Голодні ігри - Коллінз Сюзанна - Страница 13

Цікаво, як це жити в світі, де їжа з’являється за одним лише помахом руки? Куди б я дівала увесь той час, який витрачаю на прочісування лісу, полювання, рибалку, збирання? Що ці люди роблять цілісінькі дні, окрім як оздоблюють власні тіла і чекають на нову партію трибутів, що вмирають заради їхньої розваги?

На якусь мить я відірвалася від своїх думок і підвела погляд. Цинна уважно стежив за моїм обличчям.

— Мабуть, ти вважаєш усіх нас нікчемами, — мовив він.

Невже він здогадався з виразу мого обличчя, а може, заліз мені у голову і прочитав думки? Хай як він це зробив, головне, що він має рацію. Всі вони нікчеми. Але їжа божественна. Тож я відкусила шматок апельсина і відчула, як солодкий і водночас терпкий присмак пере­повнив мій рот і паралізував язик.

— Байдуже, що ти думаєш, — мовив Цинна. — Отже, Катніс, щодо твого вбрання на церемонії відкриття. Моя партнерка Порція — стиліст другого трибута з вашого округу, твого друга Піти. Нам спало на думку одягнути вас у костюми, які б доповнювали один одного, — сказав Цинна. — Як тобі відомо, ваше вбрання повинно симво­лізувати ваш округ, якусь його особливість...

На церемонії відкриття кожен костюм має символізувати головну галузь промисловості округу. Округ 11 — сільське господарство. Округ 4 — риболов­ство. Округ 3 — важка промисловість. А це означає, що вихідці з Округу 12, тобто ми з Пітою, повинні одягнути якесь шахтарське лахміття. Але оскільки шахтарські роби не зовсім годяться для величної церемонії, то за­звичай наші трибути постають перед публікою в якійсь скупій одежині й касках із ліхтариком на лобі. Одного року наші трибути були зовсім голі, щоправда, обсипані чорною пудрою, що символізувало вугільний порох. Проте ще нікому не вдалося завоювати прихильність публіки в такий спосіб. Тож я приготувалася до най­гіршого.

— Я буду в робі шахтаря? — запитала я, сподіваю­чись, що мої слова прозвучать абсолютно безневинно.

— Не зовсім. Розумієш, ми з Порцією вважаємо, що такий підхід приречений на поразку. Жодна жива душа не запам’ятає тебе в такому вбранні. А наше завдання — зробити так, щоб трибути Округу 12 мали незабутній вигляд, — сказав Цинна.

«Тепер усе ясно: понад усякий сумнів, мене змусять вийти на сцену голою», — подумала я.

— Ми не хочемо зосереджуватися на видобуванні вугілля, натомість ми сфокусуємося на самому вугіллі, — додав Цинна.

«Гола й притрушена попелом», — подумала я.

— А що ми робимо з вугіллям? Палимо його, — про­мовив Цинна. — Катніс, ти ж не боїшся вогню?

Побачивши вираз мого обличчя, він розреготався.

За кілька годин мене вбрали в костюм, який стане або справжньою сенсацією, або найганебнішим провалом, що траплявся на церемонії відкриття за всю історію Ігор. Мене вдягнули у простий чорний комбінезон, який огортав мене з ніг до шиї, та взули у блискучі шкіряні черевики, зашнуровані аж до колін. На плечі накинули плащ із жовтогарячих, золотих і червоних стрічок, який маятиме на вітрі, а на голову, в доповнення до костюму, надягли яскравий капелюх. Але це ще не все. Цинна планував підпалити нас за кілька секунд до того, як наша колісниця викотиться на вулицю.

— Звісно, це не справжнє полум’я, просто трохи штучного вогню. Це ми з Порцією вигадали. Полум’я абсолютно безпечне, — запевнив він.

Але чомусь мені здавалося, що, не доїхавши до центру міста, я перетворюся на шматок ідеально просмаженого шашлику.

Моє обличчя було практично чисте, мені зовсім не робили макіяжу, хіба що додали трохи тону де-не-де. Во­лосся ретельно вичесали й заплели в косу. Я залишилася сама собою.

— Я хочу, щоб публіка впізнала тебе, коли ти вийдеш на арену, — мовив Цинна задумливо. — Катніс, дівчина у вогні.

І саме тоді я подумала, що за спокоєм, я б навіть сказала, за маскою нормальності Цинни ховався боже­вільний.

