Михайлик-джура козацький. - Пригара Марія - Страница 9

-У нас, кобзаренку, щоб ти знав: дурно каші не їстимеш, хоч і гроші дав. Робитимеш, що скажу! Будеш воду носить, а по обіді миски мити! Бери цебра!

Слухняно кивнувши, Михайлик побіг по великі цебра, що стояли коло ганку.

На подвір’ї вже горіли багаття: коло них поралися два кашовари з помічниками-кухарчуками. Кожен кашовар варив страву для своїх: один — для старших школярів, другий — для менших.

Коли Михайлик, принісши раз води, біжком повертався з важкими цебрами вдруге, за ворітьми його перестріли хлопці, оті, що сиділи поруч, на лаві.

Веснянкуватий, не кажучи й слова, підставив ніжку — Михайлик мало не впав, розхлюпавши воду.

-А ти чого? Чого? — задихнувся він.

-А того. Як ти козак — не баба, давай навкулачки!

І, розмахнувшись, одважив такого стусана в груди, що Михайликові застрибали червоні метелики в очах. Він, осліпнувши од люті, кинувся в бійку. Щосили бив кулаками, завзято гамселив то одного, то другого, не чув навіть, як влучають і його, доки нарешті супротивники, шморгаючи розбитими носами, не сказали: «Годі!»

Тоді Михайлик підхопив цебра й побіг знову по воду.

Кров юшила з носа, підбите око запливало гулею — дарма: хай скаже хто, що він не козак! За обідом дяк кинув на нього пильний погляд.

-Е-е, отроче, тебе вже й охрестили. Хто ж це так?

-Ніхто, я сам... Біг до криниці... через колоду перечепився,— потупився Михайлик.

Дяк сховав посмішку в ріденькі вуса. Він сам учився колись у Києві, в монастирській школі, хоч і втік звідти на Січ, і добре знав, які каверзи вміє чинити новакам школярська братія.

-Ти бач, який присліпа. Гляди, хлопче, ще раз перечепишся — я тебе не так охрещу.

Нападники сиділи з Михайликом поруч, з присвистом сьорбали з ложки гарячу житню затірку. У веснянкуватого розбита губа спухла пампушкою, у кирпатого — задертий угору ніс червонів, наче покусаний бджолами. По обіді хлопці, мов нічого не сталося, підійшли до Михайлика.

-Чуєш, кобзаренку, ти з лука стріляти вмієш?

-Та вмію! — сердито відказав Михайлик.

-То ходімо з нами!

-Нема лука, вдома забувся.

Тільки зараз він згадав, що за клопотом забув у мазанці лук із стрілами. Хлопчаки пожвавішали.

-Гайда — заберемо!

-А можна?

-Чом ні? Не бачиш хіба — дяк у бур’яні спати вклався.

Дорогою недавні вороги розбалакались. Михайлик дізнався, що кирпатого звуть Василем, а веснянкуватого — Карпом, що вони з села під Києвом — сусіди, навіть трохи родичі, бо мають одного хрещеного батька, курінного отамана Івана Непийводу. Це він привіз хрещеників сюди, на Січ, віддав до школи, щоб навчилися грамоти й козацької справи. Бо вчать школярів не лише читати, трохи писати й співати в церкві, а ще стріляти з лука та мушкета, орудувати шаблею й списом, їздити верхи по-козацьки. Оце хлопцям найбільш до серця. Михайлик слухав і думав своє. Коли так — вчити- меться і він незгірше, перетерпить. Аби тільки дочекатися, коли батько прийдуть. А там — побачимо...

Тужно заскімлили малі дверцята мазанки, мов по серцю вдряпнули. Наче ж тільки вранці пішов звідси, а вже тхнуть неживим духом глиняні стіни, сумно покліпує більмасте віконечко. Краще б і не ходив додому. Михайлик мерщій пошпортався в кутку, вхопив сагайдак із стрілами, лук і вибіг на двір.

-А чого ж дверей не зачиняєш? — здивувалися Карпо й Василь.

Михайлик махнув рукою — недбало причинив дверцята, засунув паличкою.

-Хто тут що візьме?

Це була правда. Та хоч би й не знать яке добре лишилося в мазанці — ніхто б його не зачепив. Запорожці за крадіжки карали дуже тяжко. Через те злодії й харцизи обминали Січ десятою дорогою.

-Гей-ей! Михо-о! — долинув звідкілясь гаркавий покрик. Михайлик здригнувся. Рябий швець Юсуф стояв коло своєї халупи, що тулилась плоским дахом до глиняного горбочка, махав йому рукою. Ага, батько казали про чоботи. Треба побігти, спитати. Рябий, кульгавий турок зустрів усіх трьох широкою посмішкою. Обережно поплескав кожного по щоці, виніс із халупи й розломив їм великий шматок медового коржа з маком. Але Михайлика цікавив не корж.

