в те кляте яблуко. Я вважала, що тільки так зможу привернути їхню увагу. В мене й на гадці не було когось убивати. Бо якби я справді цього схотіла, зараз цей хтось був би мертвий!

Та яке це має значення? Я б так і так не перемогла в Іграх. Кому яке діло, що зі мною буде? Єдине, що справді мене лякало, це те, що влада може зробити з мамою і з Прим. Чи постраждає моя сім’я через мою імпульсивність? Може, в них заберуть всі їхні скупі по­житки, або кинуть матір до в’язниці, а Прим відішлють до сирітського притулку, або просто стратять обох? Ні, їх не стратять, правда ж? А чому б і ні? Владі на все плю­вати.

Мені варто було затриматись і вибачитися. Або за­сміятися, так ніби то був жарт. Можливо, тоді б до мене поставилися поблажливо. Але ж ні, натомість я просто вийшла, продемонструвавши цим неповагу.

Геймітч та Еффі наполегливо стукали в двері, але я на­кричала на них і прогнала геть. Я плакала щонайменше годину, а тоді просто лежала, скрутившись калачиком на ліжку, перебираючи пальцями шовкові простирадла й спостерігаючи за заходом сонця.

Спочатку я думала, що по мене прийде охорона. Але час минав, а ніхто не приходив, тож я трохи за­спокоїлася. Капітолію досі потрібна дівчина-трибут з Округу 12, чи не так? Якщо продюсери захочуть мене покарати, то можуть зробити це публічно. Наприклад, дочекатися моменту, коли я опинюся на арені, й нацьку­вати на мене голодних хижаків. А ще вони обов’язково потурбуються, щоб до моїх рук не потрапили лук і стріли, якими я зможу захиститися.

Але спочатку мені поставлять такий низький бал, що жодна людина зі здоровим глуздом не погодиться стати моїм спонсором. Ось що трапиться сьогодні ввечері. Оскільки показові виступи приховані від гля­дачів, щороку продюсери просто оголошують бали, які отримав кожен учасник. За цими результатами публіка починає робити ставки на гравців. Мінімальний бал від продюсерів — одиниця, максимальний — дванадцять; один бал — це дуже мало, тоді як дванадцять — недо­сяжно багато. Таким чином продюсери демонструють, який трибут, на їхню думку, найперспективніший. Проте це не гарантія того, що учасник обов’язково виграє. Таким чином вимірюється потенціал кожного трибута. Іноді такий метод виявлявся зовсім не дієвим, і опинив­шись на арені, трибут із найвищим балом вмирав най­першим. А от минулого року хлопчина, який виграв Ігри, отримав за показовий виступ усього три бали. Та хай там як, а бали можуть нашкодити трибутові або допомогти зі спонсорами. Я сподівалася, що стрільба з лука принесе мені шість або сім балів, а тепер була на всі сто відсотків переконана, що отримаю найнижчу оцінку з-поміж усіх двадцятьох чотирьох учасників.