Сьогодні вранці те, як поводився Піта, стало для мене справжнім відкриттям, але незважаючи на це, я неймо­вірно зраділа і навіть відчула значне полегшення, коли він зайшов до кімнати, одягнений у такий самий костюм, як і в мене. Він — син пекаря, про вогонь йому відомо все. На п’яти йому насідала Порція, його стиліст, і вся її команда. Всі вони були абсолютно переконані в тому, що ми здіймемо тут справжню бурю. Всі, окрім Цинни. Здається, він приймав вітання зовсім не охоче.

Ми спустилися на перший поверх салону краси «Ремейк», який насправді являв собою величезний

манеж. Церемонія відкриття мала ось-ось розпочатися. Трибутів попарно ставили на колісниці, кожна з яких була запряжена четвериком коней. Наша колісниця була цілком чорна. Коні були такі слухняні, що навіть не до­водилося тримати їх за віжки. Цинна й Порція провели нас до колісниці й змусили прибрати певні пози, попра­вили наші плащі та відійшли, щоб порадитися.

— Що ти думаєш? — прошепотіла я до Піти. — Маю на увазі вогонь.

— У разі чого я зірву твій плащ, якщо ти зірвеш мій, — мовив він крізь зуби.

— Згода, — відповіла я.

Можливо, якщо нам удасться позбутися плащів до­статньо швидко, то ми уникнемо серйозних опіків. Все одно, мені це дуже не подобалося. Нас однаково кинуть на арену, незалежно від того, в якому ми будемо стані.

— А де Геймітч? Хіба він не мусить захищати нас від такого неподобства? — мовив Піта.

— Він наскрізь просяк алкоголем. Не думаю, що йому варто підходити до відкритого вогню, — відповіла я.

І раптом ми обоє засміялися — якось невпевнено, нервово. Я б назвала це істеричним сміхом. А чого ще можна чекати від двох трибутів, приречених на загибель в Іграх, які до того ж ризикують згоріти живцем іще до офіційного відкриття змагань?

Почулися перші ноти гімну, поступово вони набрали сили й лунали на повну гучність по всьому Капітолію. Масивні дерев’яні двері відчинилися, відкривши нашим очам переповнені людьми вулиці. Подорож зазвичай триває хвилин двадцять, потім колісниці заїжджають у Столичне Кільце й зупиняються, де розпочинається офіційна церемонія, грає гімн і трибутів запрошують до Тренувального Центру, який служить їм домом-в’язницею, аж поки не розпочнуться Голодні ігри.

На колісниці, запряженій сніжно-білим четвериком, викотила пара з Округу 1. Вони мали просто неперевершений вигляд: із ніг до голови вкриті срібною фарбою, у вишуканих туніках, всіяних блискучими коштовнос­тями. Округ 1 постачає Капітолію предмети розкоші. У відповідь на появу першої пари з натовпу долинули схвальні вигуки й гучні оплески. Округ 1 завжди був у фаворитах.

Слідом виїхала колісниця з трибутами з Округу 2. А за кілька секунд підійшла і наша черга готуватися до виходу. Наблизившись до дверей, я побачила, що надворі смеркло і небо посіріло. Щойно трибути з Округу 11 ви­їхали на вулицю на своїй колісниці, як біля нас опинився Цинна з факелом у руці.

— Що ж, удачі, — і перш ніж ми встигли хоч якось відреагувати, він підпалив наші плащі.

Я набрала повні груди повітря й очікувала, що ось-ось мене охопить невимовний біль, а натомість відчула лише слабкий лоскіт. Я не встигла й оком змигнути, як Цинна виліз на колісницю і підпалив наші капелюхи. Потім за­чекав кілька секунд і полегшено зітхнув.

— Спрацювало!

Тоді він ніжно взяв мене за підборіддя й мовив:

— Не забувай, голову слід тримати високо. Й усмі­хайся. Публіка обов’язково тебе полюбить!

Цинна прудко зіскочив із колісниці, й раптом його осінила нова ідея. Він загорлав, намагаючись щось нам пояснити, але гучна музика заглушила його. Проте він не здавався, він знову і знову кричав і нетерпляче жестику­лював.          *

— Що він каже? — запитала я в Піти.

Коли я поглянула на нього, мене осліпило яскраве полум’я — він мав приголомшливий вигляд. Мабуть, я також.

— Здається, він хоче, щоб ми трималися за руки, — відповів Піта і з цими словами взяв мене за руку. Тоді ми обоє обернулися до Цинни, щоб поглянути на його реакцію. Він кивнув і задер великий палець — це було останнє, що я побачила, перш ніж ми виїхали на запру­джені глядачами вулиці.