-Дядьку Юсуфе, не знаєте, куди батько пішли? Той похитав головою.

-Йок... Не знаю.

Михайликові посмутніли очі. Хто ж йому скаже? Тим часом швець старанно обміряв йому босу ноту. Чобітків, виявилось, не було: їх ще треба було пошити. Та коли Михайлик простяг вив’язані з хустинки гроші, Юсуф нізащо не схотів узяти.

-Хай батько... Один місяць мине, другий мине — прийде й заплатить.

Од такого пророкування враз потепліло в грудях. ІЦиро вклонившись Юсуфові, Михайлик чкурнув -з хлопцями назад. Усі троє так залопотіли босими ногами по курній дорозі, що за ними знялася хмара пилюги, мов за чередою. Швець дививсь їм услід з дверей своєї халупчини і сміявся. Відколи пам’ятав себе Михайлик, Юсуф завжди жив у цій плосковерхій халупі, шив козакам усяку взувачку: й постоли, і юхтові чоботи, і дорогі червоні сап’янці.

Колись — казав батько — його знайшли тяжко пораненим у Великому Лузі. Три сотні турецьких вершників шукали дороги на Січ — і наскочили на козацькі чати. Після бою ледве півсотні кіннотників втекло назад, покинувши мертвих і поранених на галяві в плавнях.

Юсуф, підпливаючи кров’ю, лежав у високій траві, покірливо чекав смерті,— хто б там схотів рятувати недобитого ворога! Але їхав мимо старий козак Іван Васюта і зупинився — пожалів скаліченого. Крекчучи, поклав на свого коня, привіз на Січ і став лікувати по-своєму: заліплював рани павутинням, лив у горлянку горілку з порохом — і вперта турецька душа взяла гору.

Сім разів умирав Юсуф і воскресав знову, доки нарешті одужав. Тільки ходити добре не міг, шкутильгав, перехилившись на лівий бік, тягнув перебиту ногу.

Через те й знайшов собі неважку роботу: зліпив халупу на околиці Січі й став шевцювати. Першим ділом пошив дідові Васюті добрі юхтові чоботи — міцні, доладні, щоб носив аж до смерті.

Ніхто не дививсь на Юсуфа скоса. На Січі багато було сіромах з інших країв, кожен тікав у запорізьке товариство од свого лиха. Були по куренях і брати запорожців козаки-донці, були білоруси, поляки, болгари, чорногорці, немало траплялось татар і турків.

Якщо зайда приймав запорізький звичай, його вже не питали, хто він і звідки; аби тільки щирий був — козакував не гірше за інших.

...Доки звечоріло, Михайлик і з лука настрілявся, й з мушкета, й конем наїздився досхочу. Спершу хлопці стріляли — змагалися, хто краще влучить, а потім прийшли запорожці з ближнього куреня, привели коней і почали показувати школярам усяке козацьке штукарство: як на бігу сприсати коневі під черево, висіти вниз головою, вдаючи мертвого; стрибати в сідло, коли кінь мчить учвал, ставати йому на спину. .

Хлопці наввипередки тислися до коней, очі їм горіли, мов у вовченят: оце-то була козацька справа!

Михайлик штукарити вмів — навчився на хуторі. Аж дяк крякнув і погладив миршаві вуса, коли він вивіркою стрибнув із землі коневі на спину, перекинувся і звис із сідла вниз головою, метучи білявим чубчиком землю.

Оце-то кобзаренко! А так глянути — плохеньке, не дуже моторне.

За тими змаганнями трохи розвіявся смуток. Та вже смеркало, запорожці пішли з двору. Школярі повечеряли й стали вкладатися спати на подвір’ї. Хто хазяйновитіший, мостив постіль із сіна, що його призапасив та заховав у шкільній повітці; інші лягали просто на голій землі, поклавши під голову якесь шмаття або й кулак — по-козацьки.

Михайлика покликали до гурту Карно й Василь, і він, зрадівши, ліг коло них, накрився полою широкої свитки.

Низько над землею стелилося темне небо, рясно притрушене зірками, і великими, й малими, і зовсім дрібненькими. Час від часу котрась із них, не вдержавшись у такій тісноті, падала вниз, і тоді ніби аж чути було, як слідом за нею шиплять і потріскують дрібні іскринки.

Спати не хотілося. Хлопці вовтузились та борюкались, доки нарешті дяк, що теж ліг спати просто неба, не гримнув, що зараз візьме лозину. Але слідом за цим пустив такого хропака, що школярі, які були принишкли, знов пирснули сміхом.